Сьогодні прийшла моя книга, "солоденька новина" від видавців. Щиро зізнаюся, що для мене то була горда, прекрасна і хвилююча мить. Тримаю в руках матеріальне втілення всіх моїх мрій і сподівань, амбіцій та зусиль усього мого свідомого життя, — мою першу книжку. Це невелика книжка, але моя, моя, створена мною".
Я отримала сотні листів з усього світу, що стосувалися Енн. Більше десятка з них були адресовані не мені, а "місс Енн Ширлі, Зелені Дахи, Ейвонлі, Острів Принца Едварда". Писали їх маленькі дівчатка, які так зворушливо вірили в реальне існування Енн з плоті та крові, що мені ненависною була сама думка зруйнувати цю віру. Деякі з цих листів були рішуче кумедними. Один починався вражаюче: "Мій дорогий давно втрачений дядечку", авторка листа запевняла, що я — її дядько Лайонел, який, схоже, зник багато років тому. Благала мене відповісти "люблячій племінниці" і пояснити причину мого довгого мовчання. Кілька людей написало мені, що з їхнього життя можна б зробити дуже цікаві повісті, — якщо я їх писатиму і поділюся з ними прибутком, то вони нададуть мені "факти"!
Я відповіла лише на один такий лист, бо молодий чоловік, що його надіслав, вклав марку для відповіді. Так делікатно, як тільки могла, я пояснила, що не потребую матеріалу, бо вже заплановані книги вимагають не менше десяти років для їх написання. Він відповів, що дуже терплячий і радо чекатиме десять років, а тоді напише знову. Якщо моя уява підупаде, я завжди можу розраховувати на те, що молодий чоловік називав "прецікавою історією життя"!
"Зелені Дахи" були перекладені шведською і голландською мовами[65]. Мій примірник шведського видання завжди дарує мені неоціненні вибухи сміху. На обкладинці зображена постать Енн у повний зріст, у капелюшку від сонця, а волосся її буквально сліпуче-червоне!
* * *
З публікацією "Зелених Дахів" моя боротьба за визнання закінчилася перемогою. Від того часу я надрукувала шість повістей. "Енн із Ейвонлі" вийшла 1909-го року, потім, 1910-го, "Кілмені з Саду". Насправді ця повість була написана за кілька років до "Зелених Дахів" і з'являлася по частинах у американському журналі, під іншою назвою. Тому премудрі оглядачі неабияк мене тішили, запевняючи, що ця книга показує "згубний вплив популярності й успіху" на її стиль та сюжет!
"Казочниця" була написана 1910-го року, опублікована 1911-го. Це була остання книга, яку я написала в своєму старому домі біля мансардного вікна, де я провела стільки щасливих годин творіння. З усіх написаних мною книг це моя улюблена, вона дала мені найбільше задоволення від написання, її персонажі та пейзажі видаються мені найбільш реальними. Натомість усі діти в книжці вифантазувані. Старий "сад Кінгів" поєднує риси нашого старого кавендішського саду та саду в Парк Корнері. "Пег Бовен" була навіяна напівбожевільною жінкою, схожою на циганку, що впродовж багатьох років вешталася островом і була пострахом мого дитинства. Нас, дітей, завжди лякали, що, коли ми не будемо хорошими, Пег нас забере. Це залякування не чинило нас кращими, лише нещасними.
Насправді сердешна Пег була геть безневинною, якщо тільки ніхто її не дражнив. Отоді вона лютилася і ставала доволі мстивою. Взимку вона жила у маленькій хатині в лісі, але як тільки наставала весна, спокуса відкритих доріг виявлялася для неї надто сильною і вона перетворювалась на волоцюгу, якою й зоставалася аж до повернення зимових снігів. Була відомою майже на всьому острові. Ходила босоніж і простоволоса, палила люльку та розповідала незвичайні історії про свої пригоди в різних місцях. Час від часу приходила до церкви, безтурботно маршируючи проходом до чільного місця. Ніколи не надягала капелюха ані взуття, але, коли хотіла бути гран-дамою, то пудрила обличчя, руки й ноги борошном!
Як я вже писала раніше, історія Ненсі та Бетті Шерман ґрунтується на фактах. Історія капітана "Фанні" теж. Її героїня ще живе, принаймні, була живою кілька років тому і зберегла більшу частину краси, яка скорила колись капітанове серце. "Синя скриня Рейчел Ворд" — ще одна "справжня історія". "Рейчел Ворд" була Еліза Монтгомері, двоюрідна сестра мого батька, яка померла в Торонто кілька років тому. Синя скриня стояла на кухні Джона Кемпбелла, в домі у Парк Корнері, від 1849-го року аж до її смерті. Ми, діти, часто чули цю історію та розмірковували і мріяли про вміст скрині, коли сиділи на ній, роблячи уроки або перекушуючи перед сном.
* * *
Взимку 1911-го року бабуся Макнейл померла у віці 87 років, а старий будинок знесли. До липня я зоставался в Парк-Корнер, а 5 липня вийшла заміж. Двома днями пізніше ми з чоловіком відпливли з Монреалю на "Мегантіку" в подорож до Британських островів. Ще одна "здійснена мрія", бо я завжди хотіла відвідати старий край моїх предків. Можуть виявитися цікавими кілька витягів із подорожнього щоденника.
Глазго, 20 липня 1912 р.
В четвер пополудні ми вибралися на екскурсію до Обану[66], Стаффи та Йони[67]. До Обану поїхали поїздом, пейзажі прегарні, особливо довкола Лох Ейв[68], з руїнами замку. Гарно, так! А все-таки, ніде ні в Англії, ні в Шотландії я не бачила нічого гарнішого за те, що могла побачити будь-якого вечора в себе вдома, стоячи на "старому церковному пагорбі" та дивлячись вдалину на мис Нью-Лондон. Щоправда, у нас немає ні зруйнованих замків, ні століть романтики за ними.
Обан — це мальовниче містечко, прикрашене будинками, що облямовують узбережжя гавані, з лісистими горами, які здіймаються за ним. Наступного ранку ми попливли вітрильником до Йони. Був типовий шотландський день, то яскраво світить сонце, то дощ і туман. Кілька годин я дуже тішилася плаванням під вітрилами. Дикий грізний пейзаж мису, бухти, острова та похмурої гори — і все це, звичайно, всіяне зруйнованими, оброслими плющем замками, — постійно чергувався з панорамою цікавих місць, заселених тінями минулого.
Ще в нас на борту була Куківська[69] компанія французьких туристів. Тарахкотіли без угаву. Серед них був один вродливий літній чоловік із приємним бронзовим обличчям та мерехтливими чорними очима, який, схоже, грав першу скрипку в цій компанії. Вони знову і знову заводили суперечку, а, коли аргументи досягли певного рівня інтенсивності, він зірвався на ноги і засперечався з іншими, різко розмахуючи в повітрі руками, парасолькою і путівником, якнайавторитетніше задаючи тон і моду.
Після полудня я почала втрачати інтерес до всього. Руїни замку, що здіймалися на горі, білий потік, примари і французькі туристи загубили свій чар. Вранці я дуже хвилювалася, бо чула, що море може бути надто неспокійним для зупинки на Стаффі, а я хотіла побачити Фінгалову печеру[70]. Але тепер я ані найменшою мірою не переймалася Фінгаловою печерою чи будь-якою іншою земною річчю. Вперше в житті мене жахливо загойдало.
Корабель дійсно зупинився біля Стаффи і два заповнені човни попливли до берега. Але я пропустила цю нагоду. І що ж мене стримало? Не злякали мене хвилі, не дощ мене зборов, а морська хвороба!
Але корабель все ще стояв, а мені стало краще. До того часу човни повернулися і вирушили вдруге, а я почувалася досить добре і мені знову видалося дуже важливим побачити Фінгалову печеру. Я радісно сіла в човен і була разом з іншими повезена на берег до печери Кламшелл-кейв. Звідти ми мусили пройти відстань, яка видавалася страшенно довгою, але насправді, як я думаю, була не довшою за чверть милі, — над мокрими слизькими базальтовими колонами, що облямовують берег. У найнебезпечніших місцях вздовж скель натягнуті мотузки. Оскільки в дитинстві я часто видряпувалась на кавендішські скелі, то й тут вилазила добре і навіть заслужила на комплімент від суворого провідника, але дехто з туристів небезпечно послизався. Ніколи не забуду крику та незграбних рухів раніше згаданого старого француза.
Проте ніхто не впав, ми нарешті опинилися у Фінгаловій печері і були винагороджені за всі наші зусилля.
Це найчудовіше і найвеличніше місце, схоже на величезний готичний собор. Важко повірити, що воно було створене лише примхою природи. Думаю, що всі там відчули побожний настрій; навіть невгамовні французькі туристи на якийсь час замовкли. Коли я стояла і слухала глибоке відлуння хвиль, з глибин моєї пам'яті спливли слова Писання: "Пробуваю Я на Височині та в святині[71]". І здавалося мені, що я стою у справжньому нерукотворному храмі Всевишнього.
Ми попливли до Йони і вийшли там на коротку квапливу й хаотичну екскурсію. Йона цікава як місце служіння Св.Колумби. Його древня церква усе ще там стоїть. Мене найбільше цікавило місце поховання давніх шотландських королів, кажуть, що близько шестидесяти, закінчуючи Дунканом, убитим Макбетом. Ці воїни давнини були поховані дуже просто. Лежать на острівному цвинтарі під сірим небом. "Ні легендарна урна, ані натхненний бюст[72]" не позначають місця їхнього спочинку. Кожна могила просто покрита плитою стертого різьбленого каменю. Але вони не сплять у тиші, заколисує їх вічне наспівування довколишніх хвиль.
Мені хотілося б провести на Йоні кілька днів, блукаючи довкола заселених привидами руїн і знайомлячись з їхніми химерними мешканцями. Поспішний хаотичний огляд таких місць у компанії балакучих натовпів туристів приносить мало задоволення. Мушу бути сама або з кількома "порідненими душами", щоб мріяти, роздумувати і повертати до життя чоловіків та жінок, які колись тут мешкали і прославили це місце.
Вчора ми повернулися до Глазго морем і були пересичені пейзажами. Коли ми дісталися готелю, я була дуже втомленою. Але втома відійшла від мене, як тільки я побачила листи з дому. Як добре вони смакували в чужому краї! Перекинули міст через океан і я побачила пагорби Кавендіша та зелений морок кленового гаю у Парк Корнер. Ах, Старий Світ прекрасний, але батьківщина найкраща.
30 липня 1912 р.
Готель Роял, Принц-стріт, Единбург
У понеділок ми вирушили до Ейру[73] з Куківським гідом. Зазвичай ми не любимо Куківських компаній і намагаємося подорожувати самі. Але ця подорож була приємною, бо, окрім нас, було лише двоє туристів і вони були канадцями — містер і місіс Т. з Онтаріо. Ми мали дуже приємного гіда. Дві речі зменшили наше задоволення від цього дня: його частину не вщухав дощ, а я страждала на невралгію.