Скільки ти б не спав, скільки б не прохолоджувався — картопля в гільзі приготується так, що й шкірку шкребти ножем не треба — сама відстає!..
Ні, я знову про пам'ятник мову заводжу! Картоплі, з якої люди примудрилися по всьому білому світі готувати більш як дві тисячі страв, опорі нашого життя,— ніякої уваги. По гривенику всім людям праці — головним картоплеїдам — зібрати, і хай найталановитіші художники, найобдаровані-ші скульптори придумають пам'ятник! Той, хто вміє створювати гімни, повинен знайти найурочистіші слова, і най-голосніші співаки проспівають картоплі гімн на найширшій площі, при всьому скупченні народу.
Не знаю, хто як, я плакав би, слухаючи той гімн!
* * *
Хлопчик іде зарослою стежиною з лазні. Жилки трави-му-рави, стебла подорожника потрапляють між пальці; ганчі-рочно-м'які квіти гусятника, голівки дикої конюшини і ворожби лоскочуть промиті, чутливі ступні ніг. На межі блищать коноплі, сиплють насіння лобода й полин, що шарудить по листках лопухів і застарілої дикої моркви. Кропива, борщ, жабрій, чорнобиль ледь чутно шелестять, а ось блекота і лопушиний хрін наче в мокрій шубі. Бочком між ними хотів просковзнути хлопчик — не вийшло, штани намокли, важчають і сповзають із живота.
Ось і борозна, мов широка дорога, теж уся поросла пастушою сумкою і повзучим липким мокрецем. Віддалившись на таку відстань, де не чути хлюпання води, шуму пари на кам'янці, охання віників, навіжених криків дівок, хлопчик обережно оглядається і присідає навпочіпки біля межі, що відокремлює город сусідів. Затаївши дихання, видивляється крізь хащі бур'яну і тонкої тимофіївки, наче крізь густий прямовисний дощ, одному йому відоме таїнство.
Звичайно ж, як у всякої ділової людини, таємниць у нього повно, і він їх може повідати другові або діду. Ось за лазнею черемха. Старий стовбур її вмер і засох, верхівка зламалася, впала, порвавши сплетіння хмелю, що опутав її, і пріє тепер черемха в межовій гущині, од пенька наперегони рвонулися коричневі гнучкі пагони. Чорну кору дерева, що впало, зірвало вітром, окоренок подовбали дятли, поточили короїди та мурашки. В сухій виїмці старого пня, під навісом рудого гриба-трутовика влаштувалась на мешкання птичка-невеличка — тиха мухоловка з червоною грудкою. Біля неї джиґуном крутився мухолов, якому хотілося співати й веселитися, та хазяйновита, сумирна мухоловка заспокоювала його, сумно і терпляче пояснювала, що живуть вони по сусідству з людьми і треба поводитися скромно. Мухолову сімейний притиск набрид, він подався в інше, певне, більш розгульне місце.
Залишившись покірною удовицею, мухоловка накрила легеньким тілом гніздечко, і скоро під нею з'явилися яєчка ледь більші за горошини. З горошин тих виклюнулися бридкі, на маму ніяк не схожі пташенята, та вони швидко почали виправлятись, і то на голові, то на гузні перо в них висовувалося, рахітичні пузця повсихали, голова з довбеньки витяглася в дзьоб, пташенята як пташенята зробилися. Порожнє гніздечко лежить у черемховому пеньку, мухоловка з ненаситним, писклявим сімейством переселилася в зарослі на межі— метикуйте, мовляв, діточки, самі собі харчування, я вже зовсім вимоталася без чоловіка. Вона й зараз он подає голосок із бур'яну: "Ті-ті! Ті-ті! Ті-ті!.." — "Спіть, спіть!"— примовляє до пташенят, а у хлопчика теж рот потягло на позіхи — пора відправлятися на бокову.
Та нагадала йому мухоловка іншу пташку — білогруду ластівку, що кожне літо ліпила собі гніздо під стріхою артільної комори.
Ластівка з радістю носилася над річкою, злітала вгору, до хмар, падала на воду, кружляла над будинками, над лісом, над горами, впурхувала в двори, зробивши вигляд, що зовсім випадково вона сюди потрапила, чимдуж неслася вулицею над самою дорогою, щебечучи, посвистуючи, всіх сповіщаючи, що прилетіла вона з далеких країн і так прагнула до рідного сибірського села, пройшла крізь такі відстані, біди й бурі, що зовсім тепер щаслива і, відсвяткувавши повернення, попустувавши в радості, зразу ж візьметься за діло, полагодить гніздечко під стріхою, висидить дітей і почне ловити комарів та мошок, і хай люди не тривожаться, що вона буде співати, співати і зовсім втратить голову.
Не втратила ластівка голову і пам'ятала про своє призначення, думала про майбутніх пташенят. І все-таки... все-таки щастя повернення засліпило її, вона захмеліла й забулася. А маленьким і беззахисним створінням ніколи не треба забуватись.
Примруживши метке око, хлопчик метнув камінь і збив білогруду ластівку над городом. Тремтячи од мисливського азарту, він схопив пташку з грядки, відчув долонями, як часто, уривчасто б'ється маленьке серце в пір'ї. Дзьоб відкривався беззвучно, круглі очі дивилися на хлопчика з жахом, непорозумінням і докором...
В руку перестало тукати, очі пташки повились туманцем вічного сну, голівка зів'яла. Розкриваючи нігтями скорботно стиснений дзьоб, хлопчик пускав у нього теплу слину, пальцями піднімав голову, крила пташки, підкидав її, надіючись, що пташина знову полетить, але пташка зібгано падала на землю і не ворушилася.
Хлопчик викопав склом могилку в тіні черемхи, вислав її опалим листям, загорнув ластівку в ганчірку і закопав. "Шило-мотовило під небеса ширяло, по-бурлацьки співало, по-солдатськи примовляло..." — згадалося йому бабине прислів'я. Згадалося, як стояла вона на ґанку, дивилася з-під долоні на радісну ластівку, хрестилася: "От іще одне літо нам ластівка на крильцях принесла..." І, не перестаючи розчулено усміхатись, тицяла кінцем хустки в куточки очей.
Довго і незрушно сидів хлопчик під черемхою над маленькою могилкою пташки, не міг зрозуміти смерть, але перша чітка думка все-таки визріла в ньому: "Я ніколи і нікого не буду більше вбивати".
Наївний хлопчик! Якби все в світі робилося за бажанням і розумом дітей, які не відають зла!
За весну на пташиній могилці виросла трава, на друге літо піднялася і кучеряво зацвіла строката саранка. "Це ластівчина душа вилетіла з темної землі", — подумав хлопчик.
Багато секретного на городі! В межах, за будівлями, за лазнею, за горожею — скрізь секрети, он там, біля глухої, зіпрілої стіни сарая, секрет особливий — другий рік там росте маленька, але вже кучерява бузина-пищалка, і ніхто-ніхто не знає, що вона там росте, і тільки коли пищалка зробиться вище хлопчика і з'являться на ній дрібні, червоного кольору ягоди, він покаже її діду. На дальній грядці, що проти лазні, після кожної оранки хлопчик знаходить кістяні бабки. Ніби хтось їх народжує в землі, і весною вони солдатиками вискакують наверх. Ще з секретного ховрашкова нора біля гори була, але веснами зверху котився сніговий кипун. П'яно дуріючи, він летів у яр з гамором і ляскотом, здавалося, до того розійдеться, що врешті-решт не лише хлопчикове подвір'я, а і все село змиє в ріку. Кожної весни кипуном виливало ховрашків із нори, і не витримали терплячі звірята мук, померли від простуди чи подалися з поганого місця в гори, на пасовище.
Весняними потоками на город наносило всякої всячини: камінці, насіння трав, дивовижні виворотні, старі маралячі роги, скелети загиблих птахів, цибулинки квітів. Якось звалило жердини і закинуло на город кущ смородини. Мокрий був і живий кущ, піймався коренем за бік ковбані, росте, жиріючи з кожним роком і роздаючись, і чорні ягоди почав родити, не встигнеш їх ощипати — ворони або дрозди склюють, пізно восени по воді ковбані ганяє листя смородини. Та от біда — жабенята під смородиною літують, а на жабенят чорна змія полює. І перш ніж підступити-ся до смородини, хлопчик кидає каміння в кущ, тупає ногами, кричить, сатаніючи од гніву, який нагонить сам на себе.
Цілий світ живе, вирощує потомство, ворушиться, співає, плаче, ховається в густо зімкнутій зелені городу. Коники он взялися за діло, січуть по всій окрузі траву під корінь. Один з них проспав, певно, призначений час і розігріває в собі машинку. Сердитий звук: "3-з-зик! 3-зик!" — лунає в капусті. Кажуть, ніби комашка ця стрибаюча видає звуки крильми, але хлопчик твердо вірить — в череві в неї є іграшкового розміру сінокосарка.
* * *
Не всі городи на селі строгі, діловиті, непорушні. Наїжджий народ по-всякому селився в цих місцях, і всяк розпоряджався землею як хотів і умів.
Якщо селянська хата нагадувала ликом господаря, то город завжди по господині, по характеру її і вправності. Здавалось би, ось вони поруч, городи, земля однакова, сонце одне й те ж гріє, дощі одні й ті самі на грядки з неба
бризкають, воду на поливання з тієї самої ріки на коромислах носять — а, бач, фасон і урожай городів різний, значить, і хід життя в двох сім'ях несхожий.
У однієї господині город що світлиця: грядки до грядок рівненькими нарядними постілками розіслані, морковні грядки, присипані тирсою, щоб тля всяка не псувала, піднімаються здобними пирогами, борозни між грядок глибокі, все посаджено до місця, все рядком та ладком; який овоч водолюбний — поближче до ворітець; який і від дощу виросте, той подалі, щоб не м'яти його зайве, не топтати задарма землю і борозни не осувати ногами.
У іншої бабці на город глянеш і зразу визначиш: розтелепа, старчиха, а може, й п'яничка. Грядки так і сяк у неї на городі, одна вузька, друга широка, борозни не прокопані, криво, абияк протоптані; овочі де густо плюнуті, де вітром дунуті; воду ллє без розбору і смислу, то двічі на день, то по тижню ні росинки. Зрозуміло: в такому городі бур'ян з низьких борін на грядки пре, давить усяку корисну рослину, знекровлює її. Діти, свої й чужі, партизанять у такому городі, зеленцем іще овоч зносять, оголять город, і живи як хочеш, їж хліб з кирликом1, з бур'яном, значиться, а на одному хлібі небагато напрацюєш, та й не вистачить хліба до нового врожаю без хорошого приварку.
Скрізь і у всьому любов потрібна, турбота, в городньому ділі особливо. Краса, зручність, розумність на городі користю і в усьому господарстві повертається. Є хліб, є овочі, ситі робітники й діти, доглянута худоба, значить, і в сім'ї лад, ні сварок, ні непорозумінь, всі задоволені собою й життям, поштиві, до сусідів не заздрісні, гостя посадять не за порожній стіл, і самим не соромно на люди показатись. А чим одяг, взуття і повага людей здобуті? Старанням! Трудом! Впевненість, солідність у житті дає людині земельна упорядкована праця!
Потрібно сказати, що землею бавилися і вели господарство абияк все більше поселенці — перекотиполе.