Стан натхнення легко спостерігати у перевтомлених дітей. Буває, діти настільки змучені, що видаються дуже збудженими. Несподівано починають щось розповідати, видобуваючи з пам'яті слова, яких вони ніколи не вчили. Однак ці слова й думки існують, лежать "заховані" у свідомості і, тільки обережність та цензура ослабне, спливають на поверхню. Для митця також важливо, аби розум перестав контролювати наплив більш чи менш підсвідомих вражень. Розповісти тобі невеличку байку, яка б проілюструвала тобі цей процес?
— Охоче послухаю.
— Але це дуже серйозна і сумна казка.
— Починай же!
— Жила собі колись стоніжка, яка чудово уміла танцювати усіма своїми ніжками. Коли вона танцювала, звірі в лісі збігалися подивитися на неї. Дуже їм подобався той витончений танець. Тільки один звір не захоплювався стоніжкою. І була це жаба...
— Вона просто заздрила.
— "Якби мені змусити стоногу перестати танцювати", — думала жаба. Вона не могла просто так визнати, що їй не подобається танець стоніжки. Не могла також сказати, що танцює краще, бо стала б жертвою власної глупоти. Врешті вона придумала сатанинський план.
-Який?
— Жаба написала до стоніжки листа. "О незрівнянна стоного! — писала вона. — Я щира шанувальниця твого вишуканого танцювального мистецтва. І тому мені хотілось би довідатися більше про техніку твого танцю. Чи спершу ти підносиш ліву ногу за номером 88, а потім праву за номером 59? А може, починаєш танцювати з правої нога за номером 26, перш ніж піднести праву ногу за номером 99? З нетерпінням чекаю на відповідь. Щиро твоя жаба*.
— От підступне створіння!
— Одержавши листа, стонога одразу ж задумалася над своїми рухами під час танцю. Яку ніжку підносить першою? А наступною? Що сталося далі, як гадаєш, Софіє?
— Ніколи в житті стонога уже більше не танцювала.
— Саме так усе й закінчується, коли розум стає на перепоні фантазії.
— Справді, сумна історія.
— Для митця дуже важливо зуміти "вирватися на свободу*. Сюрреалісти намагалися це використати, заходячи в стан, коли образи напливають самі собою. Вони клали перед собою чистий аркуш паперу і починали писати, не замислюючись над тим, що саме гопнуть. Це називається автоматичним письмом. Термін узято зі спіритизму: "медіум* вважає, що дух померлого водить пером. Та про це поговоримо завтра.
-Радо!
— Митець-сюрреаліст також у певному сенсі "медіум*, посередник власної підсвідомості. Але, можливо, елемент підсвідомого закладений у кожному творчому процесі? Бо що ж, власне, є творчість?
— Не знаю. Напевно, коли постає щось нове?
— Маєш рацію. І це відбувається завдяки витонченій грі розуму та фантазії. Та надто часто розум душить фантазію. І це небезпечно, бо без фантазії не може виникнути нічого справді нового. Для мене фантазія схожа на дарвіністську систему.
— Дуже шкода, але цього я не збагнула.
— Дарвінізм твердить, що у природі мутанти виникають один за одним, та лише декотрі з цих мутантів потрібні природі. Небагато з них мають шанс на виживання.
— І що з того?
— Подібний процес відбувається, коли ми мислимо, коли до нас приходить натхнення, і з'являється маса нових ідей. "Думки-мутанти" одні за одними зринають у свідомості, принаймні, тоді, коли не піддаємо себе надто суворій цензурі. Та лише декотрі з цих думок можемо використати. Тут уже розум вступає у свої права, бо й він виконує важливу функцію. Коли денний улов лежить на столі, його слід відсортувати.
— Дуже влучне порівняння.
— Уяви собі, якби все, що нам спадає на думку, кожен "ляп*, сходило з усті Або ж покинуло наш записник чи шухляду письмового столу! Світ захлинувся б у випадкових помислах. Не було би жодного "добору", Софіє.
— Отже, розум здійснює відбір думок?
— Хіба ти так не вважаєш? Можливо, фантазія і творить щось нове, але не фантазія здійснює добір. Не фантазія "компонує". Композиція, тобто кожен мистецький твір" є незвичайним поєднанням фантазії та розуму, дійсності та вимислу. Боу творчому процесі завжди присутній елемент випадковості. У певній фазі важливо дати волю фантазії. Овець щонайперше слід випустити на простір, а тоді вже заганяти у кошари.
Альберто замовк і дивився у вікно. Софія прослідкувала за його поглядом і побачила над берегом озерця неймовірно строкату юрбу. Там відбувалася справжня оргія діснеівських персонажів.
— Це ж Плутої — вигукнула Софія. — І каченятко Дональд, племінники... Доллі... дядечко Скрудж. Бачиш Чіпа й Дей-ла? Ти чуєш мене, Альберто? Там Міккі Маус і Петер Смарт!
Альберто повернувся до неї:
— Так, це сумно, дитя моє.
— Чому сумно?
— Сидимо собі тут і стаємо безборонними жертвами, коли майор випускає своїх овець. Та це, звичайно, моя помилка, бо ж саме я почав говорити про свободу думок.
— Ти не повинен себе звинувачувати.
— Я хотів сказати, що фантазія важлива і для нас, філософів. Аби вимислити щось нове, мусимо зважитися випустити свої думки на простір. Та зараз трохи переборщили.
— Не переймайся цим.
— Я хотів розповісти про значення спокійного осмислення, а тут маєш тобі — оцей кольоровий шарварок! Встидався би!
— Ти зараз іронізуєш?
— Це він іронізує, а не я. Але маю певну втіху, і вона є наріжним каменем мого плану.
— Тепер я вже нічого не розумію.
— Ми говорили про сновидіння. У цьому теж криється дрібка іронії. Бо чим же іще є ми, як не образами із сновидінь майора?
-Ох!..
— Одного він однак не взяв до уваги.
— Чого саме?
— Можливо, він цілком свідомий свого сну. Майор орієнтується в усьому, що ми говоримо і що робимо. Так людина, котра бачить сон, пам'ятає про явний зміст сновидіння. Саме майор водить пером. Але хоч і пригадує собі все, що ми говоримо одне до одного, він ще не зовсім прокинувся.
-Як це?
— Він не знає прихованих думок сновидіння, Софіє. Забуває, що усе, описане тут, — теж замаскований сон.
— Ти дивно говориш.
— Так здається й майорові, він не розуміє мови власного сновидіння. Це нам на руку, бо дає мінімум свободи. Завдяки цій свободі невдовзі виборсаємося з його багнистої свідомості, як кроти вибираються на сонце у теплий літний день.
— Гадаєш, нам це вдасться?
— Мусить вдатися. За кілька днів покажу тобі нове небо. Тоді майор уже не знатиме, куди поділися кроти, і де вони з'являться знову.
— Хоча ми тільки образи зі сну, я ще є донькою своєї мами. Мені час додому, на Капітанський закрут, готуватися до свята.
— Гм... Чи можеш дорогою зробити мені одну послугу?
— Яку саме?
— Спробуй привернути до себе увагу. Постарайся, щоб майор на усьому зворотньому шляху не спускав з тебе ока. А коли повернешся додому, думай про нього, тоді й він думатиме про тебе.
— Навіщо?
— Так я зможу без перешкод працювати над нашим таємним планом. Порину в глибини майорової підсвідомості, Софіє. І зостануся там до нашої наступної зустрічі.
НАШІ ЧАСИ
...людина приречена бути вільною...
Будильник показував 23,55. Гільда лежала, втупившись поглядом у стелю. Вона старалася дати волю асоціаціям. Щоразу, коли мисленний потік переривався, вона запитувала себе, чому думка не рухається далі.
Може, вона намагається щось витіснити?
Якби зуміла вилучити будь-яку цензуру, може почала би снити наяву. Думка була трохи страшнуватою.
Чим більше намагалася розслабитися і відкритися назустріч думкам та образам, тим виразнішим було відчуття, ніби вона у Майоровій Хатині, над озером, у лісі.
Що ж тепер замислив Альберто? Та певно ж — це батько Гільди замислив, що Альберто повинен щось замислити. Але чи знав він, що саме задумав Альберто? Можливо, настільки попустив собі ж віжки, що Альбертові таки вдасться його приголомшити?
Сторінок залишилося уже зовсім мало. Може кинути оком на останню? Ні, це нечесно. Та була ще й інша причина: Гільда не мала цілковитої впевненості, що кінцівка уже твердо визначена.
Чи не дивна думка? Папка лежить ось перед нею, і тато ніяк не зуміє дописати рукопис. Якщо тільки Альберто не встругне чогось на власний розсуд. Якоїсь несподіванки...
Гільда й сама потурбується про кілька сюрпризів. Над нею ж бо тато не владний. Але чи владна над собою вона сама?
Що таке свідомість? Чи не найбільша це з усіх загадок Всесвіту? А чим є пам'ять? Як ми пам'ятаємо усе бачене й пережите?
Який механізм спонукає нас вичаровувати щоночі казкові сни?
Доки вона лежала й розмірковувала, повіки її час від часу злипалися. Потім дівчинка знову розплющувала очі і вдивлялася в стелю. У якийсь момент вона забула їх розплющити.
Гільда спала.
Коли її розбудив гнівний крик чайки, годинник показував 6.66. Що за дивна година! Гільда опустила ноги на підлогу, підійшла до вікна і задивилася на бухту Це вже стало звичкою, так вона робила завжди, взимку чи влітку
Доки отак стояла, раптом їй здалося, ніби в голові вибухнула палітра фарб, їй пригадався сон. Це був незвичайний сон, живий і барвистий...
Гільді снилося повернення тата з Лівану, але увесь сон був наче продовженням сну Софії, коли та знайшла на причалі Гільдиного золотого хрестика.
Гільда сиділа на краю причалу, точнісінько як у тому сні. Несподівано вона почула ледь-ледь чутний шепіт: "Мене звати Софія". Гільда зовсім принишкла, щоб послухати, звідки долинає голос. Ось він почувся знову, схожий на слабе дзижчання. Здавалося, ніби якась комашка промовляє до неї: "Ти, напевно глуха й сліпа!" Наступної миті в саду з'явився тато в уніформі військ ООН. "Гільдочко!" — вигукнув він. Гільда побігла йому назустріч і кинулася на шию. На тому сон закінчився.
їй спали на думку рядки з поезії Арнульфа Еверланна:
Я в цю ніч пробудився від дивного сну.
Наче голос далекий зітхнув на моїх раменах.
Він, як річка підземна, таїв глибину.
Встав назустріч йому: "Що ти хочеш від мене?.."
(пер. І. Павлюка)
Гільда ще стояла біля вікна, як до кімнати увійшла мама.
— Неймовірно! Ти уже прокинулася?
— Не знаю...
— Я повернуся додому, як завжди, близько четвертої.
— Чудово.
— Гарного дня, Гільдо!
— Бувай!
Почувши, як грюкнули за мамою вхідні двері, Гільда повернулася до ліжка і розкрила папку.
".."Я порину в глибини майорової підсвідомості, Софіє. І зостануся там до нашої наступної зустрічі".
Ось тут, знайшла! І Гільда почала читати далі. Під пучкою вказівного пальця вона й справді відчувала лише декілька сторінок.
Коли Софія вийшла з Хатини Майора, діснеївські персонажі ще купчилися біля води, та з її наближенням вони почали начеб розпливатися.