Чи не ти казала, що він має білого коня?
Софія озирнулася. Сад годі впізнати. Усюди були порозкидані й втоптані в землю пляшки та курячі костомахи, тістечка і порвані надувні кульки.
— Колись тут був мій маленький рай, — сказала Софія.
— А зараз тебе з нього виганяють, — відповів Альберто.
Котрийсь із хлопців сів у білий мерседес, завів його, проламав зачинену хвіртку, звернув з посиланої жорствою доріжки і помчав садом.
Хтось ухопив Софію за руку і потягнув у Сховок. Вона почула голос Альберто:
— Заразі
У цю ж мить білий мерседес врізався у яблуню. Зелені, нестиглі яблучка посипалися на капот.
— Це вже занадто! — закричав фінансовий радник. — Я вимагаю відшкодування!
Чарівна дружина повністю підтримала свого чоловіка:
— В усьому винен той шаленецьі Де він подівся?
— Вони наче крізь землю провалилися, — сказала Софїїна мама. І мовлено це було не без гордості.
Вона підвелася і почала замітати сліди філософської вечірки.
— Може комусь іще кави?
КОНТРАПУНКТ
...дві чи більше мелодій, котрі звучать одночасно...
Гільда підвелася у ліжку. Так завершилася історія про Софію та Альберто. А що ж, власне, трапилося?
Навіщо тато написав цей останній розділ? Тільки, щоб продемонструвати свою владу над світом Софії?
У глибокій задумі вона подалася до ванної і одяглася. Швидко поснідавши, збігла до саду і вмостилася на гойданці.
Гільда погоджувалася, що єдиним розумним вчинком на забаві у саду була промова самого Альберто. Не міг-бо вважати тато, що світ Гільди такий же хаотичний, як вечірка у Софії? Або що її світ врешті-решт також зникне?
Та були ще Софія й Альберто. Що сталося з їхніми таємничими планами? Може, Гільді належало придумати продовження? А можливо, їм справді вдалося втекти з оповіді. Де ж вони в такому випадку?
Раптом їй спало на думку: якщо Альберто й Софія насправді покинули книжку, про них нічого не може бути сказано на сторінках рукопису Про все написане у папці тато чудово поінформований.
А може є щось поміж рядками? Якийсь натяк на це, принаймні, був. Отак міркуючи на гойданці, Гільда збагнула, що їй ще не раз і не два доведеться перечитувати цю книгу.
Коли білий мерседес в'їхав у сад, Альберто потягнув Софію за собою до Сховку. Вони побігли через ліс до Хатини Майора.
— Швидкої — крикнув Альберто. Це мусить статися до того, як він почне нас шукати!
— Ми зараз поза увагою майора?
— На пограниччі.
Вони переплили озерце і кинулися до хатини. Альберто відчинив ляду пивниці і штовхнув Софію досередини. Стало темно.
Наступні дні Гільда розробляла власний план. Вона послала багато листів Анне Квамсдаль у Копенгаген, кілька разів телефонувала. У Ліллесанні вона запросила до допомоги друзів і знайомих, майже половину свого класу
А поміж приготуваннями читала "Світ Софії". Це не та книга, для якої достатньо одного прочитання, їй приходили до голови щораз нові думки, що могло трапитися зі Софією та Альберто після того, як вони покинули сад.
У суботу 23 червня. Гільда збудилася о дев'ятій годині. Вона знала, що тато уже виїхав з військового табору у Лівані. Тепер залишалося тільки чекати. Решта дня була розпланована до деталей.
Перед обідом Гільда з мамою взялися до підготовки святкового вечора. Гільді не йшло з голови, як готувалися до свята Софія та та її мама.
Але це вже минулося? Чи може вони у цю саму мить накривають на стіл?
Софія та Альберто сиділи на моріжку перед двома високими будівлями з потворними вентилями та коробками від кондиціонерів. Молода пара, хлопець та дівчина, вийшли з одного будинку. Хлопець ніс коричневу течку, а у дівчини через плече висіла червона торбинка. По віддаленій вуличці проїхав автомобіль.
— Що трапилося? — запитала Софія.
— Нам вдалося!
— Де жми?
— Це Майорспоа, дослівно Хатина Майора.
— Але ж Майорстюа...
— Правильно, район Осло.
— Ти певен цього?
— Абсолютно. Ця будівля називається "Шато ньоф", що по-французьки означає "новий замок". Тут вивчають музику. Інша будівля — теологічний факультет. Далі на пагорбі студіюють природничі науки, а на самому вершечку — літературу й філософію.
— Ми уже поза книжкою Гільди і поза контролем майора?
— Відповідь буде — двічі такі Тут він не знайде нас ніколи в житті.
— А де ж ми перебували, біжучи лісом?
— Доки майор був поглинутий тим, що заводив мерседес І змушував його врізатися в дерево, ми встигли принишкнути у Сховку. Тоді ми перебували у стані ембріона, належали старому й новому світові водночас. Майорові і на думку не спало би шукати нас там.
-Чому?
— Тоді 6 він нас так легко не випустив з рук. Усе відбулося, як у казці. А може, він навіть нам трохи підіграв?
-Як це?
— То ж майор завів білий мерседес. Може, сам хотів втратити нас з поля зору. Він, напевно, геть виснажений після всього, що трапилося...
Молода пара підійшла ще ближче. Софії було трохи незручно, що вона сидить на траві поряд з чоловіком набагато старшим від себе. До того ж, їй хотілося хоч від кого-небудь мати підтвердження Альбертових слів.
Вона скочила на рівні ноги і побігла до хлопця з дівчиною.
— Скажіть, будь ласка, як називається ця місцевість? Проте вони навіть не глянули на дівчинку.
Софія так розсердилася, аж підскочила до них.
— Невже так важко відповісти на запитання? Юнак наполегливо щось пояснював дівчині.
— Контрапунктна композиція розвивається на двох рівнях, на горизонтальному — мелодійному, та вертикальному — гармонійному. Йдеться, отже, про дві або більше мелодій, котрі звучать водночас...
— Вибачте за втручання, але...
— Мелодії скомпоновані так, що розвиваються якнайнеза-лежніше від спільного звучання. Однак мусить існувати гармонія. Оце і є контрапунктом. Дослівно означає нота проти ноти.
Що за зухвальство! Та ж не сліпі й не глухі вони! Софія спробувала заговорити втретє, ставши перед молодими людьми й загородивши їм шлях. А її просто відсунули вбік.
— Здіймається вітер, — промовила дівчина. Софія кинулася назад до Альберто.
— Вони не чують!— крикнула вона, і враз їй пригадався сон про Гільду та золотий хрестик.
— За все треба платити свою ціну, Софіє. Хоча ми й втекли з книжки, та не можемо сподіватися на здобуття такого ж статусу, як її автор. Однак ми тут. З цієї миті ми не постаршаємо ані на день, завжди будемо того віку, як у момент, коли покинули вечірку у саду.
— І ніколи не зможемо по-справжньому контактувати з людьми довкола?
— Справжній філософ ніколи не каже "ніколи". Маєш годинник?
— Восьма.
— Як і у момент нашої втечі з Капітанського закруту.
— Сьогодні повертається з Лівану Гільдин батько.
— Тому нам треба поспішати,
— Чому такий поспіх?
— Хіба тобі не цікаво, що трапиться, коли майор приїде додому, в Б'єркелі.
— Звичайно, але...
— Ходімо!
Вони рушили вниз вулицею до міста. Назустріч їм йшло багато людей, та всі проходили повз них, наче попри порожнє місце.
Вздовж вулиці стояли припарковані автомобілі. Несподівано Альберто спинився перед червоною спортивною машиною з опущеним дахом.
— Цією, гадаю, ми скористаємося. Треба тільки переконатися, чи це наша машина.
— Нічого не розумію.
— Поясню. Ми не може взяти звичайний автомобіль, який належав би мешканцям цього міста. Що подумали б перехожі, побачивши, як машина їде сама по собі, без шофера? Крім того, хтозна, чи нам вдасться завести її.
— А ця ж тоді як?
— Здається, я бачив її в якомусь старому фільмі.
— Вибач, але всі ці таємничі натяки починають мене потроху сердити.
— То машина з фантазії, Софіє. Саме для нас. Перехожі бачать замість неї лише порожнє місце. Давай переконаємося в цьому, перш ніж рушати.
Вони стали чекати. За якусь хвилю на тротуар звернув хлопчик на велосипеді. Але він проїхав почерез червону автомашину.
— Ось бачиш! Це наша!
Альберто відчинив дверцята з правого боку.
— Прошу дужеі — запросив він Софію.
Сам Альберто сів за кермо, повернув ключ запалювання, і машина рушила.
Проїхавши Кіркенвейєн, вони невдовзі досягли Драммен-вейєн. Проминули Лісакер та Саннвіка. Усе частіше їм траплялися перші святкові ватрища, особливо після того, як позаду залишився Драммен.
— Пора літнього сонцестояння, Софіє! Чудесно, правда?
— А в кабріолеті так приємно обвіває вітром. Невже нас справді ніхто не бачить?
— Тільки такі, як ми самі. Може, й зустрінемося з деким із них. Котра година?
— ІВв на дев'яту.
— Треба вибирати коротший шлях. У кожному разі, не волочитися ж нам за цією вантажівкою.
Альберто звернув на велике поле пшениці. Софія озирнулася і побачила, як за ними пролягла широка смуга потолоченого збіжжя.
— Завтра скажуть, що пшениця полягла від віїру, — сказав Альберто.
Майор Альберт Кнаг приземлився на летовищі Каструп у Копенгагені. Субота, 23 червня, 16.30. За плечима мав довгий день. Політ з Риму до Копенгагена був останньою ланкою подорожі.
В уніформі військ ООН, якою він завжди пишався, майор пройшов паспортний контроль. Він репрезентував не лише самого себе, але й міжнародний орган порядку, а також майже столітню традицію, яка охоплювала усю планету.
На плечі у нього висіла невелика торба. Решту багажу відправлять з Риму. Досить тільки помахати своїм червоним паспортом.
"Вільний від декларування".
На літак до Крістіансанна треба було чекати три години. Альберт Кнаґ ще хотів купити кілька дрібничок для своєї родини. Великий подарунок на день народження він відіслав Гільді ще два тижні тому. Маріт мала покласти пакунок на нічний столик, щоб Гільда, прокинувшись, одразу його знайшла. Після телефонного дзвінка того ж вечора майор більше не розмовляв з донькою.
Він купив кілька норвезьких газет, сів у барі аеропорту і замовив чашку кави. Майор лише встиг переглянути заголовки, як з голосника долинуло:
— Важливе повідомлення для пана Альберта Кнаґа. Пана Кнаґа просять звернутися до інформаційного віконця аеропорту.
Що таке? Альберт Кнаґ відчув, як йому наче морозом, сипнуло по плечах" Не відкликають же його назад у Ліван? А може, вдома щось трапилося?
Невдовзі майор уже стояв перед віконцем довідкового бюро,
— Я — Альберт Кнаґ.
— Прошу Термінове повідомлення.
Майор розірвав конверт. Всередині був ще один, менший, конверт, на якому стояло: "Майорові Альбертові Кнаґові, через бюро інформації САС, на летовищі Каструп, Копенгаген".
Альберт відчув, як хвилюється. Він вийняв маленький клаптик паперу:
Любий тату! Щиро вітаю тебе з приїздом додому.