Не думаю, що існує якийсь каталог смаку.
– А що найсмачніше для тебе?
Дівчинка замислилася:
– Мабуть, полуниці… полуниці з морозивом.
Аріель закотив очі:
– Трохи дивно звучить – кладеш до рота холодну м'ятну кульку, а вона починає всередині лоскотати та вибивати дрижаки.
– Це тільки видається дивним. Стає лоскітно десь глибоко в животі. Клас!
Аріель і далі витав понад канапою. Часом він трішки відпливав в один або інший бік, а часом наближався до Сесілії.
– Там лежать полуниці, – показав він на стіл.
Сесілія засміялася:
– Це марципанові полуниці для Лассе.
– Вони дуже відрізняються на смак від справжніх?
– Неймовірно. Але ті й ті слід було би внести до каталогу вишуканих смаків.
Дівчинка задерла голову і подивилася в його пронизливі сапфірові очі.
– Можеш спробувати описати, чим відрізняється смак справжньої полуниці від марципанової? – запитав ангел.
Сесілія задумливо жувала тістечко. Вона кинула погляд на таріль з марципановими полуницями, а тоді набрала в груди повітря і почала пояснювати:
– Полуниця з грядки має солодкий і водночас кислуватий смак. І, очевидно, червона. Марципанова полуниця теж червона на смак, бо до неї додають червоний кондитерський фарбник, однак це насамперед чудовий солодко-терпкуватий марципан.
– "Чудовий солодко-терпкуватий марципан…"
– Ти знав, що марципани роблять з мигдалю? Тому я й кажу "солодко-терпкуватий", бо мигдалеві горішки терпкі, а солоду додає меліса.
Дівчинка злизала язиком з долоні кілька крихт тістечка.
– Власне зараз, коли я не зовсім здорова, мені не хочеться жодних полуниць. Але на Різдво можна хоча би подумати про них.
Аріель розчаровано похитав головою:
– Я так нічого й не зумів збагнути з твого опису. Смаки і таке інше – незбагненна загадка для ангелів на небесах.
– Але не для Бога, бо то ж він створив нас.
Аріель спустився на канапу і сів Сесілії на ноги. Він зовсім нічого не важив, а як торкався її, дівчинка навіть лоскоту не відчувала.
– Не завжди митець до кінця розуміє свій твір, – сказав він.
– Чому ж?
– Скажімо, ти малюєш щось або креслиш на аркуші паперу. Але це не означає, що ти розумієш, як почуває себе те, що ти зобразив.
– Тут зовсім інша річ, малюнок неживий.
Аріель енергійно закивав головою:
– У цьому й дивина.
– У чому саме?
– Що ви живі.
Сесілія втупилася поглядом у стелю:
– В одному, без сумніву, ти маєш рацію: Богові не збагнути, як безглуздо хворіти на Різдво…
Ангел перервав її:
– Про Бога ми поговоримо згодом. Спершу розкажи, як це – бути людиною з плоті і крові.
– Ну, то питай!
– Ми розмовляли про те, як смакують різні речі. Не менше дивовижною є ваша здатність відчувати запахи, навіть якщо пахучий предмет не знаходиться близько до вашого носа. Що це за "запахи" витають у витворі Творця?
– Ти не відчуваєш запаху ялинки?
Аріель пригнічено похитав головою:
– Ангели не мають відчуттів, Сесіліє. Це – не іспит, звичайно, на знання християнського вчення, але ти скоро навчишся розуміти нас.
– Вибач.
– Як пахне ялинка?
– Зелено,, кисленько,, зимовою свіжістю та ще чимось дивним. І водночас солодко. Я б сказала, запах ялинки головний, це – різдвяний настрій. А запахи квашеної капусти та ароматичних паличок відходять на друге й третє місця. На четвертому місці – дідусеві сигари, та й досить.
– А гірлянди пахнуть?
– Ні. Думаю, що ні.
– Ти не впевнена, отже, ти не завжди у згоді зі собою?
– Просто ялинка після того, як ми її прикрасили і засвітили світелка, пахне дещо інакше. Дрібничка, але ця дрібничка має велике значення для різдвяного настрою.
– Добре, добре. Думаю, що із запахами ми просунемося не далі, ніж зі смаками. Запахів теж незліченна кількість?
– Ймовірно, от тільки люди, на мою думку, не мають надто доброго нюху. Скажімо, ми здатні відчувати сотню різноманітних запахів, а смаків – тисячу. Собаки мають набагато ліпший нюх. Вони, гадаю, розрізняють тисячі й тисячі запахів. Не так уже й дивно, коли подумати, що половина собачої морди – це один великий ніс.
– Ти не так уже й зле пояснюєш. А як ви бачите, теж зможеш розповісти?
– Хіба ти не бачиш те ж саме, що й я?
Аріель здійнявся з канапи, проплив кімнатою і опустився у зелений вухатий фотель. Ангел був такий крихітний у порівнянні з великим кріслом, що здавалося, він ось-ось утопиться у ньому.
– Однак я бачу інакше. Я ж не зліплений зі землі та води. Я – не шматок живого чарівного тіста.
– То як же ти бачиш?
– Це можна назвати духовною присутністю.
– Але ж ти бачиш мене?
Ангел похитав головою:
– Я просто тут є.
– Я також тут є. І ми весь час бачимо одне одного, так?
Ангел ухопився за думку:
– Ти можеш бачити уві сні?
– Я часто бачу яскраві сни.
– Але ж уві сні ти бачиш не очима.
– Ні, вони заплющені, коли я сплю.
– Отже, тобі не важко зрозуміти, що існує багато способів бачення. Деякі люди сліпі. Вони користуються внутрішнім оком. Це те саме око, яким ти бачиш уві сні солодкі сни.
– "Внутрішнє око"?
Ангел кивнув:
– Це зовсім не те око, яке ти можеш розплющити і за допомогою живих лінз сприймати природу навколо себе. Коли ти чистиш цибулю або ж в око потрапить якась пилинка, зір каламутиться. У гіршому випадку можна втратити око, однак ніщо не може пошкодити внутрішнє око.
– Чому ж?
– Бо воно не з плоті і крові.
– З чого ж воно?
– З духу та мислі.
– Аж трохи моторошно.
Ангел поклав руки на бильця крісла. Тепер він здавався ще крихітнішим на тлі глибокого фотелю, у якому сидів.
– Як на мене, ще моторошніше уявляти, що живі очі, складені з атомів та молекул, здатні бачити кожну дрібницю у цій кімнаті. Час від часу ви можете зазирнути у всесвіт і вловити якусь частку небесної розкоші. Але ж здатність бачити мають дві склисті кульки, дуже споріднені з очима риб.
– З твоїх слів, наші очі – суцільна таємниця.
Аріель відмахнувся:
– Не така вже й неймовірна таємниця. Колись, багато мільйонів років тому, первісні форми морських риб втратили ноги, натомість одержали плавники. А маленькі амфібії видряпалися на сушу в пошуках харчу. Тепер тими самими очима, котрі колись не бачили інших зір, окрім морських та ще морських їжаків, ви маєте змогу спостерігати за зорями у всесвіті, світло яких ішло до вас тисячі світлових років. Щобільше, ти лежиш собі на червоній канапі і на власні очі бачиш ангела, посланця Бога.
Дівчинка засміялася:
– Згідна з тобою. Уявити собі таке дуже важко.
– Якби Бог не заклав у вас здатність бачити, то й не поділився б із вами світом, який створив. А Райський сад і далі стояв би собі у повній пітьмі.
– "У повній пітьмі", – повторила Сесілія. Слова прозвучали так сумно.
– Кожнісіньке око – це малесенька частинка божественної містерії, – продовжував розповідати Аріель. – Зір – місце зустрічі речей та думки, врата між сонцем та розумом. Людське око – дзеркало, у якому творча ідея Бога стрічається з уже завершеним витвором, реальним світом.
Сесілія спинила його змахом руки:
– Останнього я не збагнула.
І Аріель почав пояснювати:
– Дехто з ангелів на небі вважає, що кожне око, здатне бачити Боже творіння, є оком самого Бога. Хто сказав, що Бог не має мільярдів очей? А може, він розсипав мільярди фотоелементів по всьому світу лише для того, аби бачити власний витвір під мільярдами кутів зору. Так, люди не можуть плавати на глибині сотень метрів під водою, для того він дав очі рибам. І люди не можуть літати, зате небо встелене живим килимом пташиних очей, котрі щомиті дивляться на землю. І це ще не все…
– Розповідай!
– Час від часу людина зводить очі до свого небесного праджерела, і тоді Бог наче бачить себе, мов у дзеркалі.
Дівчинці аж дух перехопило.
– Небо і море! – вигукнула вона.
– Так, як небо і море.
– Що саме?
– Небо відображається в морі. Так і Бог знаходить своє відображення в людських очах. Бо око – дзеркало душі, а Бог може бачити себе в людській душі, ніби в дзеркалі.
Таке бачення подобалось Сесілії:
– Ти міг би стати священиком, якщо усе це, звичайно, не є святотатством.
Ангел грайливо усміхнувся:
– Ми на небі не надто прискіпуємося до слів. Там завжди було відомо, що Боже творіння – велика загадка, а загадка на те й є загадкою, щоб її відгадувати.
Дівчинка стенула плечима:
– Коли ти промовляєш так урочисто, мене аж морозить. Хоча, можливо, я маю гарячку. Поговорімо ще про відчуття. – Залишилося два. Ти любиш музику і спів?
– Зараз мені найбільше подобаються різдвяні пісні Сіссель Хірхебес. До зустрічі з тобою мені здавалося, ніби вона трохи схожа на ангела. Але тепер я зрозуміла, що її "ангельські кучері" радше вказують на походження від мавп. Дехто каже, що я подібна до неї.
– Справді так.
– Що ти маєш на увазі?
– Схожість.
– Ти і її бачив?
– Важко не помітити.
– Про яке відчуття поговоримо тепер?
Аріель засміявся:
– З тобою весело розмовляти, Сесіліє! Я запитав тебе, чи ти любиш музику, щоб довідатися від тебе, як це – чути? Бо для ангелів на небі така здатність плоті й крові – річ цілком незбагненна.
– Невже це так дивно?
– Хіба не дивина, що птахи чують щебет один одного за багато кілометрів? Крихітні грудочки, наче живі дзвінкі флейти, усе грають і грають без угаву. А хіба не дивно, що усі мої слова досягають тебе?
– І знову, мені здається, ти перебільшуєш різницю між вами та нами. Ти ж також чуєш мої слова.
Аріель голосно зітхнув:
– Якщо ти хоча би ще один раз порівняєш нас тільки для того, аби полегшити собі справу, я піду до іншого пацієнта. Є дуже багато хворих людей, яким тільки й радості залишилося, що відвідини ангела.
Сесілія скоренько продовжила розмову:
– Ти, певно, маєш на увазі, що не чуєш справжніми вухами, такими, як у мене, натомість ми просто обмінюємося думками…
– Щось схоже на те. Вибач мені за отого іншого пацієнта. Не твоя вина, що ти не все розумієш. Ти бачиш усе у дзеркалі, у загадці.
– "У дзеркалі, у загадці…"
– Тепер ти дражнишся, – образився Аріель.
– Я тільки смакую слова!
– Колись земля була пустельною, – розповідав ангел далі. – Тоді у неї з'явилася здатність чути власні звуки. Багато мільйонів років тут гриміло і блискало, море билося об скелі, вулкани з небаченою силою вивергали потоки лави. Але ніхто нічого не чув. І ось одного дня ця велетенська куля почула власні голоси. На це не спромоглися Венера і Марс. Якби ж знову стало надто тихо, слід було би увімкнути запис органного концерту Й.