Мій прадідусь, герої і я

Джеймс Крюс

Сторінка 7 з 28

Нехай двірський коваль скує їй золоту корону й золоту кліточку. Один раз на день я власною королівською персоною годуватиму її, просунувши їй крізь грати кінчик мого пальця. Робіть, як звелено!

Отож Двірський Ловець Бліх узяв блоху під свою опіку й держав у коробочці з дірочками для повітря, поки зробили золоту корону й золоту кліточку.

Відтоді блоха королівської крові живе в королівському палаці всім на подив і на заздрість і з ранку до смерку проклинає власний героїчний подвиг, що зробив її невільницею золотої клітки.

Аж тепер прадідусь знову заходився коло люльки.

— От на думці крутиться те слово, яким слід назвати подвиг цієї блохи, — промимрив він, — а ніяк не згадаю. Від давньої назви кіннотника…

— Може, "гусарство"? — нерішуче сказав я.

— Так, Хлопчачок! — вигукнув старий. — Так, саме воно! Ти добре знаєш мову! Саме "гусарство" хотів я сказати. Бо те, що зробила блоха, таки й було гусарство. Для нього потрібна відвага, дотепний розум і самовладання.

— То такі "гусари" — вже й герої, прадідусю?

— Гм… — Люлька тепер знов мирно курилася. — Бачиш, Хлопчачок, хто зважується на такі гусарські витівки, той справді виявляє певний героїзм. Він не наосліп кидається в пащу небезпеки, він зважує небезпеку розумом. Але ж ця блоха вчинила свій гусарський подвиг, власне, тільки з любові до небезпеки. А шукати небезпек заради просто небезпек, по-моєму, не дуже мудро. Нікому це ні до чого.

— І в пастухові з моєї балади є гусарство, — сказав я, — а проте, може, він — справжній герой? Прочитати вам баладу, прадідусю?

— Ну, як вона про гусарство, Хлопчачок, то прочитай.

І я прочитав зі звороту шпалери:

БАЛАДА ПРО КОРОЛЯ ТА ПАСТУХА

Всім казав король Петриній

У далекі давні дні:

— Люди в будь-якій країні

Упадуть до ніг мені.

Буде влада скрізь моя,

Всюди паном буду я!

А пастух один, бідаха,

Нахваляння ці почув.

— Ну, — промовив, — це-то птаха!

Стій же, я його провчу!

Чи король, чи хто простий, —

Зневажати нас не смій!

Пастухові-бо в челядні

Розповіли молодці,

Що король не день, не два дні

Носить маску на лиці.

І пастух:

— От, як живу, —

Маску з нього я зірву!

Став він лестощів учитись

Від світання й до зорі

(Не кривіться: не пробитись

Без облуди при дворі!) —

Вже державцеві навік

Він найближчий чоловік!

Ось одного разу й каже

Наш пастух, немов у жарт:

— Мій владарю, все поважне

Хоч на мить забути варт.

А змінім для сміху роль:

Ви — пастух, а я — король.

В першу мить від жарту того

Геть король позеленів,

Ну а потім — ні, нічого —

Обернув на ласку гнів.

Зуби блиснули дрібні:

— Поміняймось, чом би й ні?

Мов дитя в цікаву казку,

Поринає в гру король,

Золоту скидає маску

І корону й каже: — Зволь! —

Перебрались — раз та два.

Тут і сталися дива.

Як гукне пастух до варти:

— Гей, хапайте чужака! —

Ну, оце-то вже не жарти,

Ані забавка яка…

Наш король заголосив

(Знав би — маски не носив!)

Вже за мурами темниці

Під замком король сидить,

А в палаці — подивіться! —

З пастухом іде обід.

Коли враз (і так бува!)

З себе маску він зрива!

— Придивіться-но, — гукає, —

Не король я зовсім, ні!

Я пастух, що тільки й має

Сонце, степ, зірки ясні.

Ваша варта — ой-ля-ля! —

Посадила короля.

Я науку дав, тирану.

Дяка ж вам за хліб, за сіль, —

Більш не хочу я обману

І піду собі звідсіль,

Ви ж прийміть це все за сон

Знов садіть його на трон.

Та народ гукнув: — Не треба

Нам тирана королем!

Раз ти любиш сонце й небо,

Ми тебе собі берем!

Надягай же маску знов,

Нами прав і будь здоров!

Та пастух відмовив: —Люди!

Ось вам відповідь моя:

Коли править вами буду,

То без маски буду я! —

Знявся гомін між людьми:

— Слава, слава, згодні ми!

Утішались бідні люди,

Що король у них — пастух,

Бо скінчився дух облуди

І повіяв правди дух.

То зривай же й ти в житті

Маски прості й золоті!

Коли я скінчив, прадідусь тільки вигукнув:

— А, бодай йому! — Більше нічого.

Та від цього "А, бодай йому!" я хтозна й як запишався, бо це означало, що моя балада сподобалася прадідусеві. Він згодився, що пастух — справжній герой.

— На це завжди треба неабиякої мужності — зривати маски з можновладців цього світу. А коли в людини ще й дотепний розум, як у твого пастуха, коли вона важить життям, та ще й не з честолюбства, а з обурення несправедливістю, — то це вже не гусарство — це героїзм.

— А герой неодмінно чинить добро, так, прадідусю?

— Здебільшого так.

Старий під'їхав на своєму кріслі до вікна й задивився на темне море й низку вогнів над причалом.

— Героїчні вчинки, — сказав він, — це наче оті вогні внизу, — дороговкази у світі несправедливості й сваволі, їхнє світло додає відваги людям.

Поглянувши на прадідусеве обличчя на тлі вікна — сиву чуприну, великий ніс, бороду, — я раптом подумав собі: "Може, оце такий був із себе Гомер, що понад дві тисячі років тому описав подвиги давньогрецьких героїв?"

І тому я попросив прадідуся прочитати з зошита в чорній цератовій обкладинці якийсь його вірш про Геракла.

Як кожний поет, прадідусь не змусив себе довго умовляти.

Він попросив мене увімкнути світло, що я й зробив. Маленьку кімнатчину залило яскраве світло, шибки обернулися на дзеркала, а Гомер — на мого прадідуся.

Старий узяв з комода зошит, трохи погортав його й сказав:

— У твоїй баладі пастух, щоб зірвати маску з короля, пустився на хитрощі. От і я прочитаю тобі вірша про те, як Гераклові одного разу також довелося пуститися на хитрощі.

І він, поклавши зошита на бильце свого крісла, прочитав:

Балада про Геракла та амазонок

Геракл у дні старовини,

Як з міфів нам відомо,

Геройські подвиги чинив

На чужині і вдома.

От якось мусив він піти

До амазонок, діти,

Щоб звідти пояс принести

Цариці Іпполіти.

Отож і вирушив, сумний,

З вояцьким легіоном

Туди, де мешкали вони, —

До царства амазонок.

Чого ж він був сумний такий? —

Спитаєте ви, діти.

Бо там жили самі жінки,

В тім царстві Іпполіти.

Герою ж ані воякам

(Немає що й казати!)

Нітрохи не хотілось там

З жінками воювати.

Та вже сумуй чи не сумуй —

В палаці лиш освоївсь, —

Сказав: — Царице, подаруй

Мені свій срібний пояс!

Цариця випнула губу:

— Що, пояс? Я не знаю…

Хіба піду, — ти тут побудь, —

Фельдмаршалки спитаю!

Коли богиня Гера — блись

В цариці біля трону

І їй тихенько: — Бережись:

Прийшов він по корону!

Тут Іпполіта як гукне,

Труснувши головою:

— А, ти прийшов дурить мене?

Готуйся йти до бою!

І не оглянулись, коли

Кругом заклекотіло,

І амазонки, як орли,

Летіли в битву сміло.

Герой же кроку не ступив —

Вагався до останку,

А потім спритно захопив

Фельдмаршалку за бранку.

На скелю він її відніс,

Де лиш орли гніздились,

Підняв і позирає вниз,

Де амазонки бились.

— Ой-ой, не кинь її, ні-ні! —

Почулось ту ж хвилину.

— Віддайте пояса мені,

І я її не кину!

— Фельдмаршалка потрібна нам!

Гукнула Іпполіта, —

Верни її в палац мій сам

І пояса візьми там!

Отак скінчилася війна

(Герой зробив це тонко!).

О Іпполіто чарівна,

Прегорда амазонко!..

Уже ти з трону устаєш

І, не зронивши й звуку,

Герою пояс подаєш,

А він цілує руку

І каже: — Дяка щира вам! —

Вклоняється їй чемно,

Дає чолом усім жінкам —

І в путь, поки не темно…

Тому-то у старих книжках

Натрапить, хто охочий:

Геракл на їхніх сторінках —

Приборкувач жіночий!

Коли прадідусь згорнув зошита, я засміявся і сказав:

— Ну, це був веселий подвиг! Бувають веселі подвиги чи ні, прадідусю?

— Та скільки завгодно! Знаєш що? Поговорімо про це докладніше завтра, Хлопчачок! Сьогодні ми вже чимало з'ясували про героїв. Твердо знаємо, що іноді ступити на незнану землю, спалити за собою всі мости — справжній геройський подвиг. Ти показав це у вірші про Генрі та його вісімнадцятьох тіток. А можна було б показати це й на прикладі Христофора Колумба. З'ясували ми також те, що громадянська мужність, людська гідність перед лицем можновладців — то героїзм. Правда, герої можуть бути і такі, як твій пастух, і такі, як пінгвін.

— І те, що не всяке гусарство — це геройство, прадідусю.

— Так, Хлопчачок. А завтра поміркуємо про те, чи завжди героїчний вчинок — смертельно поважна справа, чи бувають і веселі героїчні вчинки. Сам я хотів би про це поміркувати просто зараз. А ти піди вниз та пограй з горішньою бабусею в лото. Вона так любить лото, а нам треба бути уважними до неї.

— Та вона ж махлює! — вигукнув я. — Вона обмахлює будь-кого на острові!

— Тоді махлюй і ти, Хлопчачок! Але стережися! Горішня бабуся страх сердиться, коли помітить, що хтось махлює.

Я, зітхаючи, пошкутильгав на другий поверх грати з горішньою бабусею в лото. Та цього разу навіть не дійшло до гри. Унизу я почув голоси, що линули з їдальні. Там два дуже мені знайомі голоси, здавалося, читали по черзі якийсь вірш.

Тоді я стиха підкрався до дверей їдальні й прислухався, хоча в коридорі стояв добрячий холод.

Не хто інший, як дві мої бабусі розказували напам'ять Шіллерову баладу "Рукавичка". Коли одна збивалася, то враз підхоплювала друга. Вони проказували вірша так палко, наче перебрали яєчного лікеру. Аж ось долішня бабуся піднесено закінчила:

Рукавичку в лице їй жбурнув юнак:

— Не потребую ваших подяк. —

І покинув її ту ж хвилину.

Після цього обидві старенькі дами заплескали самі собі в долоні, похвалили одна одну й заходились гомоніти… про героїв.

А що я сьогодні наслухався про героїв по зав'язку, то вже хотів був чкурнути звідти, та розмова несподівано звернула на інше.

— Мабуть, наш старий не проживе, — сказала горішня бабуся. — Хвороба його тяжча, ніж він думає. Хлопчачкові я про це сказати не можу. Завтра прийде лікар. Хлопчака на той час треба десь вирядити з дому. Я йому скажу, що ти запрошуєш його на каву з тістечками, Анно.

— Що це ти, Маргарето! — почув я голос долішньої бабусі. — У нього ж болить нога!

— Нехай трохи прошкандибається до вас наниз. Молодому не буде й вади!

Мені зразу відхотілося слухати далі. Я тихо пошкутильгав на другий поверх і заліз у постіль.

Тієї ночі я не мав бажання ні читати, ні писати і заснути ніяк не міг, бо мені все не йшло з думки, що настане такий день, коли в мене більше не буде прадідуся.

СЕРЕДА,

в яку ми сміємося, бо нам сумно. Отож цього дня мовиться про веселих героїв. Між іншим виявлено, що долішня бабуся марить фальшивими героями, з'ясовано, що ті, чиїм фахом є смішити інших, часто невеселі люди; показано, що Геракл був героїчний трудівник і що кабанчик з годинником на ратичці — не просто химерник знічев'я.

1 2 3 4 5 6 7