З холодним серцем

Труман Капоте

Сторінка 7 з 53

Його коротко підстрижена чуприна мала колір стиглої коноплі. Худий та цибатий — шість футів на зріст він був, проте, доволі дужий і одного разу врятував двох дорослих овець, пронісши їх на собі крізь заметіль щось зо дві милі. Але при такій силі та витривалості йому, як і багатьом довготелесим хлопцям, бракувало зграбності й спритності, і ця вада у поєднанні з поганим зором та потребою завжди носити окуляри не давала йому змоги брати участь у спортивних іграх — баскетболі й бейсболі, що ними захоплювалась більшість хлопців його віку. Він мав лише одного близького товариша — Боба Джонса, сина Тейлора Джонса, ферма якого була за милю на захід від Клаттерової.

У сільських місцевостях Канзасу хлопці змалку привчаються водити машини. Кеньйонові було одинадцять років, коли батько дозволив йому купити на зароблені влітку гроші (він доглядав овець) старенький ваговозик, що його вони з Бобом охрестили "грозою койотів". Недалеко від ферми "Долина" простяглася дика смуга пісків, яку там називають дюнами,— вона схожа на океанське узбережжя, тільки без океану; поночі між тими дюнами скрадаються койоти і, збившись у зграї, жалісно квилять. Отож місячними вечорами хлопці часто вдиралися туди машиною і, сполохавши зграю койотів, гналися за ними; проте наздогнати їх щастило рідко, бо найхирлявіший койот покриває півсотні миль на годину, тим часом як гранична швидкість їхнього ваговозика становила всього тридцять п'ять. І все ж то була чудова, захоплива розвага: з-під коліс машини летів пісок, чорні силуети сполоханих койотів чітко вирізнялися проти місяця — одне слово, як казав Боб, було від чого покалатати серцю.

Не менш захопливі, до того ж куди успішніші, були облави на кролів, що їх влаштовували двоє товаришів. Кеньйон стріляв добре, Боб — ще краще, і часом вони вдвох привозили з полювання до півсотні кролів і здавали їх по десять центів за штуку на "кролячу фабрику" — м'ясокомбінат у Гарден-Сіті, де їх швидко заморожували, а тоді продавали на звіроферми. Одначе найулюбленішими для Кеньйона, та й для Боба, були нічні мисливські вилазки з суботи на неділю, коли вони блукали в темряві понад річкою, спали, загорнувшись у ковдри, а на світанку дослухалися до шурхоту крил, скрадались навшпиньках на той звук і нарешті — найсолодша мить — гордо верталися додому з десятком упольованих качок на поясі.

*

Але останнім часом у стосунках між Кеньйоном та його товаришем дещо змінилося. Вони не посварились, не порвали один з одним, і взагалі нічого такого не сталося, окрім хіба того, що Боб, якому вже минув шістнадцятий, почав зустрічатися з дівчиною; а це означало, що Кеньйон, на рік молодший і досі по-хлоп'ячому байдужий до жінок, уже не міг розраховувати на його товариство.

— Ось дійдеш мого віку,— сказав йому Боб,— то міркуватимеш інакше. Я теж завжди вважав так, як ти: "Ет, велике мені діло — жінки". А от заприятелюєш з якоюсь дівчиною — і зрозумієш, як це гарно. Ось побачиш сам.

Та Кеньйон йому не повірив. Він і уявити собі не міг, що йому колись схочеться згаяти на якусь там дівчину бодай годину, котру можна присвятити полюванню, верховій їзді, роботі в майстерні чи навіть читанню книжок. Отож, коли Боб віддалився від нього, він не став шукати собі іншого товариства, а частіше залишався на самоті, бо вдачею анітрохи не скидався на батька, скоріш на матір, і був сором'язливий, мовчазний хлопчина. Однолітки вважали його за відлюдька, проте не закидали йому цього й казали, бувало: "А, Кеньйон!.. Ну, у нього свої інтереси".

Залишивши полаковану скриню сушитися, Кеньйон подався надвір, де його чекала інша робота. Він хотів опорядити материн квітник — дорогоцінний острівець буйної зелені під вікном її спальні. Прийшовши туди, він побачив одного з найманих робітників — Пола Гелма, економчиного чоловіка, що розпушував землю лопатою.

— Машину бачив? — запитав містер Гелм.

Так, Кеньйон бачив сірий "б'юїк", що стояв проти надвірних дверей батькового кабінету.

— Я думав, може, ти знаєш, хто це.

— Мабуть, містер Джонсон. Тато казав, що він має приїхати.

Містер Гелм (нині покійний — він помер від удару в березні наступного року) був похмурий чолов'яга років десь над шістдесят, але під його байдужою зовнішністю ховалася допитлива й спостережлива вдача: йому завжди треба було все знати.

— Хто це Джонсон?

— Страхувальний агент.

Містер Гелм гмукнув.

— Певне, твій батько затіяв добряче дільце. Та машина вже години зо три тут стоїть.

Наближався вечір, і в повітрі повіяло прохолодою. І хоч небо ще ясніло блакиттю, від високих стебел хризантем на землю падали довгі тіні. Кошеня, пестунчик Ненсі, весело гасало по квітнику, чіпляючись кігтиками за мотузку, якою Кеньйон і старий робітник підв'язували квіти. Аж ось появилася й сама Ненсі — вона їхала підтюпцем на гладкій спині Бейб, повертаючись від річки, де Бейб щосуботи тішилася купанням. Поряд біг пес Тедді, і всі троє були забризкані водою.

— Гляди застудишся,— сказав містер Гелм.

Ненсі засміялася. Вона ніколи не хворіла, ані разу в житті. Зсунувшись зі спини Бейб, вона простяглася на моріжку край квітника, схопила кошеня, підняла його над собою й поцілувала в носик.

Кеньйон бридливо скривився:

— Цілувати тварину в морду!..

— А ти ж цілував Скітера,— нагадала йому Ненсі.

— Скітер був кінь.

То був чудовий кінь, рудий огир, якого Кеньйон викохав з лошати. А як він брав бар'єри! "Даремно ти так ганяєш коня,— попереджав Кеньйона батько.— Колись заїздиш його до смерті". Так воно й сталося. Одного дня, коли Скітер щодуху мчав дорогою зі своїм господарем на спині, серце його не витримало, і він як біг, так і впав мертвий. Навіть і тепер, через рік, Кеньйон усе ще тужив за Скітером, хоч батько, жаліючи його, пообіцяв, що дасть йому вибрати лоша з майбутнього приплоду.

— Кеньйоне,— мовила Ненсі,— як по-твоєму, Трейсі вже буде говорити, коли його привезуть на День подяки? — Трейсі, якому не минуло ще й року, був її племінник, хлопчик Івенни, особливо близької їй сестри (Біверлі була улюблениця Кеньйона).— Ой, та в мене ж, мабуть, серце з грудей вискочить, коли почую, як він скаже "тітонька Ненсі"! Або "дядечко Кеньйон"... А тобі хотілося б почути, як він це скаже? Цебто, чи приємно тобі буде, що ти вже дядечко? Га, Кеньйоне? О боже, ну чому ти ніколи не відповідаєш, коли я тебе про щось питаю?

— Бо ти дурненька,— озвався Кеньйон і кинув їй прив'ялу квітку жоржини.

Ненсі застромила її в коси.

Містер Гелм узяв свою лопату. Кричало вороння, сонце вже спускалося до обрію, а додому йому було не близько. Алея китайських в'язів скидалася тепер на темно-зелений тунель, а він жив на другому кінці того тунелю, за пів-милі від хазяйського будинку.

— Ну, бувайте,— мовив він і пішов собі. Але, відходячи, що раз озирнувся.

"Ото я й побачив їх востаннє,— свідчив він другого дня.— Ненсі вела стару Бейб до стайні. Одне слово, все було як завжди".

*

Чорний "шевроле" знову стояв на узбіччі, цього разу народ католицькою лікарнею на околиці Емпорії. Дійнятий до живого докорами Перрі ("Завжди з тобою отак. Ти гадаєш, ніби тільки ти один розумний"), Дік поступився. Залишивши Перрі чекати в машині, він пішов до лікарні, щоб спробувати купити чорні панчохи в котроїсь із черниць. Такий незвичайний спосіб купівлі був витвором фантазії Перрі: адже черниці, мовляв, напевне мають запас тих панчіх. Та було в цьому й одне вразливе місце: черниці й усе з ними пов'язане віщувало біду, а Перрі свято вірив у погані прикмети (до них належали також число 15, руді люди, білі квіти, зустрічні священики, змії уві сні). Та іншої ради не було. Забобонні люди здебільшого фаталісти, отож і Перрі був із таких. Він приїхав сюди й пристав до Дійового задуму не тому, що йому цього хотілось, а тому, що так призначила доля, і він міг би це довести, хоча й не мав такого наміру, а надто при Дійові, бо тоді йому довелося б виказати справжню, потаємну причину свого повернення до Канзасу, що спонукала його порушити обіцянку, дану властям, і причина ця, не мала нічого спільного з Діковим "дільцем" та Дійовим листом. Ще за кілька тижнів перед тим Перрі довідався, що в четвер, 12 листопада, з канзаської тюрми в Ленсінгу виходить ще один його колишній товариш по камері, людина, з якою він хотів побачитись "над усе в світі",— його "справжній і єдиний друг", "незрівнянний" Віллі Джей.

Відтоді як Перрі достроково вийшов на волю, минуло чотири місяці, і весь цей час він мандрував з місця на місце в старезному "форді", купленому за сотню доларів,— з Ріно до Лас-Вегаса, з Беллінгема, штат Вашінгтон, до Б'юла, штат Айдахо, і оце в Б'юлі, де він тимчасово влаштувався водієм ваговоза, його наздогнав Діків лист:

"Друже П.! Я вийшов у серпні, а вже після тебе познайомився з одним хлопцем, ти його не знаєш, то він намовив мене на одну витівку, і ми з тобою можемо добре поживитися. Діло певне, не сумнівайся..."

Доки Перрі не одержав цього листа, він і гадки не мав, що колись знову побачить Діка. Та й Віллі Джея. Проте обидва жили в його пам'яті, особливо другий, що тепер уявлявся Перрі велетенським на зріст — чи не з десять футів — сивоголовим мудрецем і раз по раз поставав десь із закутків його свідомості. "Ти прагнеш заперечення,— сказав йому Віллі Джей під час однієї з їхніх розмов.— Тобі на все начхати, ти хочеш жити без відповідальності, без віри, без друзів і теплоти".

В отих своїх самотніх, невеселих мандрах Перрі знов і знов повертався думкою до цього звинувачення й розважив, що воно несправедливе. Ні, йому не начхати на все, а от чи було коли кому діло до нього? Батькові? Так, деякою мірою. Ще хіба двом-трьом дівчатам, але це "довга історія". А по суті,— нікому, крім самого Віллі Джея. Тільки Віллі Джей склав справжню ціну йому та його можливостям, визнав у ньому не просто метиса-недоростка з надміру розвиненими м'язами, а всупереч усім своїм моралям, побачив і те, що вбачав у собі він сам: "виняткову, рідкісну, артистичну натуру". Віллі Джей підтримував його марнославність, плекав у ньому чутливість, і тепер, по чотирьох місяцях, протягом яких Перрі був позбавлений цієї неоціненної дружби, вона видавалась йому принаднішою від будь-яких омріяних скарбів. Отож, коли він одержав Дікового листа й прикинув, що має бути в Канзасі приблизно в той самий час, як Віллі Джей вийде з тюрми, то, не вагаючись, вирішив їхати.

1 2 3 4 5 6 7

Інші твори цього автора: