Від Нолрему ми рушили до Лейдікерку, а звідти назад до Твіду[101]. Втомившись, ми сідали на берег річки і снили сни. Чи ж можна зустріти краще місце для снів, аніж береги Твіду в пору сутінків?
Наступного дня ми рушили до Флоддену[102]. З якихсь ірраціональних причин мене охопило розчарування — все було таким спокійним, жнивним та сільськогосподарським. Почувалася скривдженою, наче я могла очікувати наяву побачити середньовічну битву.
У четвер пополудні ми влаштували чудову невеличку мандрівку до Гомкліф Глен і його спорожнілого старого млина. Він міг би бути декорацією для історії з привидами. В глибині балки ми знайшли зарості ялини, що аж обтікала живицею, — першою живицею, яку я побачила, залишивши дім. Ялинова живиця і втіха з її збирання, здається, зовсім невідомі в Шотландії. Ми витратили півгодини на збирання живиці. Мені й моєму чоловікові вона смакувала напрочуд, але ні містер М., ні міс А. не вподобали її смаку, заявивши, що вона "гірка".
Йорк, Англія
27 серпня 1912 р.
Минулого понеділка ми поїхали до Кесвіка[103] і залишалися там до четверга. Неможливо переоцінити красу Озерного Краю.
І навіть найгордіше із сердець
Усе життя втішалося би тут.[104]
А ще він так пов'язаний із багатьма кращими творами англійської літератури. Здається, сам дух Вордсворта відвідує ці зачаровані долини, ці дикі ущелини, ці чаклунські озера.
В понеділок після обіду ми взяли повіз, щоб об'їхати довкола озера Дервентвотер. Все було прекрасним. Особливо цікаве місце — скеля Кастл Рок, що виступає як магічний замок св.Іоанна у "Трієрменських зашлюбинах" В.Скотта. Є, начебто, єдине місце, з якого схожість із замком дуже впадає в очі, але нам не пощастило побачити його з цього місця.
У вівторок ми поїхали до озера Беттермір; в середу об'їхали в автомобілі вісім миль довкола озера Віндермір. Деякі з величезних скель на гірських вершинах мають вельми своєрідну форму. Одна з них називається "Дама, що грає на органі". Вона знаходиться на самісінькій вершині величної гори і справді з одного пункту виглядає наче жінка, що сидить при величезному органі. Хай там як, вона полонила мою уяву і я сплела довкола неї сотні фантазій. Хто та музи́ка, що вічно сидить біля свого грандіозного інструменту? А які чудові мелодії вона грала на ньому, коли дули на неї вітри з небес, бурі гриміли в горах, а високі зорі зупинялися, щоб її послухати?
Того ж вечора ми вибралися до "друїдського кругу", кільця з великих пагорбів на вершині пагорба, де, як вважається, в давнину був храм Сонця.
Ніщо з досі побаченого не справило на мене такого яскравого враження, як це. Величне місце. Пагорб повністю оточений кільцем із найславніших гір Озерного краю, одними з яких є Гелвелін та Скіддо, і їхня маєстатичність аж пригнічує. Безперечно, ці древні сонцепоклонники вміли вибирати місце. Стояти тут увечері, при заході сонця, у храмі згаслої релігії, серед збору споконвічних гір і уявляти собі, можливо, темні та криваві ритуали, що колись там влаштовувалися, — це був незабутній досвід.
У п'ятницю ми приїхали до Йорка, насамперед щоб побачити прекрасний кафедральний собор[105]. Він величний, мрія про красу, втілена в камінь.
Вчора пополудні я стала гордою і щасливою власницею пари китайських порцелянових песиків!
Я ганялася за такими песиками по всій Англії та Шотландії. Коли я ще маленькою дівчинкою відвідувала дідуся Монтгомері, то вирішила, що найбільш захопливою річчю була пара порцелянових песиків, які завжди сиділи у вітальні на камінній дошці. Вони були білими, геть-усі в зелених цятках. Батько казав мені, що вони, почувши, як годинник дванадцятьма ударами відбиває північ, щоразу зістрибують на килимок перед каміном і гавкають. Моїм найзаповітнішим бажанням було не спати до півночі та стати свідком цього видовища. Подумки я вважала дорослих жорстокими, коли вони мені це забороняли. Зрештою, я довідалася — не пам'ятаю, яким чином, — що песики нічого такого не роблять. Дуже була цим розчарована, але ще більше засмутилася з відкриття, що батько сказав мені неправду. Але він відновив мою віру в справедливість, зазначивши, — він же сказав, що песики тільки тоді зістрибують, коли почують бій годинника. А порцелянові песики не можуть чути!
Я завжди прагнула мати пару подібних песиків, а, оскільки ті були куплені в Лондоні, сподівалася, приїхавши сюди, що знайду таких. Отож відвідувала антикварні магазини у кожному місці, де б я не була. Проте, — аж до вчорашнього дня, — безуспішно. Щоб бути точною, собак було вдосталь, але не таких, яких я шукала. Було багато чорноцяткових та червоноцяткових песиків, але не аристократичних зеленоцяткових.
Вчора у маленькій антикварній крамничці поряд із величним собором я знайшла пару премилих песиків і одразу ж їх ухопила. Щоб упевнитися — вони не мають зелених цяток. Раса зеленоцяткових песиків, схоже, вимерла. Але моя пара має прекрасні золоті цятки, а ще ці песики значно більші, аніж старі з Парк Корнер. Їм більше ста років і, сподіваюся, вони головуватимуть між моїх ларів і пенатів із належною гідністю та повагою.
Рассел-готель, Лондон,
18 вересня 1912 р.
Так багато всього набралося за останні два тижні, що я радше почуваюся ментально перегодованою. Але, коли час обмежений, кількість визначних місць необмежена, то що робити знесиленим мандрівникам? Британський музей, Тауер, Вестмінстерське абатство, Кришталевий палац, Замок Кенілворт, шекспірівські місця, Гемптон Корт, Солсбері і Стоунхендж, Віндзор і Парки і Сади!
Наш готель міститься на Рассел-сквер, притулок численних персонажів "Ярмарку марнославства[106]". Здається, що ось-ось побачиш, як Емілія виглядає з вікна, очікуючи Джорджа, або ж, можливо, це Беккі спостерігає за Джозефом.
Наше пообіддя у Замку Кенілворт було захоплюючим. Звичайно, нам мусили нав'язати гіда, але мені пощастило загубити його і блукати по закутках романтики на самотині. Я бачила Кенілворт у розквіті його слави, коли честолюбний Лестер розважав гордовиту Єлизавету. Уявляла собі бідолашну Емі Робсарт, яка боязко скрадається в залах, де повинна б царювати, як Володарка. Вони юрбою з'явилися з минулого, ці веселі постаті давніх часів, що жили, ненавиділи, інтригували, — як колись.
Минулого четверга ми пішли оглянути церкву Темпл, де похований Олівер Ґолдсміт[107] Церква — гарна стара місцина у зеленому сквері, — мирному й тихому, як кавендішська дорога, хоча саме за його межами гомонить Фліт-стріт. Але, згадуючи цей сквер, я думатиму не про химерну стару церкву і не про могилу бідного Нолла. Ні, моїм спогадом буде найчарівніший і найбільш джентльменський котик із вишуканими манерами, який вийшов з одного із домів та йшов через площу назустріч нам. Він був великим, гарним, шляхетним і, як можна було побачити з пів погляду, належав до касти Вер де Вер. Коли я його погладила, напрочуд мелодійно муркав і терся до моїх черевиків, так, наче б ми були давніми знайомими — можливо, в іншому житті. Дев'ять з десяти котів настирливо супроводжували б нас до могили Олівера і, можливо, їх важко було б позбутися. Маркіз Карабас — інша річ. Він сів собі і чекав, доки ми пішли, оглянули могилу і повернулися до нього. Тоді він устав, прийняв наше прощальне погладжування, привітно змахнув хвостом і поважно пішов до дверей, з яких і вийшов, у найкращий можливий спосіб прийнявши гостей своїх володінь. Дійсно, він подарував світові упевненість кота!
Наступного четверга ми пливемо додому через Адріатику. Я рада, бо вже перенасичена огляданням визначних місць. Тепер я хочу повернутися до Канади і зібрати докупи моїх розметаних домашніх богів для нового посвячення.
* * *
Оскільки мій чоловік був пастором у конгрегації Онтаріо, я покинула Острів Принца Едварда і переїхала до Онтаріо. З часу шлюбу я опублікувала чотири книжки: "Ейвонлейські хроніки", "Золота дорога", "Енн з Острова" і "Вартового" — ця остання є збіркою віршів.
"Альпійська стежина" була пройдена — після багатьох років важкої праці та зусиль. Це було нелегке сходження, але навіть подолання найскладніших її частин дарувало насолоду й енергію, відому тільки тим, хто прагне до вершин.
"Той коронований безсмертям, хто слухняно йде
Туди, де кличуть голоси з висот"[108]
Правда, щира правда! Ми мусимо "слухняно йти" за нашими "голосами з небес", — попри гіркі страждання і розчарування, і темряву, попри сумніви й невіру, через долини приниження і понад чудовими пагорбами, красоти яких відволікатимуть нас від наших прагнень, завжди і всюди ми мусимо слухняно йти, щоб дістатися до "далекого божественного чину[109]" і звідти дивитися на надземні шпилі нашого Граду Сповнення Обітниць.
1
Тирлич — гірська квітуча рослина.
2
"Compassed by the inviolate sea" — рядок із поезії Альфреда Теннісона "Присвята королеві".
3
"A haunt of ancient Peace" — рядок із поезії Альфреда Теніссона "Палац мистецтв".
4
Цей епізод був використаний письменницею у повісті "Емілі з Молодика".
5
"Казочниця" — "The Story Girl" — повість Л.М.Монтгомері.
6
United Empire Loyalists — прибічники об'єднаної імперії. Американські колоністи, які були на боці Британії під час Американської революції (1775-1783р.)
7
Бедек — Bedeque — місцевість на Острові Принца Едварда.
8
В оригіналі герой повісті їздив у cutter — двомісних санях, а його прототип — у звичайних старих санках.
Зміст відповідного епізоду повісті "Казочниця" такий: Нейл їде освідчуватись Ненсі, але Девід хитрощами його затримує і сам одружується з дівчиною. Коли ж розлючений Нейл приїхав з'ясовувати стосунки, сестра Ненсі, Бетті, запропонувала йому шлюб і він погодився.
9
Аргайл — історична область на заході Шотландії.
10
"Saw Ye My Wee Thing?", "I Lo'ed Ne'er a Laddie but Ane", "Come under my plaidie" — поезії Гектора Макнейла.
11
Теж було використано у "Емілі…".
12
Томас Гуд (Thomas Hood) (нар. 23 травня 1799, Лондон — пом. 3 травня 1845, Лондон) — англійський поет, гуморист та сатирик.
13
To know I'm farther off from heav'n
Than when I was a boy.
Знаю, що тепер я далі від Небес,
Аніж коли я був хлопцем.
14
Closer is He than breathing, and nearer than hands and feet.
Рядок із поезії Альфреда Теннісона "Найвищий пантеїзм".
15
"А дванадцять брам то дванадцять перлин, і кожна брама зокрема була з однієї перлини.