Але цього разу на ній був щільний чорний купальник з низьким викотом.
— Щось не так? — спитала вона, коли від несподіванки я закляк.
— Та ні. Все гаразд. Краще й бути не може. Одначе, я гадав, що про такі речі ви й гадки не маєте.
— Я зробила купальник з інших своїх речей. Якщо вже я їду до Штатів, то повинна вдягатися, як усі.
— Слушна думка. — Я відкинувся на сусідній шезлонг, відчуваючи, як у мене починає паморочитися в голові.
— Давайте загоряти. І розкажіть мені про свою країну, якої ніколи не бачила.
Я почав розповідати. Вона була рада слухати що завгодно про нашу велику країну, і в розмові я згадував усе, що спадало на думку. Спочатку загальні відомості, далі — культура, живопис, політика, потім — етикет і звички. Вона ловила кожне моє слово. Щоб пояснити, що таке манікюр, мені довелося взяти її руку в свою — яка то була маленька, ніжна, тепла ручка! — але вона того наче й не помітила.
Час промайнув напрочуд швидко, і тому саме цієї щасливої миті пролунав звук гонга. Поруч з нами стояв стюард, тримаючи гонг у руці, і бив у нього молоточком. В його очах, схожих на очі гончака, світилося співчуття. Час іти вечеряти.
Цього разу, коли я проходив повз каюту капітана, двері знов несподівано розчахнулися, і він вискочив, мов чортеня з коробки.
— Я спостерігаю за вами й цієї жінкою,— прошипів він.
— Облишмо ревнощі, капітане. Ви ж не цікавитесь жінками.
— Не дуріть мене. Ніяка вона не арабка, якщо скинула чадру й роздягнулася. А як вона розмовляє. Спочатку й двох слів не могла зв'язати по-англійськи, а потім зненацька почала чудово розмовляти, та ще й з північно-американським акцентом.
— Але ж я не можу погано ставитись до дівчини тільки тому, що в неї гарний слух.
— Вона шпигунка! Ось хто вона.
— У вас багата уява, капітане. Занадто багата.
Але чи так уже він і помилявся? Поки я голився, користуючись тоненькою цівкою теплуватої іржавої води, ця думка не давала мені спокою. Так, зараз Таму добре знає англійську, набагато краще, ніж навіть учора. Здібна дівчина, от і все. І нічого такого тут немає.
Після вечері ми з Таму всілися в кутку їдальні на стільці з пошарпаною шкіряною оббивкою, і вона поринула в читання. Священик зник не вклонившись, мабуть, неправильно витлумачив вручення Корану. Я ж узявся до журналу з кросвордом. По всьому було видно, що продовження нашої розмови Таму не цікавило.
— Фріт... фрат... — бурмотів я.
— Що там? — озвалася Таму.
— Тип рослин. Десять літер. Починається з "фр".
— Фреатофіти. Ботанічний термін; рослини, що існують за рахунок грунтових вод.
Підходило. Вона не помилилася. Те, що вона сказала, було схоже на визначення зі словника. Справді, це мало вигляд, наче вона просто зачитала це визначення. Як і того разу зі словом "підсмажуватися". Чи не тому вона так швидко опанувала мову? Завчила напам'ять словник. Я знав, що Таму здібна, але настільки?.. Крадькома зиркнув на неї, та вона не відривала очей від свого журналу без обкладинки.
— Так, здається підходить,— сказав я. — А ось, дев'ятнадцять по вертикалі, починається з "у", одинадцять літер. Рада в англо-саксонських королівствах.
— Уїтенагемот.
Присягаюся, вона сказала це, не відриваючись від журналу. У мене спітніло чоло. Я навіть і не чув ніколи про той уїтенагемот, але саме це слово підійшло. Що воно за дівчина? Невже в неї фотографічна пам'ять, і вона запам'ятовує все прочитане? Може, вона шпигунка? Нісенітниця. Я починав розмірковувати так само, як капітан. Пам'ять — це одне, розум — інше. Я нашкрябав кілька цифр на полях сторінки.
— А ось іще цікава загадка. Дев'яносто два мисливці йдуть на полювання і кожний приносить чотириста тридцять качок. Скільки качок вполювали усі мисливці разом? На роздуми дається...
— Тридцять дев'ять тисяч п'ятсот шістдесят. Дуже велика зграя. — Не підводячи очей, вона перегорнула сторінку.
Щось у всій цій історії було не так. Таму аж ніяк не напівписьменна арабська дівчина з віддаленого куточка країни. Даремно вона намагалась удати із себе неосвічену. Ця дівчина робила подумки те, що я мав підраховувати з олівцем. І словниковий запас у неї мабуть, був більший, ніж у мене. У мене, колишнього студента одного з кращих університетів. Не сказав би, що мені це подобалось. Краєм ока я побачив корабельного буфетника, який піднімався до своєї каюти. Це змінило напрям моїх думок.
— Мені треба до буфетника,— промимрив я й подався за ним.
— Будь ласка, пляшку граппи,— звернувся я до нього.
Він дістав пляшку, всю в чомусь липкому, і витер її.
— Шістсот лір, або один американський долар.
Я помацав кишеню і згадав, що залишив гаманець у каюті.
— Гроші занесу пізніше. — Пляшка щезла під прилавком набагато швидше, ніж з'явилася. — Повірте, я не збираюся стрибати у воду і плисти до берега з вашою пляшкою в зубах. — Він не поворухнувся. — Добре, тоді не зникайте. Я зараз повернуся.
Таму пішла, лишивши журнал. Гаразд. Вино допоможе мені зібратися з думками до того, як я знов побачу її. Тихенько, щоб вона не почула, я проминув її каюту. Біля своїх дверей зупинився. Вони були трохи прочинені. Але ж я їх зачиняв. І замикав на ключ. Я робив це завжди, щоб ні в кого з екіпажу не виникло спокуси щось поцупити в мене. Над усе я турбувався за свої останні кілька доларів, які лишилися в каюті.
Охоплений злістю, не здатний щось зважувати, я штовхнув двері. Якби я хоч на мить зупинився й подумав, то, може, уявив би одного із здоровил-кочегарів з моїм гаманцем в одній руці і пістолетом — у другій. Торох по голові, й за борт. Та я не зупинявсь і не кликав на допомогу, я просто увірвався.
Над розкритою валізою стояла Таму. В руках у неї був мій паспорт.
Що сказали б ви у подібній ситуації? Мені допомогло те, що я й досі був розлючений.
— Ви вдерлися до моєї каюти, щоб поцупити мій паспорт!
— Не будьте жорстоким. Двері були прочинені, от я і зайшла. І нічого не збираюся красти.
— Та він же у ваших руках!
— Я його просто роздивляюся. Дуже цікавий документ.
— А тепер віддайте.
Вона повагалась, а тоді, не відводячи від мене очей, сказала:
— Мені дуже хотілося б іще потримати його. Хоч трошки. Ви ж знаєте, я його поверну. Що я з ним можу зробити?
Що зробити? Про що це вона? Я все ще був злий.
— Дивіться, скільки хочете. Але за користування моїм стандартним блакитним американським паспортом ви сплачуватимете мені сто доларів на годину.
— Добре. Ось ваша сотня.
Виявляється, в неї були гроші. Звідки й узявся невеликий гаманець, з якого вона їх дістала. Не встиг я оговтатись, як дівчина вже зникла, а я стояв, стискаючи гроші в руці.
Сто доларів. Вони хрускотіли й пахли, як справжні зелененькі, більше того, це вони й були. І хвилиною пізніше, купивши дві пляшки справжнього шотландського віскі, я одержував у буфетника здачу. Ця рідина мені страшенно смакувала.
Позаду була Європа, попереду — Африка, у моєму житті з'явилася загадкова жінка, а в кишені — гроші. На кормі я всівся просто на бортик, пив віскі й дивився на зірки, що виробляли у небі таке, чого я за ними ніколи раніше не помічав. І досі не втямлю, як я не звалився в океан.
По деякім часі я подумав, що не відмовився б від іще одної пляшки, потім силкувався пригадати, чи лишилися в мене гроші, і злякався, що буфетник піде раніше, ніж я встигну сходити по них до своєї каюти. Зрозуміло, що думки мої не були такими логічними й послідовними; я запам'ятав тільки поручень, за який тримався, спускаючися з палуби, і те, що потім опинився у коридорі. Ніяких спогадів, як саме я рухався, не залишилося. Я стояв перед якоюсь каютою, втупившись у номер на дверях, і намагався зрозуміти, чому я тут зупинився. То була її каюта.
— Її каюта,— авторитетно сказав я сам собі. З-під дверей виднілося яскраво-блакитне сяйво, та я не звернув на нього анінайменшої уваги.
— Паспорт. Мій паспорт у вас, а година вже минула. Поверніть мій паспорт. Двері були незамкнені і прочинилися, тільки-но я постукав. Пролунав якийсь звук, і вихопилося блакитне сяйво. Я розкрив двері і ступив у темну кімнату. Двері позад мене зачинилися, і я відчув Таму зовсім близько.
— Паспорт вже у вашій каюті. Я повернула його.
— Паспорт,— сказав я, балансуючи в непевній темряві. Але замість твердої стіни, якої я сподівався торкнутися, мої руки відчули ніжну жіночу шкіру. Я обнімав жінку, ще не усвідомлюючи, що це шкіра, а не оксамит.
— Таму...
— Йдіть краще до себе, Енді. Поговоримо вранці.
— Таму... — притягував я її ближче до себе.
У неї справді була оксамитова шкіра.
— Енді, не треба зараз сперечатися. Річ не тільки у згоді чи відмові, або у тім, що ви звете моральністю. Чи варто це робити?
Варто. І я це зробив. Ніякі аргументи вже не допомогли б.
Коли я виповз із ліжка, було вже пополудні. Саме виповз, бо рухатись інакше просто не міг. Я був у своїй каюті, та навіть і не намагався пригадати, як сюди втрапив. У голові почало прояснюватися лише після того, як я проковтнув увесь аспірин, що в мене був, постояв під холодним душем і подзвонив до буфету, аби принесли мені каву.
Такої пори, як правило, ніхто кави не замовляв, та стюард, хоч і з деякою затримкою, приніс її. Його очі випромінювали співчуття. Я й справді на нього заслуговував.
Почуваючися краще, я пригадав події минулої ночі і почав розглядати себе у дзеркало. Хай йому абищо, ця подорож обіцяла бути цікавою. Поголений, напахчений, з відновленими силами я зібрався до Таму. Перш ніж зайти, тихенько посвистів, потім штовхнув двері.
— Привіт! — вигукнув весело, та відповіді не почув.
Усередині було прибрано, великі валізи стояли замкнені. Я ніде не побачив ні одягу, ні взагалі якихось її речей. Не побачив нічого, крім американського паспорта на письмовому столі. Невже мій? Але він зараз у мене, я надійно заховав його, коли знайшов. Я розгорнув паспорт і глянув на фото. З картки на мене дивилася Таму.
Цього не могло бути, але все ж таки то була вона, знята у білій сорочці. На другій сторінці я прочитав ім'я — Теммі Савані. Таму Сафарі? Місце народження — штат Коннектикут, США. Невже вона шпигунка і капітан мав рацію? І навіщо їй знадобився мій паспорт?
— Коли роздивитесь, віддасте мені? — пролунав її голос. Дівчина вже була тут, стояла спиною до дверей.
— Ти американка?
— Ні.
— Тоді шпигунка?
— Ні.