Їхала трамваєм, а поруч зі мною дві леді обговорювали серіал, який щойно закінчився в "Ехо". "Знаєш, — сказала одна, — це найдивніша історія, яку я коли-небудь читала. Вона тяглася, глава за главою, тижнями, і здавалося, що ніколи нікуди не дійде, аж тут раптом за вісім розділів, раз-два і скінчилася. Не можу цього збагнути!"
Я могла б розв'язати загадку, але не стала цього робити[61].
* * *
У червні 1902-го року я повернулася до Кавендіша, де й пробула безвиїзно дальші дев'ять років. Перші два роки я писала лише короткі оповідання та серіали, як раніше. Але вже починала думати про написання книги. Завжди було моєю надією і амбіцією написати бодай одну книгу. Але, здавалося, я ніколи не зумію почати.
Я ніколи не любила починати оповідання. Коли вже написано перший абзац, то я маю відчуття, що половину зроблено. Решта приходить легко. Тому складання початку видавалося мені колосальним завданням. До того ж, де знайти для цього час? Не могла дозволити собі відірвати час від моїх звичайних годин писання. Врешті-решт, я ніколи не сіла і не наказала собі: "Марш! От ручка, папір, чорнило і сюжет. Пиши книгу!" Насправді воно сталося само собою.
Я завжди тримала під рукою блокнот, куди записувала ідеї для сюжетів, пригод, персонажів та описів, коли вони спадали мені на думку. Навесні 1904-го року я переглядала цей блокнот, шукаючи ідеї для короткого серіалу, який хотіла написати для газети недільної школи. Я знайшла заниділий запис багаторічної давності: "Літня пара звертається до дитячого притулку за хлопчиком. Помилково їм відправляють дівчинку". Я подумала, що це спрацює. Почала накидати розділи, розробляти і вибирати пригоди та "виховувати" героїню. Її ім'я Енн не було мною зумисне обране, вона промайнула у моїй фантазії вже охрещеною, навіть з отим важливим "е"[62]. Героїня почала так інтенсивно розвиватися, що дуже скоро здалася мені реальною і повністю заволоділа мною. Вона схвилювала мене і я подумала, що соромно використовувати її на якийсь ефемерний серіальчик. Тоді прийшла думка: "Пиши книгу. Маєш центральну ідею. Все, що мусиш зробити, — розвинути її на стільки глав, щоб вистачило для книги".
Результатом стала "Енн із Зелених Дахів". Я писала її вечорами, після мого звичайного робочого дня, переважно на підвіконні маленької мансарди, що впродовж багатьох років була моєю кімнатою. Як я вже казала, почала її навесні 1904 року, закінчила в жовтні 1905-го.
Відколи моя перша книжка побачила світ, мене почали засипати питаннями: "Чи той-і-той був прототипом того-і-того у вашій книжці?" А за моєю спиною навіть питання не ставлять, а одразу ж стверджують це. Знаю багато людей, які запевняють, що добре знайомі з "прототипами" моїх персонажів. Натомість я ніколи, впродовж багатьох років студіювання людської природи, не зустрічала людини, яку можна б помістити в книжку без жодних змін. Будь-який художник знає, що буквальне відображення живого дає хибне уявлення про предмет. Він мусить вивчати життя, копіюючи придатні голови чи руки, схоплюючи дрібні прикмети персонажів, їхні особисті та ментальні характеристики, "використовуючи дійсність для вдосконалення ідеалу".
Але ідеал, його ідеал мусить бути поза цим і понад цим. Письменник повинен створювати своїх героїв, інакше вони не будуть живими.
Я ніколи не писала своїх персонажів просто з життя, — за одним винятком. Цим винятком була "Пег Бовен" у повісті "Казочниця". Але навіть тоді я змалювала її дуже вільно. У своїх книгах я описувала реальні місця та реальні події. Та я завжди, аж досі, при створенні персонажів повністю покладаюся на силу власної уяви.
Кавендіш до певної міри був "Ейвонлі". "Стежина Закоханих" — це дуже гарна доріжка через ліс на сусідській фермі. Вона з найранніших моїх днів була моїм улюбленим притулком. "Прибережний путівець" справді існує, між Кавендішем і Растіко. Але "Білий Шлях Зачудування", "Купіль Верболозу" та "Долина Фіалок" були перенесені з моїх іспанських замків[63]. "Озеро Осяйних Вод" мусило б відповідати кавендішському ставку. Але це не так. Я мала на думці ставок у Парк Корнер, трохи нижче будинку дядька Джона Кемпбела. Та думаю, що багато ефектів світлотіні, які я бачила на кавендішському ставку, мимоволі втрапили до опису. Звичка Енн до надавання імен різним місцям була моєю власною давньою звичкою. Я придумувала назви для всіх гарних закутків старої садиби. Пам'ятаю, що були в мене "Країна Фей", "Країна Мрій", "Палац Вербових Котиків", "Безлюдна Земля", "Королівський Затінок" та багато інших. "Джерело Дріад" цілковито вигадане, натомість "Стара Кладка" справжня. Вона служила містком давнішим від мене поколінням і була викручена як черепашка равлика проходженням сотень ніг. У її щілини набилася земля, де вкоренилися і розрослися пишною бахромою трави і папороті. Боки покрив оксамитовий мох, а внизу пропливав потічок — глибокий, ясний, у сонячних зблисках.
Кеті Моріс, уявна подруга Енн, — моя. У нашій вітальні завжди стояв великий сервант, використовуваний як буфет. У його дверцях було по великому овальному склі, які неясно відображали кімнату. Коли я була дуже малою, кожне з моїх відображень у цих скляних дверцях вважала "справжньою людиною". Та, що зліва, звалася Кеті Моріс, справа — Люсі Грей. Не знаю, чому я назвала їх саме так: балада Вордсворта не мала жодного зв'язку з тією останньою, бо я тоді ще її не читала[64]. Я взагалі не пам'ятаю, щоб я свідомо їх називала. Скільки сягає моя пам'ять, Кеті Моріс та Люсі Грей жили у казковій кімнаті позаду серванта. Кеті Моріс була маленькою дівчинкою, подібно до мене, — і я її дуже любила. Могла стояти перед цими дверцями і годинами теревенити з Кеті, розповідаючи і вислухаючи різні таємниці. Особливо мені подобалося робити це в сутінки, коли запалювали вогонь, а кімната у його відблисках ставала чудом світла й тіні.
Люсі Грей була дорослою та ще й вдовою. Я не любила її так, як Кеті. Вона завжди була сумною і завжди розповідала понурі історії про свої біди, щоб мене розчулити, але я скрупульозно її відвідувала, коли наставала її черга, щоб не поранити почуття Люсі: вона заздрила Кеті, яка теж її не любила. Все це звучить як повна нісенітниця, але не описати, наскільки реальним воно було для мене. Я ніколи не переходила через вітальню, не помахавши рукою моїй Кеті у скляних дверцях на протилежному боці кімнати.
Пам'ятний інцидент із заспокійливими краплями у пирозі трапився, коли я вчителювала у школі в Байдфорді та столувалася в тамтешній методистській плебанії. Якось чарівна господиня приготувала пиріг із листкового тіста, приправивши його заспокійливою мікстурою. Ніколи не забуду його смаку і наших веселощів з цього приводу, бо помилка виявилась аж під час чаювання. Пастор, що пив чай того вечора, був якийсь дивний. З'їв свій шматок пирога до останньої крихти. Мабуть, думав, що це новомодна приправа.
Багато людей казали мені, що їх засмутила смерть Метью у "Зелених Дахах". Я й сама через це шкодую. Якби я заново писала цю книгу, то ще кілька років щадила б Метью. Але, коли я писала "Енн", то вирішила — він мусить померти, щоб Енн мала нагоду для самопожертви. Отож сердега Метью приєднався до довгої процесії привидів, таких частих у моєму літературному минулому.
Ну що ж, урешті моя книга була написана. Залишилося знайти видавця. Я сама віддрукувала її на своїй купленій з других рук машинці, що не друкувала великих літер і губила букву "w", та послала до нового американського видавництва, яке щойно вирвалося вперед з кількома "бестселерами". Я вирішила, що матиму кращі шанси в новому видавництві, аніж у старому, з уже усталеним списком улюблених авторів. Але нове видавництво швидко відіслало текст назад. Пізніше я послала його до одного зі "старих солідних видавництв" і старе солідне видавництво його відіслало. Тоді я вдалася до трьох "нестарих і ненових" видавництв і всі вони його повернули. Чотири з цих п'яти видавництв додали холодну надруковану на машинці записку про відмову, одне — "вилаялось холодною похвалою". Написало, що: "Наші рецензенти вважають, що ваша повість має певні достоїнства, але недостатні для схвалення".
Це мене викінчило. Я запхнула "Енн" у стару пачку від капелюха і сховала у гардеробній кімнаті, вирішивши, що, коли матиму час, уріжу її до первісних семи розділів. Тоді я б мала непогані шанси одержати за неї тридцять п'ять доларів. А, може, навіть сорок!
Рукопис так і лежав у пачці від капелюха, аж доки я не наткнулася на нього одного зимового дня, порпаючись у речах. Почала гортати аркуші, читаючи то там, то сям. Текст видався мені не таким вже й поганим. "Спробую ще раз", — вирішила я. В результаті через кілька місяців у моєму щоденнику з'явився запис, що книга прийнята. Після цілком зрозумілого тріумфу я написала: "Ця книга може здобути успіх або ні, я написала її з любові, а не через гроші, але часто саме такі книжки є найуспішнішими, — як те, що народжується зі справжньої любові, живе, а те, що конструюється з корисливих міркувань, згасає, ніколи не мавши життя".
"Гаразд, я написала свою книгу! Мрія, що приходила до мене за старою коричневою шкільною лавою, врешті збулася після довгих років важкої праці та змагань. І це виявилося солодким, майже таким солодким, як сама мрія".
Пишучи книгу, я не знала, чи буде вона успішною, та й розраховувала на дуже скромний успіх, порівняно з тим, який випав на її долю. Ніколи я не мріяла, що вона промовлятиме і до молодих, і до літніх. Думала, що читатимуть її –надцятилітні дівчатка, це була єдина аудиторія, яку я сподівалася здобути. Але чоловіки та жінки, які вже були дідусями й бабусями, писали мені, як вони люблять Енн, так само чинили хлопці-школярі. Того ж дня, коли були написані ці слова, до мене прийшов лист від зовсім мені незнайомого дев'ятнадцятилітнього англійського хлопчини, який написав, що "йде на фронт" і хоче сказати мені, "перш ніж піти", як багато означали для нього мої книги, особливо "Енн". Саме у таких листах письменник знаходить винагороду за всі свої жертви і труди.
Отож, Енн була прийнята, але мені довелося ще цілий рік чекати публікації. Тоді, 20 червня 1908 року, я записала у своєму щоденнику:
"Цей день, як сказала б сама Енн, став "епохою в моєму житті".