Мені ж так би хотілось туди піти! Адже на Південному полюсі дуже рідко бувають свята.
— А в мене сцо — повна комора фраків? — прошепеляла каракатиця. (Каракатиці всі шепеляють.)
— Зате в тебе є чорнило, і ти можеш так пофарбувати моє хутро, що на мені наче буде фрак. Ну, що скажеш?
— Вазка робота, ведмедю, але, сказати правду, вона мені до вподоби. Лягай лисень отут на кризині. Я споцатку пофарбую тобі один бік, тоді спину, а тоді другий бік.
Доклавши страшенно багато праці й чорнила, каракатиця так пофарбувала Балдуїна, неначе він справді вдягнувся у фрак.
— Найглибша дяка тобі, каракатице! — вигукнув він. — Отепер-то вже я хоч раз та піду на свято!
— Та гляди з не скоц у воду, — вже навздогін йому прошепеляла каракатиця. — Бо змиється цорнило!
— Добре, я глядітимуся! — озирнувшись, кивнув головою ведмідь. Обережно перестрибуючи з крижини на крижину, він подався до свого двоюрідного брата Роберта, щоб той навчив його, як треба поводитися на пінгвінячому святі.
Відбувалося воно увечері. Пінгвіни навмисне загадали всім прийти у фраках, бо воліли розважатись у товаристві самих своїх. Ведмедів і тюленів вони вважали вульгарними.
Пінгвіни й пінгвінки, що стояли невеличкими гуртками й розмовляли чи подзьобували риб'ячий салат із маленьких, вигадливо розставлених крижаних вазочок, були трохи збентежені, коли на їхнє свято з'явився білий ведмідь у бездоганно припасованому фраку.
Не прийняти його було неможливо, бо вбраний він був як годиться, але й прийняти не хотілося, бо ведмідь у фраку однаково ведмідь. Отож його просто не помічали.
Коли Балдуїн підходив до котрогось із гуртків і казав, — достоту так, як навчив його Роберт: "Добрий вечір, шановні пані! Добрий вечір, шановні панове!" — гурток умить розпадався і пінгвіни поодинці приставали до інших гуртків.
Кінець кінцем Балдуїн опинився сам-самісінький. Здоровенний і зневажений, стояв він посеред пінгвінячого свята, господарі якого тепер особливо жваво, можна сказати, шалено, гомоніли між собою.
Отоді-то Балдуїн, який палко чекав цього свята, розлютився.
— Оце такі тут звичаї? — визвірився він на найближчого пінгвіна. — Оце так тут приймають гостей?! Оце так відповідають на ввічливе привітання?!
— Я ще не мав честі почути від вас привітання, — сказав пінгвін. — Та залюбки привітаюсь перший. Добрий вечір!
— Добрий вечір! — спантеличено буркнув ведмідь. Пінгвін люб'язно кивнув йому головою і тут-таки приєднався до гуртка своїх одноплемінців, захоплених розмовою.
А Балдуїн, уже втративши надію взяти участь у пінгвінячому святі, шубовснув у воду з берега непривітного Острова Пінгвінів, — вода миттю зробилася чорна, — і поплив, сам-один, без фрака, як завжди ведмідь ведмедем, — до рідної спальної крижини.
Коли другого дня моржиха запитала, як йому тулялося на вечорі в пінгвінів, він тільки й сказав:
— Ведмідь — це не пінгвін!
— Та вже ж! — усміхнулася моржиха. — Ведмідь — це ведмідь, у фраку він чи без фрака.
І попливла до Робертового салону для білих ведмедиць, щоб докладно розповісти, як Балдуїн ходив на вечір до пінгвінів.
Прадідусь знов закурив люльку, що встигла погаснути, й спитав:
— Тепер ти розумієш, Хлопчачок, чому герой цієї історії — не герой?
— Герой цієї історії — ведмідь. Але на святі він же не був ніяким героєм, прадідусю.
— Щира правда. Ведмідь на святі в пінгвінів поводився аж ніяк не героїчно. А ось хто був там героєм, ти знатимеш, коли я розповім тобі цю історію вдруге.
— Цю саму казочку розповісте ще раз?
— Авжеж, Хлопчачок, тільки по-іншому. Ось слухай. Він, своїм звичаєм, затягся з люльки, а тоді неквапливо почав розповідати.
КАЗКА ПРО ПІНГВІНА ТА ВЕДМЕДЯ
Пінгвін Педро, як завжди, в бездоганно припасованому фраку, стояв і розмовляв з пінгвінкою Есмеральдою.
— Тепер у нас на Південному полюсі дуже рідко бувають вечори з запросинами, — сказав він між іншим. — Світське життя нині зовсім не те, що колись.
— І не кажіть! — загомоніла Есмеральда. — Але я знаю, чого воно так. Я зрозуміла, в чому річ.
— Тоді дозвольте запитати вас: у чому ж? Поясніть, доньє Есмеральдо!
(Пінгвіни полюбляють іспанський придворний етикет, через те в них узвичаєні іспанські титули та імена.)
І Есмеральда сказала:
— Коли ми, пінгвіни, влаштовуємо свої вечори, то на них приходить хто завгодно. Через нашу безмежну ввічливість, любий доне Педро, завжди можна сподіватися до себе на вечір першого-ліпшого моржа, морського слона, чайку й навіть білого ведмедя, — одне слово, дуже непевних гостей! Отож і наші вечори щоразу обертаються на казна-що! Напевне, колонія з часом муситиме відмовитись від будь-яких свят. (Під колонією донья Есмеральда розуміла крижаний Острів Пінгвінів, уважаючи його серцем Всесвіту.)
— Ми ж можемо влаштувати вечір для самих лише пінгвінів! — обурився дон Педро.
— Це було б украй нечемно, любий доне Педро!
— Тоді треба зробити так, щоб не порушувати правил чемності! Оголосімо, що всі мають з'явитися на наш вечір у фраках: адже фраки носимо тут, на Південному полюсі, тільки ми, пінгвіни!
Есмеральда дивилася на Педро, розтуливши дзьоба від захвату.
— Це геніальний вихід! — вигукнула вона. — На вечір до пінгвінів кожен має з'явитись у фраку! Істинно геніальна ідея, любий доне Педро! Я негайно скажу про це всім нашим дамам і панам!
Вона перевальцем побігла, раз у раз спурхуючи (або, може, запурхала, раз у раз підбігаючи перевальцем) до своїх і все гукала кожній зустрічній пінгвінці:
— Ми влаштовуємо вечір! Всі мають прийти у фраках! Що ви на це скажете?
Потім вона оббігала всіх знайомих пінгвінів і кожному, багатозначно підморгуючи, повідомила:
— На найближчий наш вечір неодмінно слід прийти у фраках! Що, хіба не геніальна це ідея?
За малу часину вся колонія вже знала й захоплено обговорювала блискучу ідею дона Педро. Її негайно було втілено в життя. На свій вечір пінгвіни люб'язно запросили всіх мешканців Південного полюса, однак усі запрошені повинні були прийти на вечір у фраках.
Отак і правил чемності дотримували, і жодному мешканцеві Південного полюса, крім пінгвінів, побувати на вечорі не давали змоги.
Свято, заздалегідь обмірковане й чудово підготоване, з самого початку мало успіх. Дона Педро, якому набігла така щаслива ідея, всі вітали як героя вечора.
Аж зненацька у розпалі веселощів серед пінгвінів, на жах усім, з'явився неотеса білий ведмідь Балдуїн.
Та ще й одягнений у бездоганний фрак!
— Ну це вже занадто! — в один голос прошепотіли всі пані пінгвінки.
— Нечувано! — просичали усі панове пінгвіни.
Лише дон Педро й тепер не розгубився.
— Збирайтеся в гурточки, жваво розмовляйте між собою, на ведмедя не зважайте, — порядкував він. — Переказуйте іншим!
Йому всі скорилися негайно, й за хвилину, куди лишень ведмідь потикався, всюди гурточки пінгвінів жваво розмовляли між собою і зовсім його не помічали.
А що в багатьох серця під фраками заходились від страху, таке Балдуїнові й на думку не спадало.
Та мало не кожний пінгвін нишком затремтів від жаху, коли Балдуїн раптом ревнув, перекриваючи розмови:
— Оце така у пінгвінів чемність?!
Завмираючи від переляку, пінгвіни, проте, крадькома дивились, як та велетенська почвара посунула прямісінько до дона Педро, й раптом усі здригнулися від звуку ведмежого голосу:
— Оце так у вас приймають гостей?! — ревнув він. — Оце так відповідають на ввічливе привітання?!
Пінгвіни й дух притаїли. Серця в усіх калатали, мов несамовиті. І лише дон Педро був видимо спокійний.
— Я ще не мав честі чути від вас привітання, — бадьоро відповів він. — Але я залюбки привітаюся з вами перший. Добрий вечір!
Коли ведмідь, — від несподіванки майже нечутно, — прогув "Добрий вечір!", дон Педро ввічливо всміхнувся і тут-таки знову пристав до одного з гомінких гуртків своїх одноплемінців.
— Розмовляйте! Розмовляйте! — прошепотів він.
І тоді, підбадьорені мужньою поведінкою дона Педро, пінгвіни знов відчули себе хазяями на своєму святі.
Побачивши, що ведмідь розгубився, вони заторохтіли скільки духу, раз у раз заходячись із реготу, й навіть не здивувалися, коли непроханий гість, гнівний і набурмосений, посунув геть.
— Ну ж і втер йому носа дон Педро! — у захваті загукали пінгвінки.
А всі панове пінгвіни відтоді почали величати дона Педро — "кабальєро", що в пінгвінів є найвищим почесним званням.
Та зараз славний пінгвін недбалим помахом лівого крильцяти припинив усю шану й хвалу.
— З цими нечемами просто треба вміти поводитися, — проникливе зауважив він. — Якщо ти не розгубишся в скрутну хвилину, вони враз присядуть!
Прадідусева люлька ще курилася, коли він скінчив розповідь.
— То тепер ти зрозумів, хто був героєм на вечорі в пінгвінів? — спитав він.
— Та вже ж не хто, як дон Педро, прадідусю. Тепер ви розповіли цю казочку мовби з погляду пінгвінів, і тому це добре видно. Але мені не дуже подобається такий героїзм.
— Мені також, Хлопчачок. Бо це — салонний героїзм. Його цінують там, де ділять усіх на людей у фраках і простоту. Такий собі пінгвін у фраку полюбляє збентежити гаданого простака так званим витонченим поводженням, а решта пінгвінів оголошує свого родича героєм. Але ж пиха й станові забобони — це не прикмети героїв. По-моєму, якраз навпаки: твердо стати проти будь-якого забобону, — як Ян Янсен, — осьде справжній героїзм. А тепер підкинь лиш у грубку вугілля, Хлопчачок!
Я з'їхав з отоманки, пошкандибав до грубки й заходився підсипати вугілля, а сам думав про те, що ось Старий Хлопчак розповів ту саму казку двічі — і обидва рази цікаво й весело. От так штука! Мені й самому захотілося щось таке втнути. Через те я не квапився, підкидаючи вугілля, бо подумки складав вірша, який пасував би до цієї оповідки. Потім я розказав його прадідусеві:
Той, хто за мудрих, за найкращих
Себе вважає та своїх,
У кого всі чужі — ледащо,
Хто за нещасних має їх, —
Хай не витає в небесах —
Полуда в нього на очах!
— Браво, Хлопчачок! — засміявся прадідусь. — Ти що старшаєш, то розумнішаєш! Випадок рідкісний, але приємний.
— Дякую за лаври! — сказав я. — А ви прочитаєте мені свою баладу, прадідусю?
— Ну, балада, — завагався старий, — це, мабуть, буде перебільшення. Краще сказати — баладка.
Він дістав з кишені списану паперову торбину й, коли я знову вмостився на отоманці, прочитав:
Баладка про мишенят
— Мишенята-мишенятка! —
Знай годинник цокотить.