Бувши типовими гуронцями[23], вони аж до кінця літа забарвлювали життя нашого тихого селища яскравими кольорами. З особливим захопленням їздили гуртом у вантажівці, мчали галопом і волали, наскільки вистачало голосів. Були серед них представники багатьох націй: ірландці, англійці, шотландці, іспанці, норвежці, шведи, голландці, німці, а, що найцікавіше, — двоє таїтян, чиї кучеряві голови, товсті губи та золоті сережки викликали постійну радість у Велла, Дейва і в мене.
У зв'язку з пригодою виникла чимала тяганина, отож матроси з "Марко Поло" пробули у Кавендіші кілька тижнів. Капітан мешкав у нас. Він був норвежцем, чудовим старим джентльменом, кумиром свого екіпажу. Добре розмовляв англійською, але дещо плутав прийменники.
"Дякую за вашу доброту від мене, маленька міс Мод", — казав він мені з глибоким поклоном.
Оскільки в нас поселився капітан, то й решта екіпажу теж унадилась до нашого домівства. Пам'ятаю ніч, коли з ними розраховувались: усі сиділи на траві під вікнами вітальні, годуючи нашого старого пса Шахрая сухарями. Велл, Дейв і я, витріщивши очі мов сови, дивилися на стіл у вітальні, буквально покритий золотими соверенами, які капітан виплачував морякам. Ми й уявити собі не могли, що на світі існує таке велике багатство.
* * *
Природно що берег був частиною мого життя, відколи я себе пам'ятаю. Я навчилася пізнавати і любити його у всякому стані. Кавендішський берег напрочуд гарний, одна його частина — скалиста, стрімкі червоні кліфи[24] круто підіймалися з бухт, усіяних валунами. Друга частина — це довгі блискучі пляжі, відділені від полів та ставків за ними рядом округлих піщаних дюн, зарослих шорсткою травою. Ці пляжі — чудове місце для купання.
Впродовж усього мого дитинства більшість часу я проводила на березі. Тоді там не було так тихо і відлюдно, як нині. То були дні, коли добре ловилася макрель і берег був усіяний рибальськими будиночками. Багато фермерів мали рибальський будиночок на узбережжі, біля своїх полів, з човном, що стояв, прип'ятий до помосту. Дідусь завжди влітку ловив макрель, екіпажем його човна було двоє чи троє французьких канадців, рибалок із берега. Там, де закінчувались скелі і починалися пляжі, стояла невелика колонія рибальських будиночків. Це місце назвало Канпуром, бо саме того дня і години, коли було забито останнього цвяха в стіну останнього будинку, прийшла звістка про різанину в Канпурі під час Індійського Повстання[25]. Тепер не зосталося жодного з цих будиночків.
Чоловіки вставали о третій або четвертій ранку і йшли на риболовлю. Тоді ми, діти, мали принести їм сніданок о восьмій, потім обід, і, якщо риба "табунилася", то й вечерю теж. Під час канікул ми проводили на узбережжі більшу частину дня і невдовзі я вже знала там кожну бухту, мис і камінь. Ми оглядали човни крізь склянисту синь води, хлюпалися у воді, збирали мушлі, камінчики та мідій, сиділи на скелях і їли водорості, дослівно з моря. Під час відпливу скелі були вкриті мільйонами равликів, — так ми їх називали. Думаю, що правильна їх назва — літорини. Часто ми знаходили великі білі порожні "равликові" скойки, завбільшки з наші кулаки, які були винесені на берег із мілини або з глибоководного притулку. Я рано завчила напам'ять чудові Голмсові рядки з "Покою Наутілуса[26]", і любила мрійливо сидіти на великому валуні з голими мокрими ногами, схованими під спідницю з набиваної тканини, тримаючи величезну "равликову" скойку у засмаглій руці та закликаючи у своїй душі до "побудови численних величних палаців[27]".
"Невтомне море" дарувало нам численні "перерослі скойки"[28], і ми несли їх додому, щоб додати до колекцій або ж обкласти ними квітники. Нижче лінії моря, де ставки зливалися із Затокою, ми завжди знаходили чимало гарних білих черепашок мерценарії[29].
Хвилі, що постійно накидалися на м'які кліфи з піщанику, поробили в них багато гарних арок і печер. Трохи на схід від нашого рибальського будиночку був широкий мис, такий низький, що вода хлюпала на нього при найнижчому рівні. Біля його перешийку виник отвір — спершу такий тісний, що ми ледь могли пропхнути в нього руку. З часом він усе збільшувався. Якось улітку ми зі схильною до пригод подругою-однокласницею проповзли ним. Там було дуже тісно і ми дуже тішилися, посмівши звершити такий подвиг, та задумувались, що б трапилося, якби хтось із нас застряг на півдорозі!
Через кілька років через той отвір можна було пройти, не згинаючись. Ще пізніше через нього зміг би проїхати кінний екіпаж. І, врешті, п'ятнадцятьма роками пізніше тонкий міст скелі на вершині піддався, а мис став островом, так наче стіну розкололи ворота.
* * *
Було багато пов'язаних із узбережжям історій та легенд, які я чула в переказах літніх людей. Дідусь любив драматичні історії, мав добру пам'ять на цікаві деталі та вмів гарно розповідати. Він знав безліч історій про страшний американський шторм або ж "янкеський шторм", — так його називали, — коли сотні американських риболовних суден, що плавали у Затоці, розбилися біля північного узбережжя.
Історія корабля "Френклін Декстер" та чотирьох братів, які на ньому плавали, використана у "Золотій дорозі[30]", правдива до останнього слова. Дідусь був серед тих, що знайшли тіла, допомагав ховати їх на кавендішському цвинтарі, а потім допомагав забрати їх, коли приїхав за ними старий батько із розбитим серцем, і перепоховати у Сет-Холлі, місці з лихою репутацією.
Потім йшла оповідь про мис Кейп-Лефорс, дещо трагічна неписана історія з тих часів, коли "Острів Сент-Джон" належав Франції. Це було близько 1760-го року. Мені завжди важко було запам'ятовувати дати. З усіх дат, які я з величезними труднощами затямила в школі, у моїй пам'яті зосталися лише дві: Юлій Цезар висадився в Англії 55-го року до н.е., а битва під Ватерлоо трапилася 1815-го. Досить того, що близько 1760-го року Франція та Англія воювали між собою. Французькі капери кишіли в Затоці, звідки робили численні вилазки, перешкоджаючи торгівлі колоній Нової Англії. Одним із таких каперських суден командував капітан на прізвище Лефорс.
Якось уночі судно стало на якір біля берега Кавендішу, що був тоді безіменною лісовою пусткою. З невідомої причини екіпаж зійшов на берег і розбив табір на ніч на краю поля, нині відомого як мис Лефорс. Капітан та його помічник мали спільний намет і намагалися в ньому поділитися здобиччю. При цьому посварилися і вирішили на світанку битися в поєдинку. Але вранці, коли виміряли дистанцію, помічник зненацька підняв пістолет і вистрілив. Капітан Лефорс упав мертвим.
Не знаю, чи помічника якось покарали за його злочин. Швидше за все, ні. Ця пригода була лише коротким реченням на довгій сторінці кровопролиття. Але команда поховала капітана на тому місці, де він упав, і я часто чула, як дідусь казав, що ще його батько, бувши підлітком, бачив ту могилу. Хвилі давно вже її розмили, але червоний мис досі зберігає ім'я капітана.
Далеко на заході, за шість-сім миль від нас, краєвид був обмежений мисом Нью-Лондон, — довгою, гостроконечною смугою землі, що заходила далеко в море. В дитинстві я ніколи не втомлювалась розмірковувати, що ж там було по інший бік цієї смуги, як мені мріялося, чарівна країна. Навіть коли я достатньо виросла, щоб розуміти, — там, за межею, таке саме узбережжя, як наше, — все ж у моїх очах мис зберігав свою таємничу чарівність. Мені дуже хотілося стати на цьому далекому таємничому пурпурному мисі, за яким мала лежати земля загублених заходів сонця.
Мало що я бачила кращого, ніж заходи сонця на тлі цього мису. У пізніші роки до цього чару додалося миготливе світло маяка, що в сутінках літньої ночі виблискував, наче ліхтар-форпост країни чудес.
* * *
Мені не часто випадало далеко їздити. Інколи до міста — Шарлоттауну, — ще інколи у Парк Корнер до дядька Джона Кемпбела, ото й усі подорожі поза мій звичайний небокрай, і обидві приносили велике задоволення. Поїздки до Парк Корнер були доволі частими, принаймні щороку, часом і двічі на рік. Натомість поїздка до міста була рідкісною втіхою, раз на три роки, і давала таке саме почуття новизни, хвилювання й захоплення, як нині — себто перед війною[31], — подорож до Європи. Вона означала бодай коротке перебування в прекрасному і цікавому місті, де всі було гарно одягнені і де можна було мати стільки горішків, солодощів та апельсинів, скільки заманеться. Не кажучи вже про добірне задоволення оглядати вишукані речі у вітринах.
Виразно пам'ятаю свою першу поїздку до міста, коли мені було п'ять років. То був день слави, але найкращою була пригода саме перед від'їздом додому. На розі вулиці дідусь і бабуся зустріли знайомих і зупинилися, щоб із ними порозмовляти. Помітивши, що ніхто за мною не пильнує, я швидко шухнула в найближчу бічну вулицю, — збуджена пригодою. Так було весело і вільно йти самій по вулиці! А то була прегарна вулиця, потім я вже ніколи її не бачила або ж, можливо, ніколи не бачила такими ж очима. Жодна інша вулиця не могла бути такою чарівною. Найдивнішим видовищем, яке я побачила, була жінка, що стріпувала килимки з верхнього поверху будинку. Мені аж голова запаморочилася від такого перевертання світу догори дригом. Ми тріпали килими на подвір'ї. Хто чув про те, щоб тріпати їх з верхнього поверху!
Діставшись до кінця вулиці, я спокійно ввійшла у відчинені двері та спустилася вниз по сходах, опинившись у чудовому темному приміщенні, повному бочок, підлога якого аж по кісточки була всипана прегарною фігурною стружкою. Але, коли я помітила, що у віддаленому кутку хтось рухається, збороли мене не стільки страх, скільки соромливість, і я поквапом відступила. По дорозі назад я зустріла маленьку дівчинку з глечиком у руці. Ми обидві зупинилися і, керуючись інстинктивним далеким від умовностей почуттям дитячого товариства, розпочали інтимну щиру розмову. Дівчинка була веселою маленькою істотою, мала чорні очі та дві довгі чорні коси. Ми розповіли одна одній, скільки нам років, скільки у нас ляльок і майже все, про що можна було розповісти, окрім імен, про які ми й не думали. Коли ми розлучалися, мені здавалося, наче ми приятелювали усе життя. Я її ніколи більше не бачила.
Коли я повернулася до своїх родичів, виявилося, що вони зовсім не помітили моєї відсутності і не здогадувалися про мою мандрівку до країни чудес.
* * *
Відвідини Парк Корнер завжди були чудовими.