Закінчується день цілком несподівано — молитвою.
Добре напуганого — в зимовому пальті, шапці-вушанці, з товстим шарфом на шиї — вирядили мене другого дня вранці до долішньої бабусі.
Я нічим не виказав, що знаю про недугу прадідуся й про те, що має прийти лікар. Прадідусеві я сказав якомога веселіше:
— Знаєте, наша долішня бабуся також цікавиться героями. Як спитає про щось таке, розповім їй про якогось кумедного героя. Ми ж сьогодні й так і так говоритимемо про веселі подвиги.
— Авжеж, Хлопчачок, — відловів прадідусь. — А тим часом і я тут поміркую про кумедного героя. Може, й складу якусь оповідку. А після обіду розповім її тобі.
— Згода, прадідусю!
Ми розлучилися сміючись, хоча обидва знали, що сьогоднішній лікарський огляд — річ дуже поважна.
І все ж таки дорогою в долину, — п'ята в мене боліла, і я, замість шкутильгати наниз сходами, з'їхав фунікулером, — поки я в добрячий мороз і вітер того дня дибав голою каштановою алеєю до оселі долішньої бабусі, яка так любила сміятися, мені на думку, попри весь страх за прадідуся (а може, саме через цей страх), спадало все саме тільки веселе. Коли я зайшов до великого жовтавого будинку під двома каштанами, мене, як завжди, привітав, мало не збивши з ніг, старенький сенбернар Уракс.
— Дорогою в мене почав складатися віршик, — оговтавшись, сказав я долішній бабусі: — Можна мені піти на горище й там придумати кінець?
— Тільки щоб потім прочитав його мені, Хлопчачок, добре? І дай слово честі, що не будеш занадто себе виморювати. Твоя голова ще дуже замала для великих думок.
— Слово честі, бабусю! — врочисто пообіцяв я. — Ніяких великих думок у мене в голові немає. Я просто бавлюся.
— Ну то роздягайся, повісь усе на вішалку й гайда на горище. Ураксе, геть на місце!
Старенький пес жалібно поглянувши на мене, потюпав у відчинені двері до Пташиної кімнати, де були розставлені під склом опудала пташок і де взимку стояла Ураксова будка. А я побрався на горище й, наробивши там гуркоту, влаштувався нарешті в малій кімнатчині під дахом, витяг з кишені теслярського олівця, якого прихопив із дому, й заходився писати вірша на білій стіні, бо в долішньої бабусі мені було вільно робити що заманеться. Крім того, я ще придумав одну оповідку й записав її на звороті велетенського плаката, який запрошував на перегони вітрильників, що відбувалися тридцять років тому, — плакат, скручений сувоєм, лежав на канапі.
Десь о другій на горище вибралася моя долішня бабуся. Уракс, ще й досі з повними жалю очима, дріботів за нею.
— Що це з Ураксом? — спитав я. — Чого він на мене дивиться з таким докором?
— Бо ти ж колись і його брав на горище віршувати, — пояснила долішня бабуся. — А тепер він, мабуть, здається тобі дуже старим, от йому й гірко.
— Стривайте, бабусю! — скрикнув я. — Ви ж самі прогнали його в будку! А я його ніколи й не думав брати на горище. Бо собаки заважають віршувати!
На це вона цілком несподівано сказала:
— То тобі не до душі старі собаки?
— Отакої! — обурився я. — Уракса я люблю так само, як і любив. І потім — мені куди краще бавитися з прадідусем, ніж із своїм товаришем Джонні-Свистуном. А тим часом нашому Старому Хлопчакові вісімдесят дев'ять, а Джонні-Свистуну чотирнадцять!
— Правда твоя, Хлопчачок, я про це якось не подумала. Ти ж поет, а це зовсім інша річ. То що ти там звіршував?
— Про героя, бабусю. Оно на стіні.
Вона, вдавано жахнувшись, сплеснула руками:
— Ви, поети, що рік то дужче одбиваєтеся глузду! Ти це вже пишеш вірші на стінах?.. Ну ж бо прочитай. Я не взяла окулярів.
Тоді я став навколішки біля Уракса й, гладячи його по довгій шерсті, щоб помиритися, прочитав:
Балада про Мартіна Мойрера
З героїв він герой був
Та ще й шукач пригод.
— Наш славний Мартін Мойрер! —
Гукав народ.
На рингу нездоланний,
Невтомний на авто:
Ніколи не здогнав би
Його ніхто.
Він був стрілець умілий:
У птаха, що летів,
І в скроню б легко вцілив,
Якби схотів.
Підводник, і сапер він,
Й пілот — і все один.
А треба, то й шпалер вам
Наклеїть він.
А грає! А готує!
Ну просто… просто ох!
Танцює і жартує,
Немов сам бог.
Його любили діти,
І мавпи, й світ увесь,
І, ніде правди діти,
Ще й власний пес:
Зубиська — грізна зброя,
А сам — пекельний змій!
Смішило це героя:
— Страшненький мій!
Не однії пригоди,
І слави, і тривог,
Знегоди й невигоди
Зазнали вдвох.
Дивитись вибігали
Усі:
— Герой іде! —
Та зроду не здибали
Його ніде.
І ти не мрій: "Ось Мартін
Іде і пса несе!" —
Бо вигадав їх автор,
Оце й усе.
Коли я скінчив, сенбернар Уракс був видимо втішений баладою і вже не поглядав на мене з докором. Зате долішню бабусю мій вірш нітрохи не тішив.
— Як ти смієш кепкувати з такої чудової людини ще й казати, що таких узагалі не буває на світі? — обурювалася вона. — Я, наприклад, страх люблю читати книжки про таких людей. Згадай-но відважних рицарів! Згадай благородного Зігфріда!
— А прадідусь каже, що Зігфрід зовсім не герой, — швиденько сказав я. — І по-моєму, це сміх — герой за фахом! Я ось на цьому плакаті написав маленьку оповідку про одного кумедного рицаря… Хочте послухати?
Проти цього долішня бабуся не могла встояти. Щось промимривши про холодну картоплю й вистиглу тушену моркву, вона покірно бухнулась у крісло — благеньке крісло-гойдалку — й зітхнула:
— За цими поетами усе в господі йде шкереберть… То читай уже, Хлопчачок.
Тоді й я сів на величезний моток линви, зачекав, поки Уракс умоститься в мене біля ніг, і став читати:
ОПОВІДКА ПРО НЕПЕРЕМОЖНОГО РИЦАРЯ ПАМПУШОТА
Хто народився сином рицаря, тому й самому доля прирекла колись та стати рицарем. Дарма що він, скажімо, куди дужче любив співати пісень або грати на арфі, йому доводилось навчатися мистецтва турнірного бою — верхи на коні й зі списом у руках. А пісні нехай співають мандрівні співаки — міннезінгери.
Колись в одного рицаря народився син. Назвали його Пампушотом. Він змалечку був пухкенький і вайлуватий, та таким лишився й на цілий вік. І цілий вік полюбляв він їсти всілякі ласощі та співати пісень і складати вірші. А рицарство його ну аж ніяк не вабило.
Та, на жаль, був він сином рицаря й мусив навчатися фехтувати, їздити верхи, стріляти з лука та всякого іншого марного рицарського діла. Пампушот часто думав собі: "Ніж учитися такого безплідного ремесла, то краще вже співати й віршувати!" Одначе Пампушотів батько був немилосердний. Він посилав сина на соколині лови й полювання на оленів, раз у раз змушував битися на списах задля майбутніх турнірів. Лише вечорами Пампушотові дозволено було бренькати на гітарі, стоячи під балконом у високородних дам, таких само гладких, як і дурних, і виливати в жалюгідних віршах своє вигадане кохання до них.
Аж ось Пампушот дійшов тих літ, коли висвячують на рицаря. А треба сказати, що він був до цього анітрохи не готовий, бо доклав надто мало праці до опанування рицарського ремесла, зате нишком багато віршував.
Та чи то випадком, чи з веління долі, він за кілька днів до вирішального турніру дав своєму коневі, — дуже, між іншим, смирній тварині, — повний ківш солодкого сиропу — у винагороду за довгу подорож. І Пампушотові впало в око, як жадібно й ласо допався до того почастунку кінь. Отоді Пампушотові й набігла дивовижна, зовсім не рицарська думка.
— Якщо коні так люблять сироп, то нехай же сироп зробить мене єдиним непереможним рицарем у світі!
Щоб здійснити цей задум, треба було заздалегідь підготуватися. Насамперед Пампушот замовив собі обладунок, такий страховинний, як ні в кого з рицарів далеко навкруги; по-друге, наказав зробити собі такий спис із невиданим закарлюченим вістрям, що наганяв на супротивника великий страх і трепет самим уже своїм виглядом; по-третє, він дещо втнув із хвостом свого коня. Але що саме, того він нікому з рицарів не розповів, поки й жив.
У день турніру, що мав вирішати, чи буде Пампушот рицарем, він справив величезне враження на всіх, а особливо на дам у шпичастих капелюшках з вуаллю.
— Хоч він трохи й тілистенький, — шепотіли вони на вухо одна одній, затуляючи вуста руками в рукавичках, — а проте здається справжнім сміливцем і героєм!
Рицарі ж дивилися на Пампушота недовірливо й трохи сердито, бо він був не такий, як усі вони.
Змагання верхівців, коней і списів, щоразу як з'являвся Пампушот, ставало чудернацькою виставою. Тільки-но гладкий рицар у страхітливому обладунку наставляв свого страховинного списа й кидався на супротивника, у того враз харапудився кінь і, перше ніж верхівець устигав приборкати його острогами й поводами, мчав учвал, увесь тремтячи, напевне, зі страху, поза Пампушотового коня й, немов благаючи милосердя, починав лизати йому хвіст.
Семеро Пампушотових супротивників мусили припинити боротьбу, бо не змогли втримати своїх коней.
Кінець кінцем турнірним суддям не лишилося нічого іншого, як тільки висвятити непереможного Пампушота на рицаря.
Відтоді так бувало завжди, поки й жив Пампушот на світі: він перемагав на кожному турнірі, дарма що жодного разу не збив своїм списом з коня жодного рицаря. Наслідки змагання завчасу вирішував супротивників кінь.
Чимало рицарів замовили собі достоту такий обладунок, як у Пампушота, сподіваючись, що його страхітливий вигляд налякає супротивникового коня. Але все було марно. Ворог нападав на них так само, як і завжди, і, як завжди, їм доводилося битись до загину. І тільки на Пампушота ніхто так і не зміг ніколи напасти, й він виходив з герцю неушкоджений і нездоланний, поки й жив на світі.
На його надгробку, що зберігся до наших днів, можна прочитати:
Тут спочиває Пампушот-герой.
Той, хто був непереможний, всім на подив,
хто жах на супротивника наводив
на кожному як є турнірі.
Спочинь же в мирі!
І дуже мало хто знає, що Пампушот, відколи став рицарем, жодного разу навіть не подумав удосконалюватися в турнірному мистецтві, а, перебравшися на міннезінгера, віршував і складав людям пісні. А коли йому все ж таки доводилося брати участь у турнірі, він незмінне без боротьби ставав переможцем. Лише одному своєму колезі-міннезінгерові Пампушот якось звірив свою таємницю. Від цього міннезінгера й довідалися про неї нащадки: розумний низенький рицар, знаючи, що коні страх люблять сироп, який їм перепадає дуже рідко, щоразу перед турніром зволожував хвоста своєму коневі найсолодшим у світі сиропом.
Я скінчив читати свою оповідку й підвівся з товстої моташки корабельної линви.