Крім того, ми давно не чищені і зараз виглядаємо не найліпше… маю на увазі передусім себе. Мені здається, коли ще обляпатись багнюкою з ніг до голови, понуро опустити голову та плестися, ледве переставляючи копита… то ніхто не зверне на нас уваги. Ага, і хвости треба обтяти, щоб клапті висіли.
— Шановна пані, — озвався Бругу, — уявляєте, як ми у такому вигляді прибудемо в Нарнію?
— Розумію, — тихо мовила Гвіна (вона мала дуже розважливу вдачу), — але для нас найважливіше — добратися туди.
І хоча план Гвіни нікому спершу не сподобався, врешті його таки прийняли. Проте для нього потрібно було здійснити те, що Шаста назвав крадіжкою, а Бругу — рейдом. На одній фермі тієї ночі зникло кілька лантухів, а инша наступного вечора позбулась в'язки мотуззя. Але рам'я для Аравіси чесно придбали у селі за гроші. Вже добряче стемніло, коли Шаста повернувся зі своєю здобиччю. Хлопець не приховував утіхи. Решта чекала на нього, сховавшись поміж дерев на підніжжі одного з невисоких пагорків, що тягнулись попри дорогу. Коли мандрівники видобулись на маківку скрайнього пагорка, внизу перед ними відкрилась панорама Ташбана. "Я так хочу, аби ми щасливо його минули", — пробурмотів Шаста до Гвіни. "Так, так, і я теж", — гаряче підтримала його Гвіна.
Ще тої-то ночі, добряче попетлявши стежками лісорубів, вони добралися до краю гірського пасма, а невдовзі вибрались на саміську маківку першого пагорка. Унизу світилося вогнями велике місто. Шаста навіть трішечки злякався, бо ніколи такого не бачив. Далі усі повечеряли і вклалися спати. Рано-вранці коні розбудили дітей.
На небі ще мріли останні зорі, траву вкривала рясна студена роса, а ген-ген за морем займався світанок. Аравіса відійшла убік, за дерева, а невдовзі вийшла уже передягнена. У старенькій пошарпаній одежі вона виглядала зовсім по-иншому. Свої речі дівчина сховала у клунок. Обладунки, щит, ятаган, два сідла і коштовну кінську упряж поховали у сідельні торби. Бругу та Гвіна по самі вуха обхляпались і замастились багнюкою. Треба було ще обчімхати кінські хвости. Аравісі довелося знову розпакувати одну з торб, аби дістати ятаган. Це зайняло ще трохи часу і завдало коням болю: було темно, пальці у дітей заклякли від ранішнього холоду, а тому ятаганом орудували доволі невправно.
— Слово чести, — не витримав Бругу, — якби я не був речистим конем, то із задоволенням хвицьнув би когось із вас по писку! Ви казали, що треба обтяти хвоста, а тут смикаєте по волосині.
Та врешті-решт усе було закінчено, а відтак діти закинули клунки на кінські спини, мотузяні вуздечки, що замінили віжки та шкіряну упряж, намотали собі на руки і знялися з місця.
— Затямте, — напучував наостанок Бругу, — треба триматися якомога ближче одне до одного. Якщо усе-таки погубимось, то стрінемось на старому цвинтарищі. Хто добереться туди перший, чекатиме на решту.
— А ви, коники, пам'ятайте, — додав і собі Шаста, хай що трапиться — аби ви бува не забулися і не заговорили.
Розділ 4. Шаста стрічає нарнійців
Спочатку Шаста не міг нічого розгледіти. Там, унизу, суцільною паволокою слався туман, з якого виринали лише найвищі куполи та шпилі. Але небо хутко світліло, туман потроху розсіювався, отож хлопцеві відкривався щораз ширший краєвид. Ріка тут ділилася на два рукави, а між ними утворився немовби острів. І на тому острові пишалося місто Ташбан, одне з найгарніших у світі. Зусібіч його оточували височенні мури, об які внизу м'яко ластилися хвилі. По всій довжині оборонної стіни спиналися спостережні вежі, і було їх стільки, що Шаста невдовзі втратив їм лік. Ташбан стояв на пагорку. На самій його маківці виднівся палац Тісрока та велетенський храм бога Таша. Увесь пагорок був густо забудований: будівля змінювала будівлю, тераса переходила у терасу, вулиця у вулицю. Прямовисні сходи, що сполучали тераси, чергувалися з апельсиновими й лимонними деревами, сади на дахах — з балконами, арками й колонами, гострі шпилі — із зубчастими мурами, помережаними бійницями, а мінарети — з округлими куполами. У цей час над морем зійшло сонце і величезний срібний купол храму спалахнув сліпучими лелітками. Шаста аж прижмурив очі, бо несила було дивитись.
— Ходімо, Шасто, — озвався Бругу.
Береги вкривали густі сади — здалеку навіть можна було подумати, що це ліс розпростерся обабіч ріки. Лише коли мандрівники підійшли ближче, то побачили багацько білих віл, що визирали з — за дерев. Шасту тим часом полонила хвиля п'янких пахощів, що долинала від квітів та плодів. Десь за чверть години мандрівники спустилися донизу і йшли вже по рівній дорозі поміж білих стін, з яких звисало гілляччя.
— Господи, — захоплено вимовив Шаста, — яка краса!
— Ну звісно, — усміхнувся Бругу. — А проте я волів би якнайшвидше минути це місто і щасливо з нього вибратися. В ім'я Нарнії і Півночі!
У цю хвилину залунав якийсь низький звук. Він поступово наростав, аж, здавалося, заповнив усю долину. Це була мелодія — могутня та врочиста, від неї аж мурашки по спині поповзли.
— Сурми сповіщають, що час відкривати брами міста, — пояснив Бругу. — За хвилину ми будемо під ворітьми. Аравісо, більше опусти плечі і ступай так, наче з останніх сил переставляєш ноги. І будь ласка, перестань поводитися мов принцеса. Уяви собі, що всеньке життя тебе тільки штурхали, копали й ображали.
— Якщо вже про це мова, — не залишилась у боргу дівчина, — то тобі теж варто похилити голову, зігнути шию і відмовитися від повадок бойового румака.
— Чш-ш, — цитькнув Бругу, — ми вже на місці.
Справді, вони вийшли на берег ріки, а далі стежка провадила просто на міст, прикрашений численними арками. Вода вигравала блискітками під вранішнім промінням. Праворуч від них, біля самого гирла ріки, мріли щогли вітрильників, а по мосту до брами прошкували селяни. Вони вели нав'ючених віслюків та мулів, а дехто ще й ніс на голові повні кошики. Діти з кіньми влилися до валки.
— Щось сталося? — пошепки спитав Шаста Аравісу, бо обличчя дівчини раптом якось перемінилося.
— Та ні. Все гаразд. Принаймні для тебе, — тихо, але з притиском відповіла вона, а потім додала: — Тобі нема чого хвилюватися. Просто мене завжди вносили до Ташбану на ношах, попереду ішла варта, а позаду — раби. І, ясна річ, я одразу отримувала запрошення на учту у палаці Тісрока (хай живе вічно!). А зараз мені доводиться прокрадатись у місто, немов якомусь злодію. Тобі цього не збагнути.
Шаста і справді не розумів слів Аравіси.
Міст закінчувався перед міським оборонним муром. Ковані міддю ворота були розчахнуті навстіж. Сам вхід, доволі широкий і просторий, здалеку здавався навіть вузьким — такі височенні були ті стіни. На брамі з кожного боку стояли три вартівники, обіпершись на списи. В Аравіси мимохіть ворухнулася думка: "Якби вони знали, чия перед ними донька, то вмить витяглися б, як струни, і віддали б честь". Її супутники переймалися лише тим, як пробратися повз варту. Вони сподівалися, що вояки не ставитимуть жодних питань. Їм таки поталанило. Але один із тих, що стояли на варті, висмикнув зі селянського кошика морквину і з гучним реготом пожбурив нею у Шасту.
— Гей, хлопче! Ох і перепаде тобі, коли господар дізнається, що ти поводишся з його бойовим конем як із тягловою скотиною.
Шаста злякався. Ясна річ, той, хто бодай трішки знається на конях, нізащо не сплутає верхового огира з тягловою шкапою.
— Це наказ господаря, хай вам буде відомо! — відрізав Шаста. Але ліпше б він прикусив язика, бо вартівник у відповідь вліпив йому такого ляща, що хлопець ледве втримався на ногах:
— Маєш, малий паскудо! Може, це навчить тебе, як належить розмовляти з вільною людиною.
Проте більше ніхто ні про що їх не питав і мандрівники щасливо прослизнули в місто. Шаста ще кілька разів схлипнув від болю, але далі заспокоївся: він-бо звик і до гірших стусанів.
За ворітьми Ташбан виглядав зовсім не так, як звіддалік. Мандрівці йшли тісною, вузькою вуличкою, по обидва боки якої височіли глухі мури, зовсім без вікон. Шаста не сподівався, що тут буде так гамірно й тісно: селяни сурганилися на базар, бо це була єдина дорога до нього, а у натовпі туди й сюди снували продавці води та солодощів, носії, вартівники, жебраки, хлопчаки-обірванці, кури, бездомні пси та босоногі раби. І понад усім цим юрмищем густо витали розмаїті запахи: від немитих людей, від бруднючих псів, від парфумів, від часнику, цибулі та від куп сміття, що лежали тут скрізь.
Шаста вдавав, що веде коня, та насправді за провідника був Бругу, який знав дорогу і сам скеровував хлопця у потрібному керунку, легенько підштовхуючи його своїм носом. Невдовзі вони повернули ліворуч. Далі вуличка пішла стрімко вгору. Дихати стало легше, бо по одному боці стояли кам'яниці, а по иншому росли дерева. Поміж будинками виднілося нижнє місто та верхів'я ріки. Згодом товариство подалося правобіч, далі рухаючись догори. Отак петляючи, вони пробрались до середмістя Ташбану. Тут уже вулиці були ширші, а будинки ошатніші, ніж на околиці. Скрізь височіли статуї богів та героїв Калормену. Усі вони мали вельми гордий і неприступний вигляд. Тіні від пальм, арок та колон стелилися по розжареній бруківці. А крізь склепінчасті брами палаців Шаста міг бачити зелені галузки, прохолодні водограї та рівненькі плекані лужки. "Там, усередині, напевно, дуже гарно", — подумалось йому.
Щоразу, повертаючи у якусь вуличку, Шаста сподівався, що вони нарешті виберуться з натовпу, але це було не так просто. Вони не могли рухатись швидко, а часом узагалі доводилося зупинятися. Це траплялося, коли над натовпом дужий голос вістуна сповіщав: "Дорогу, дорогу, дорогу тархану!" Або: "Дорогу тархіні". Чи "п'ятнадцятому візирові", або "послові". Юрба умить притискалась до стін. Позираючи спідлоба, Шаста часом устигав побачити тих, заради кого зчинялася вся ця веремія: високих вельмож і шляхетних дам, що лінькувато розвалилися на ношах. Ноші несли на плечах четверо, а то й шестеро кремезних рабів, нагих до пояса. Річ у тім, що У Ташбані існує лише один закон вуличного руху: слабкий і бідний завжди мусить поступитися перед сильним та багатим, — якщо, звісно, не хоче скуштувати батога або штурхана тупим кінцем списа.
Тепер мандрівники опинились на розкішній вулиці побіля самої вершини пагорба.