Та все ж Софія допускала, що загадковим філософом міг бути хтось, кого вона знала.
Врешті вона скомпонувала невеличкого листа.
Високоповажний філософе! Тут, у цьому домі, високо поціновують Ваги незвичайний курс філософії у листах. Але діймає цікавість: хто Ви 6. Тому ми просимо Вас виступити під своїм іменем. Навзамін ми сердечно запрошуємо Вас у гості до нашого дому на горнятко кави, тільки не тоді, коли мама вдома. Вона працює щодня від понеділка до п'ятниці від 730 до 17.00. Я щодня в цей час відвідую школу, за винятком четвергів, і чверть на третю завжди буваю вдома. Я чудово вмію варити каву. Наперед дякую.
З найщирішими вітаннями Ваша старанна учениця Софія Амундсен, 14 років. Чекаю відповіді.
Софії здалося, що лист вийшов занадто пишномовний. Але не так легко добрати потрібні слова, коли пишеш до людини без обличчя.
Вона вклала аркуш у рожевий конверт і заклеїла його. Зверху написала: "Філософові".
Проблема тепер полягала в тому, як примудритися покласти листа, щоб його не знайшла мама. Передовсім його не слід класти до поштової скриньки, доки вона не повернулася. Водночас не можна забути зазирнути до скриньки завтра рано-вранці, ще до приходу листоноші. Якщо впродовж вечора чи ночі не з'явиться нова кореспонденція, доведеться забрати рожевий конверт.
І чому все так складно?
Цього вечора Софія рано піднялася до себе в кімнату, незважаючи на те, що була п'ятниця. Мама пробувала спокусити її піцою та детективом по телевізору, але Софія сказала, що втомлена і хоче почитати в ліжку. Доки мама споглядала на телеекран, Софія шмигнула до поштової скриньки з листом у руці. Мама була не на жарт стурбована. Відколи вони заговорили про великого кролика та капелюх, вона зовсім інакше розмовляла з донькою. Софія не любила робити мамі прикрощі, але зараз їй було не до того, вона поквапилась нагору, щоб пильнувати за поштовою скринькою.
Коли мама прийшла до неї десь близько одинадцятої, Софія сиділа перед вікном і не відривала погляду від вулиці.
— Чи не на поштову скриньку ти дивишся? — спитала мама.
— Куди хочу, туди й дивлюся.
— Здається, ти закохалася, Софіє? Але якщо він і прийде з новим листом, то, гадаю, не серед ночі ж!
Ах! Софія терпіти не могла цієї вигадки із закоханістю. Але їй не залишалося нічого іншого, як дозволити матері вірити в це.
Мама продовжувала:
— Чи не він тобі розповів про того кролика і капелюха? Софія кивнула.
— А він... він не вживає наркотиків?
Ось тут Софії стало справді її шкода. Вона не хотіла допустити, щоб мама хвилювалася через таке. До того ж як безглуздо вважати, ніби цікаві думки можуть бути тільки наслідком вживання наркотиків. Дорослі іноді справді бувають зашорені.
Софія повернулася і сказала:
-Мамо, присягаюся тобі, щоб мені з цього місця не зійти, що нічого такого ніколи не спробую... І "він" також не вживає наркотиків. Просто шалено захоплюється філософією.
— Він старший від тебе? Софія похитала головою.
— Ровесник? Вона кивнула.
-1 захоплюється філософією... Софія знову кивнула.
— Він, напевне, справжній лицар, любонько. А тепер спробуй заснути.
Проте Софія ще чимало часу провела біля вікна, втупившись поглядом у дорогу. Десь близько першої вона так стомилася, аж очі почали злипатися. Вона вже готова була лягти в ліжко, як раптом помітила тінь, що вислизнула з лісу.
Надворі було майже темно, але вона могла все ж розрізнити людську постать. Це був чоловік і, як здавалося Софії, досить таки старий. Аж ніяк не її ровесник! На голові у нього було щось схоже на берет.
На мить їй здалося, що він скинув оком на будинок, але в її кімнаті не світилося. Чоловік попростував прямісінько до поштової скриньки і вкинув туди великий конверт. Він помітив Софіїного листа, всунув руку до скриньки і витягнув його. За хвилю незнайомець уже поспішав до лісу Ось він вийшов на стежку і... зник.
Софія чула, як її серце калатає в грудях. Найпершою думкою було кинутися за незнайомим навздогін, хоч би й у нічній сорочці. Та ні, вона не зважиться бігти за чужою людиною посеред ночі. Якщо й слід щось робити, то хіба вийти і забрати конверт.
Трохи згодом вона крадькома спустилася вниз сходами, обережно відчинила вхідні двері і побігла до скриньки. Невдовзі, затамувавши подих, вмостилася з великим конвертом у руках на ліжку в своїй кімнаті. Коли через кілька хвилин так ніщо й не порушило тишу в домі, Софія взялася до читання.
Марно було, звичайно, сподіватися відповіді на свого листа. Відповідь може прийти завтра вранці.
Фатум
Доброго ранку, люба Софіє! Дозволь про всяк випадок попередити тебе, щоб ти ніколи не намагалася вистежувати мене. Коли-небудь ми зустрінемося, але час і місце визначатиму я. На цьому й стане. Сподіваюся, ти будеш слухняною?
Повернімося до наших філософів. Ми бачили, як вони намагалися знайти природні пояснення природних змін. Раніше їх тлумачили за допомогою мітів.
Але і в інших сферах процвітали старі забобони. Ми помічаємо це, коли мова заходить про недугу і коли йдеться про політичну діяльність. В першому і другому випадках греки незворушно вірили у фатум.
Фатум — це віра в неминучість того, що має статися. Подібні переконання знаходимо нині по всьому світу — впродовж усієї історії людства. У нас, на Півночі, приклад такої віри в "долю" знаходимо в стародавніх ісландських саґах.
Не лише серед греків, але і в інших частинах світу тривкою була певність, що людина може довідатися про свою долю в різних жерців-оракулів. З цього бачимо, що долю людини чи держави нібито можна тлумачити по-різному.
Нині також чимало людей вірять, що долю можна напророкувати, дивлячись на карти, читаючи з руки чи питаючи арок.
Суто норвезьким варіантом є ворожіння на кавових оденках. Коли горнятко спорожніло, на дні залишаються рештки гущі, і можна побачити якийсь певний рисунок або візерунок, якщо ми, звичайно, дамо трохи волі своїй фантазії. Цікаво, якщо рисунок на гущі скидатиметься на обриси автомобіля, чи означатиме це, що тому, хто випив з горнятка, судилася далека мандрівка на авті?
"Ясновидці" намагаються тлумачити речі, які не піддаються тлумаченню. Саме тому, що "передбачуване" є таким непевним, важко суперечити "ясновидцеві".
Поглянь на зоряне небо — і побачиш справжнісінький хаос яскравих крапинок. Упродовж усієї історії чимало людей вірило, що зорі можуть звістувати нам про життя на Землі. Та ще й сьогодні знаходяться політичні лідери, які питають в астролога перш ніж прийняти важливе рішення.
Оракул з Дельф
Греки вірили, що можуть довідатися про свою долю в знаменитого Дельфійського оракула. У грецькій міфології сам'
Аполлон був богом-оракулом. Він промовляв через жрицю Піфію, яка сиділа на помості, закладеному над розколиною Землі. З тієї розколини здіймалися дурманні випари й п'янили Піфію. Без цього вона не могла б виконувати роль Апол-лонового речника.
Прибувши в Дельфи, насамперед слід було вручити своє питання жерцям. А вже вони передавали його далі Піфії. її пророцтва були такими незрозумілими або багатозначними, що жерцям доводилося розтлумачувати їх тим, хто прагнув відповіді. Так греки користали з Аполлонової мудрості, бо вірили, що Аполлон знав усе — про минуле і про майбутнє.
Багато державних мужів не сміли розпочати війну чи прийняти якесь інше важливе рішення, не порадившись з Дельфійським оракулом. Отак жерці Аполлона виконували певні функції дипломатів та порадників, які досконало знали свій народ та свою країну.
Над храмом у Дельфах вибито знаменитий напис:
"ПІЗНАЙ СЕБЕ!* Йшлося про те, що людині не слід забувати своєї людської мализни.
Греки переказували багато історій про людей, яких переслідувала доля. Згодом було написано низку трагедій про таких осіб. Найвідомішою була історія царя Едіпа.
Історіографія та медицина
Не лише звичайне людське життя невідворотно визначалося наперед фатумом. Греки вірили, що навіть ходом історії керував фатум. Вони вважали, що результат війни залежить від втручання богів. Та й сьогодні чимало хто вірить, наче Бог чи містичні сили керують історичними процесами.
Саме у той час, коли грецькі філософи намагалися знайти пояснення природним процесам, поступово почала формуватися історична наука, яка вела пошук об'єктивних факторів перебігу історичних подій. Поразку держави у війні уже не приписували гніву богів. Найвідомішими грецькими історіографами були Геродот (484 — 424 р. до Р. X.) і Фукідід (460 — 400 р. до Р. X.).
Греки також вірили, що хворобу може спричинити "божественне" втручання. Епідемії вважали божим покаранням. Водночас боги могли зцілювати людей, якщо вони вчасно приносили їм жертви.
Такий світогляд властивий не тільки грекам. Ще до того, як у нові часи виникла сучасна медична наука, найпоширенішим було переконання щодо надприродного походження недуг. Навіть слово "інфлюенса" (грип) означає, що людина перебуває під поганим впливом зірок.
А хіба мало людей у світі ще й дотепер вірять, ніби усілякі хвороби — наприклад, СНІД — є нічим іншим як Божою карою. Не один переконаний, що може зцілитися у надприродний спосіб.
Коли грецькі філософи відкрили новий спосіб мислення, постала і грецька медична наука, яка намагалася знайти природне пояснення хворобам. Основоположником грецької медичної науки вважають Ппократа, який народився на острові Кос близько 460 року до Різдва Христового.
Грізною зброєю проти хвороби, за Ппократовим вченням, було почуття міри, помірність у всьому та здоровий спосіб життя. Природний стан людини — бути здоровою. Людина хворіє, коли природа "сходить з колії" внаслідок фізичного або духовного дисбалансу. Шлях до здоров'я пролягав через помірність, гармонію та через "здоровий дух у здоровому тілі".
Нині постійно говорять про лікарську етику. Мається на увазі, що лікар зобов'язаний провадити своє лікування за певними етичними нормами. Він, скажімо, не має права виписати здоровій людині рецепт на ліки, які містять наркотичні речовини. Крім того, він зобов'язаний дотримуватися обітниці мовчання, тобто не має права переповідати іншим того, що йому довірив пацієнт про свою хворобу. Усі ці правила запровадив Ппократ. Він вимагав, щоб кожен його учень склав ось таку клятву:
Жити так, щоб відповідно до моїх сил і розуміння творити добро моїм пацієнтам, не чинити їм ніякого зла, не завдавати ніякої шкоди чи кривди.
Ніколи нікому ані на вимогу, ані на просьбу не дам смертельного засобу і не вкажу шляху до такого замислу.