Та, попри обидві ці прикроості, я тішилася, що наша дорога веде нас туди, де "що ступиш, там земля священна[74]". Ми побачили скромну малу низьку кімнату, де колись син орендаря[75] народився "королем з Божого права" і оглянули руїни старої церкви Олловей Кірк, які назавжди стали класичними завдяки пригодам Тем о'Шентера[76].
Потім ми пішли до пам'ятника Бернсу, бо він був у списку "визначних місць" і гід мусив виконати свій обов'язок перед нами. Мене геть не цікавлять пам'ятники. Жахливо мене нудять. Але в цьому пам'ятнику зацікавили мене дві речі: пасмо ясного волосся Марії Верховинки[77] і Біблія, на якій вони з Бернсом принесли клятви на своєму останньому побаченні. Сердешна лагідна Марія Верховинка! Не думаю, що вона була чимось більшим, аніж гарненька дівчина з маленького села, не гарніша і не привабливіша за тисячі інших дівчат, які жили й померли, якщо й не бувши неоплаканими, то все ж непрославленими і непоміченими. Але великий геній осяяв її ореолом своєї любові і ось! — вона стала однією з безсмертних, однією з прекрасних дам старих романів, і її вічно пам'ятатимуть завдяки чоловікові, що її кохав. Належить до грона Лаури й Беатріче, Стелли[78], Лукасти[79], Джулії[80] і невідомої дами з сонету Арвера[81].
В середу ми поїхали до Троссачу[82]. Це була одна з подорожей, про які я мріяла усе своє життя, а принаймні відтоді, як прочитала "Даму озера[83]" у шкільні дні. Сидячи за своєю старою шкільною партою, я поринала у мрії, уявляючи собі панораму пагорбів, озер і ущелин, де жила Еллен, де блукав Фіц-Джеймс, а Родерік Ду плекав думки понурі, як грозова хмара над пагорбами Верховини[84]. І я пообіцяла собі, що, коли мій корабель припливе сюди, я обов'язково піду і все огляну.
Ми підпливли по Лох Ломонд[85] до Інверснейду[86], а тоді взяли карету для п'ятимильної поїздки до Лох Катрін. З усіх засобів пересування, якими я користувалася, карета подобається мені найбільше. Вона б'є автомобілі по всіх пунктах. Невдовзі ми добралися до Стронахлахар, яке, попри своє жахливе ім'я, є дуже вишуканою місцевістю, а потім попливли по Лох Катрін до троссачського пірсу.
Не можу вирішити, розчарувало мене Лох Катрін чи ні. Думаю, що так, трішки. Все було таким прекрасним, як і в моїх мріях, але це не було моє Лох Катрін, не зовсім те саме, що Лох Катрін моїх "іспанських замків". І ця різниця мене обурювала, як могли б обурювати зміни в домі дитинства, коли повертаєшся туди після довгих років розлуки.
Нижня частина озера рішуче менша, ніж я це собі уявляла з поеми. Знаменитий "Срібний берег" нині виглядає убого. Відколи у Глазго збудували водопровід, вода в озері піднялася на кілька футів і покрила "берег в камінчиках, білих, мов сніг[87]". Кілька з них я взяла з собою на пам'ять. Але думаю, що в моїй уяві залишиться власна географія "Дами озера". Вона мені подобається більше за справжню.
Ми поїхали каретою через Троссач до троссачського готелю. Троссач розкішний, великий і, можливо, до того, як проклали тут дорогу, від був доволі диким, особливо з точки зору мандрівника, якого в дорозі застала ніч і який мав дуже вагомі підстави побоюватись "верховинських грабіжників". Але це далеко не дикий, розколотий, крутосхилий яр моєї уяви. Це не той Троссач, де я так часто блукала разом із Фіц-Джеймсом.
Готель збудовано у прегарному місці, на березі озера Лох Ахрей.
"Де ми знайдем в краю чужім
Самотнє озеро і берег такий милий?[88]"
Але Лох Ахрей теж менший, аніж я очікувала. Ввечері ми прогулювалися по Бриг о'Тарк[89], збираючи дзвіночки вересу та еріки[90]. Шотландський верес, без сумніву, наймиліша річ у світі! Він видається самим втіленням романтики старої Шотландії.
Наступного ранку ми під сильним дощем рушили на прогулянку через Троссач до Лох Катрін і найняли весляра, щоб він обвіз нас довкола острова Еллен. Думаю, мені не сподобалося, бо цей острівець теж не був таким, як я собі вимріяла. Я відчула дурне розчарування.
Натомість Бен Вені[91] не розчарувала мене. Гора домінує над пейзажем. Куди б ми не йшли, звідусіль було видно Бен Вені, похмуру і масивну, з вінком хмар довкола її "покритої інеєм вершини". Дуже мені шкода, що вечір, який ми там провели, був таким мокрим. Я мала б полюбити захід сонця над Бен Вені.
6 серпня 1912
Минулого понеділка ми поїхали поїздом до Мелроузу[92], а потім ще екіпажем шість миль найпрекраснішою дорогою до Ебботсфорду[93]. Хоча ми вибралися туди самостійно, все ж не могли позбутися Куківської екскурсії і це доволі попсувало нам день. Але пейзаж уздовж дороги пречудовий, ми побачили Ейлдонське узгір'я, якимись чарами розколоте на три частини. Ебботсфорд дуже цікаве, переповнене пам'ятками, над якими я хотіла б помріяти в самотності. Але це неможливо. Кімнати були переповнені галасливими туристами, до яких промовляв говіркий гід. Цікаво, чи Вальтер Скотт міг би подумати, що його домом бігатимуть орди цікавих екскурсантів.
З Ебботсфорду ми поїхали до Драйберга, де похований Вальтер Скотт. Як тільки нам вдалося вирватися від "Кука", ми вдвічі сильніше насолоджувалися величними руїнами. Пізніше повернулися до Мелроузу і оглянули тамтешні руїни абатства. Ми не могли піти за порадою Скотта, — хоча мені ніколи не вдалося повірити, що він сам таке робив, — і оглянути руїни при світлі місяця. Але і в цьому м'якому, золотисто-сірому вечірньому світлі все виглядало достатньо гарним, гарним і сумним, з маленькими квітками-дзвониками, що обросли зруйноване подвір'я і старі могили. Вважається, що тут похований Майкл Скотт[94], а ще там поховане серце Роберта Брюса і, без сумніву, спочиває воно так само спокійно, як коли б, згідно з його бажанням, було поховане у Святій Землі.
У Мелроузі досі зберігся чудово зроблений барельєф, а маленька рука над однією з арок видається прегарною. Що за прекрасна жіноча ручка була вирізана з твердого каменя? Невідомо, але думаю, що то витвір закоханого. В середу ми поїхали до Інвернессу[95], але по дорозі зупинилися, щоб відвідати Кіррімюре, "Трамз" із творів Баррі. Зокрема, я хотіла побачити "Ден", де сентиментальний Томмі[96] і його приятелі влаштовували свої чудові гулянки. Це прелюбе місце. Одна деталь змусила мене почутися як удома, — дороги, що їх Баррі називає "рожевими", але вони яскраво-червоні, як наші острівні дороги. Мені здалося, що я блукаю в лісі біля Стежини Закоханих.
З усіх місць, які ми відвідали в Шотландії, Інвернесс мені сподобався найбільше. Хоча це лише невелике сіре місто, але довколишній пейзаж чудовий.
У вечір нашого прибуття ми їхали в бік Каледону і це була подорож, яку я назавжди запам'ятаю як чисте задоволення. Дорога була напрочуд гарною і нам пощастило на доброго старого візника, що знав усі історії та легенди і розповідав їх розкішною шотландською говіркою.
Наступного дня ми відвідали Томнахюріх, знаменитий цвинтар Інвернессу. Він заслуговує своєї слави. Я певна, що це найгарніший цвинтар на світі. Розміщений на великому пагорбі, що має форму досконалого конуса і густо покритий деревами. Його назва походить від гельського слова, що означає "пагорб фей", і, звичайно, колись він мусив бути місцем зустрічей мешканців казкового королівства та місцем бенкетів Титанії. Побачений вечірньою порою, на тлі заходу сонця, він здається справжнім форпостом Землі Старих Легенд.
Каледонським каналом ми повернулися до Форт-Вільяму, а там сіли на поїзд. Захід сонця в горах уздовж нашої дороги був надзвичайним. Якби я доволі довго жила поблизу гір, то навчилася б їх любити майже так само, як я люблю море.
13 серпня 1912 р.
Минулого понеділка ми відвідали Рослінську каплицю[97], чудово збережений зразок готичного стилю. Це каплиця зі Скоттової балади "Прекрасна Розабел".
Здавалось, вся каплиця у вогні,
Де рослінські вожді лежать без трун.[98]
В середу ми залишили Единбург і рушили до Аллоа[99], щоб відвідати друзів. У четвер ми "зробили" Доллар Глен. Я ніколи не чула про цю місцевість, доки містер М. із Аллоа не розповів нам, що це одне з найдикіших і найвеличніших місць, які можна побачити в Шотландії. Якби Скотт торкнувся його своїм генієм, то воно було б таким самим славним, як Троссач. Справді, воно у значною мірою таке, яким мені видавався Троссач. Доллар Глен схожий на глибоку рану, що розтяла саме серце гори.
В п'ятницю — Стірлінг і Аббей Крейг, місця, просякнуті романтикою. Вчора ми приїхали до Бервіка, щоб провести тиждень у краю "Марміона[100]". Містер і місіс М. приїхали з нами. Бервік — найдивніше, найдревніше старе місто. Оскільки ми живемо у Спіттал-сейд, то, коли хочемо кудись піти, мусимо переправитися через річку, наймаючи одного з півдюжини старих перевізників, які дають човни напрокат. Минулого вечора ми вийшли прогулятися Спітталською набережною при світлі місяця. Було гарно, але не так, як на кавендішському узбережжі, що змусило мене гірко сумувати за домом.
Карлайл, 20 серпня
Мимоволі проводимо неділю у Карлайлі, — не могли вирушити в дальшу подорож минулого вечора через великий залізничний страйк, що паралізує Британію вже впродовж тижня. У Бервіку ми від цього не страждали, бо й не помітили. Послали зовнішній світ подалі та жили в царстві романтики, де єдиними бажаними засобами сполучення були пороми і конячі ноги.
Минулого понеділка ми вибралися на Святий Острів та оглянули руїни старого абатства, яке було декорацією сцени смерті Констанс де Беверлі у "Марміоні". Плавання під вітрилами до Святого Острова було приємним, але повернення додому дуже від нього відрізнялося. Було досить бурхливо і наш безталанний кораблик кидало і крутило. Обидва наші джентльмени були такими знесиленими, що мусили тимчасово зійти зі сцени, натомість міс А. та я лише завдяки величезним вольовим зусиллям уникли капітуляції. Думаю, ми б менше страждали, якби теж дозволили собі піти!
На щастя, морська хвороба не смертельна і наступного дня усі ми були готовими до відвідин замку Норем, вельми поруйнованої руїни.
Тут повсюди росте маленька синя квіточка, якої я досі не бачила ніде, крім саду перед старим кавендішським домом. Прабабка Вулнер привезла її з Англії. Охопило мене дивне змішане почуття болю і задоволення, коли я побачила, як вона росте довкола старого шотландського замку, що, здається, повністю належить іншим часам та іншому життєвому ладу.