Доки дійшла до човна, на бережку уже нікого не було.
Веслуючи, та й потім, витягаючи човна на другому боці озерця в очерет, Софія корчила гримаси і розмахувала руками, щоб привернути до себе увагу майора й дати Альберто змогу спокійно посидіти в хатині.
Спершу вона бігла стежкою, високо підстрибуючи, потім спробувала крокувати, як маріонетка, а щоб майорові не знудилося, почала ще й виспівувати. Якоїсь миті вона спинилася і задумалася, у чому ж може полягати план Альберто, та раптом схаменулася і, щоб загладити свою провину, подряпалася на дерево. Софія залізла так високо, як тільки могла, а коли вже була на самому вершечку, зрозуміла, що не зуміє спуститися на землю. Слід би згодом зробити ще одну спробу, бо ж не сидіти, склавши руки, отут нагорі. Майорові може набриднути спостерігати за нею, і він поцікавиться, чим займається Альберто.
Софія замахала руками, мов крилами вітряк, кілька разів запіяла півнем, врешті стала виводити пастуші трелі. Вперше за своє п'ятнадцятирічне життя Софія втнула трель, і результат її дуже втішив.
Вона знову спробувала злізти, але то була марна справа. Зненацька де й узявся великий гусак і опустився на гілляку, за яку вчепилася Софія. Після шарварку діснеївських персонажів її уже не могло здивувати те, що гусак заговорив людським голосом.
— Мене звати Мартін, — промовив гусак. — Взагалі-то я свійський гусак, але сьогодні випадково прибув разом з дикими гусьми із Лівану. По-моєму, тобі потрібна допомога.
— Але ж ти надто малий, щоб мені допомогти, — відповіла Софія.
— Поспішний висновок, юна леді. Це ти надто велика.
— Хіба це не одне і те ж?
— Як хочеш знати, я по цілій Швеції носив на своїй спині сільського хлопчину десь твого віку. Його звали Нільс Гол-ґерссон.
— Мені п'ятнадцять років.
— А йому було чотирнадцять. Роком більше чи менше це неважливо.
— Як тобі вдалося його підняти?
— Він дістав ляпаса по лиці і зомлів, а коли прийшов до тями, був завбільшки з палець.
— Спробуй дати й мені невеличкого ляпаса, не сидіти ж тут вічно. До того ж у суботу я маю порядкувати на філософській вечірці у своєму саду.
— Цікаво. З цього, очевидно, вийде філософська книжка. Пролітаючи з Нільсом Голґерссоном понад Швецією, ми зробили посадку в містечку Морбакка у Вермланні. Там Нільс зустрів поважного віку жінку, котра поділилися з ним своїми планами написати книгу про Швецію для школярів. Вона сказала, що книга має бути повчальною і надзвичайно правдивою. Коли письменниця почула розповідь про Нільсові пригоди, вирішила написати про те, що бачив Нільс, сидячи на спині у гусака.
— Дивовижно,
— Щоправда, у тому є трохи іронії. Ми ж бо уже були у тій книжці.
Зненацька щось ляпнуло Софію по щоці, і тієї ж миті вона стала зовсім крихітною. Дерево видавалося тепер цілим лісом, а гусак став завбільшки з коня.
— Ну, ходи, — сказав гусак.
Софія пройшла по гілці і видряпалася гусакові на спину. Пір'я було м'яким, але зараз воно її, таку маленьку, більше кололо, аніж лоскотало.
Щойно Софія вмостилася, гусак знявся й полетів. Він летів високо понад деревами. Софія бачила внизу озерце і Хатину Майора. Там сидів Альберто і укладав заплутаний план.
— Досить з тебе оглядин, — промовив гусак, змахуючи раз по раз крилами, і пішов на посадку до підніжжя того самого дерева, на якому щойно сиділа Софія. Як тільки він торкнувся ногами тверді, Софія м'ячиком скотилася в траву. Заплутавшись у вересі і кілька разів заточившись, дівчинка сіла і з подивом констатувала, що вона знову нормального зросту.
Гусак перевальцем двічі обійшов її навколо.
— Дякую за допомогу, — сказала Софія.
— Нема за що. Ти сказала, що це буде філософська книжка?
— Це сказав ти, а не я.
— Хай вже так, немає значення. Якби на те моя воля, перелетів би з тобою цілу історію філософії, як пролетів з Нільсом через усю Швецію. Ми покружляли б над Мілетом та Афінами, Єрусалимом та Александрию, Римом та Флоренцією, Лондоном та Парижем, Єною та Гайдельберґом, Берліном та Копенгагеном...
— Вистачить, дякую.
— Та навіть для дуже іронічного гусака було би непросто пролетіти крізь століття, легше перетнути шведські простори.
З тими словами гусак розбігся і знявся в повітря.
Добравшись до Сховку, Софія відчула себе повністю виснаженою, але впевненою, що Альберто буде задоволений и віднаджуючими маневрами. Впродовж останньої години майор не багато мав часу на роздуми про нього, бо інакше страждав би від дуже серйозного роздвоєння особистості.
Софія встигла зайти до будинку перед самим повернення мами з роботи. Це врятувало її від неминучого пояснення, як вона опинилися на дереві, і як їй допоміг злізти з нього свійський гусак.
Після обіду вони взялися до підготовки вечірки. Зняли з піддашшя три чи чотири метрову дерев'яну плиту і винесли її в сад. Потім їм довелося ще раз піднятися на горище, щоб взяти підпорки для плити.
Вони мали намір накрити стіл під фруктовими деревами. Востаннє плиту використовували на святкування десятої річниці батьківського шлюбу. Тоді Софії щойно сповнилося вісім років, але вона чудово пам'ятала велику забаву у саду, на яку зібралися всі родичі та друзі, здатні ходити чи, принаймні, рачкувати.
Погода заповідалася розкішна. Після шаленої бурі за день до Софіїного дня народження не випало ані краплі дощу. Прикрашання та накривання столу довелося відкласти до суботнього ранку. Однак стіл, на думку мами, слід було поставити вже зараз.
Увечері вони пекли булочки і плетений колач з двох різних видів тіста. Планували ще подавати курчат, салати, лимонад. Софія страшенно потерпала, що хлопці з класу принесуть зі собою пиво. Найбільше боялася скандалу.
Уже перед самим сном мама ще раз зажадала пересвідчитися, чи прийде на забаву Альберто.
— Ясна річ, прийде. Він пообіцяв навіть якийсь філософський витвір.
— Філософський витвір? Що це має бути?
— Ну... якби він був фокусником, то, напевно, показав би фокус. Можливо, витягнув би з чорного капелюха білого кролика.
— Ти знову за своє?
— ...але тому, що він філософ, виконає щось філософське. У нас же буде філософська вечірка.
— Базікало ти моє.
— А який номер виконаєш ти, уже подумала?
— Звичайно, Софіє. Щось придумаю.
— Виголосиш промову?
— Ні, це секрет. Добраніч!
Наступного ранку мама розбудила Софію перед відходом на роботу, щоб побажати їй доброго дня. Залишила список необхідних для забави речей, котрі Софія мала купити в місті.
Тільки-но мама вийшла за поріг, задзвонив телефон. Це був Альберто. Він, мабуть, до секунди навчився визначати момент, коли у хаті вже нікого не було.
— Як справи з твоїми таємницями?
— Тесе! Ані слова. Не дай йому навіть шансу задуматися про це.
— Гадаю, вчора я добре упоралася із завданням, відвертаючи його увагу?
— Чудово.
— Щось ще зосталося з курсу філософії?
— Тому й телефоную. Ми дійшли до XX століття. З цієї пори ти повинна вміти орієнтуватися на власний розсуд. Найважливішим було саме підґрунтя. Та незважаючи на це, ми маємо зустрітися для короткої розмови про наші часи.
— Мені потрібно до міста...
— Добра нагода. Я ж казав, що розмовлятимемо про наші часи.
-Тойщо?
— Як на мене, це краще зробити у місті.
— Прийти до тебе додому?
— Ні, ні, тільки не це. Там все порозкидано. Я шукав схованих мікрофонів.
—Ох...
— Біля площі Стурторґет є нова кав'ярня, "Кафе П'єр". Знаєш, де це?
— Звичайно. Коли мені прийти?
— Можемо зустрітися о дванадцятій?
— Отже, о дванадцятій, у кафе.
— Домовилися.
— Бувай!
Кілька хвилин по дванадцятій Софія просунула голову у двері "Кафе ІГєр". Це була одна з тих новомодних кав'ярень з круглими столиками та чорними стільцями, оберненими догори пляшками вермуту з краниками, булками та порційними салатками.
Кав'ярня була невеличка, і Софія одразу помітила, що Альберто ще не прийшов. Правду кажучи, це єдине, що вона помітила. За столиками сиділо багато людей, проте в жодному обличчі вона не впізнала Альберто.
Софія не звикла сама ходити по кав'ярнях. Може, краще піти геть, а за якийсь час повернутися і поглянути ще раз, чи не з'явився Альберто?
Дівчинка все ж зважилася, підійшла до мармурової стійки бару і замовила собі чай з лимоном, потім взяла чашку й сіла за один з вільних столиків. Вона не відводила погляду від вхідних дверей. Люди заходили і виходили, однак Софія помічала тільки те, що Альберто серед них не було. Якби ж то мати газетуї
Врешті-решт вона не витримала і стала розглядите відвідувачів кав'ярні. Дехто відповідав на її погляд. На якусь мить Софія відчула себе дорослою, їй сповнилося лише п'ятнадцять, але з певністю можна було дати усі сімнадцять, принаймні, шістнадцять з половиною.
Що думали ці люди про своє існування? Здавалося, вони просто присутні тут, от сіли собі та й сидять. Вони розмовляли та енергійно жестикулювали, та хтозна чи розмови велися про щось важливе.
В одну мить їй пригадався К'єркеґор та його слова, що найпершою ознакою юрби є "пуста балаканина". Чи жили ці люди на естетичній стадії? Чи існувало для них щось екзи-стенційно важливе?
В одному з перших листів Альберто писав про спорідненість дітей та філософів. Знову Софія подумала собі, як їй боязко ставати дорослою. А що, як і вона застрягне у надрах хутра білого королика, якого витягнули з чорного капелюха Всесвіту?
Сидячи отак і міркуючи, вона весь час поглядала на вхідні двері. Зненацька, ніби підштовхуваний поривом вітру, до кав'ярні влетів Альберто. Хоча літо стояло у розпалі, він мав на голові чорну бережу. Крім того, на ньому був короткий плащ в сіру гратку. Він одразу помітив Софію і стрімко рушив у її бік. Рандеву з Альберто на людях, подумала еобі Софія, зовсім не схожа на їхні звичайні зустрічі.
— Уже чверть на першу!
— Це називається академічною чвертю. Чи можу я запропонувати юній дамі щось поїсти?
Альберто сів поруч і глянув їй увічі. Софія стенула плечима.
— Мені байдуже. Може, булочку.
Альберто підійшов до стійки і незабаром повернувся з філіжанкою кави та двома великими булками зі сиром та шинкою.
— Дорого?
— Дурниці, Софіє.
— Може, маєш випадково якесь виправдання на своє залізнення?
— Ні, не маю. Я спізнився навмисне. Зараз тобі поясню. Він відкусив кілька великих шматків канапки, а тоді сказав:
— Поговоримо про наше століття.
— Чи відбулося у філософії щось визначне?
— Чимало.