Тож, готуйтеся, шановні панове, знов мучити мене! У моїй душі тісняться образи, я вже списав багато паперу: ви матимете на що вилити свій гнів.
А ви, чесні, але байдужі глядачки, які всім задоволені, але нічого не приймаєте близько до серця, ви, юні панянки, скромні та сором'язливі, яким подобається мій "Шалений день" (до речі, я захищаю його тільки для того, щоб виправдати ваш смак), коли ви зустрінете когось зі світських дотепників, а він. туманно почне при вас критикувати п'єсу, бездоказово дорікати їй за все, а передусім — за аморальність, то придивіться уважніше до цього пана, дізнайтесь, які в нього звання, становище, мораль, і ви відразу здогадаєтесь, яке саме місце в п'єсі так зачепило його.
Звісно, кажу не про тих літературних лизоблюдів, які продають свою мішанину по стільки-то ліардів за абзац. Вони, як Базиль: можуть оббрехати будь-кого. Нехай брешуть, все одно їм ніхто не повірить.
Я не кажу про тих нечесних пасквілянтів, які не знайшли іншого засобу вгамувати свою лють (бо вбивство надто небезпечне!), як під час вистави розкидати в залі огидні віршики про автора п'єси. їм відомо, що я їх знаю, але якби я хотів назвати їх імена, я зробив би це у прокуратурі. Вони жахливо боялися, що я їх назву, і це принесло мені задоволення. Втім, не можна навіть уявити собі, які підозри вони насмілилися сіяти у публіці своєю надто гидкою епіграмою! Вони нагадують мерзотних шарлатанів з Нового мосту, які, щоб перехожі більше вірили їх зіллю, прикрашають знаками відзнаки та орденськими стрічками картинку, яка служить їм вивіскою.
Ні, я кажу про тих поважних осіб, які, Бог зна чому, образилися на критичні зауваження, які лунали зі сцени, вважаючи за свій обов'язок погано відгукнутися про неї, а самі продовжують справно відвідувати "Весілля Фігаро".
Досить істотне задоволення можна отримати, спостерігаючи за ними з партеру під час вистави. Вони перебувають у прекумедному замішанні і не насмілюються виявляти ані радості, ані розлюченості. Ось вони підходять до бар'єру лож і, здається, зараз почнуть знущатися з автора. Але вони негайно відступають, щоб приховати від стороннього ока легку роздратованість. Якась сцена мимоволі захопила їх, але один рух пера мораліста — і вони вже насупилися. При щонайменшому пориві веселощів вони розігрують гірке здивування, невміло вдають з себе скромників і дивляться жінкам в очі, наче дорікаючи їм за те, що ті сприяють цьому неподобству. Потім, коли публіка плескає, вони кидають на неї вбивчі знищуючі погляди, завжди готові вигукнути те, що викрикував придворний, про якого розповідає Мольєр. Обурений успіхом його п'єси "Урок дружинам", він голосив з балкону: "Що ж, смійся, глядачу, смійся!" Дійсно, це справжнє задоволення, і я зазнав його неодноразово.
Воно нагадало мені ще один випадок. Під час першої вистави у фойє розгорілися пристрасті (навіть плебеї брали в цьому участь) з приводу того, що вони самі ж назвали моєю сміливістю. Одному старому, сухому та похмурому, набрид весь цей гомін, він вдарив палицею об підлогу і, йдучи, сказав: "Наші французи, наче діти: завжди голосять, коли їх підтирають". Цей старий був розумником. Мабуть, можна було висловитися більш витончено, але щоб правильніше зрозуміти те, що відбувається — дуже сумніваюся.
Звісно, коли існує упереджений намір все облаяти, будь-яку найрозумнішу думку можна витлумачити по-дурному. Навіть я двадцять разів чув, як у ложах починали ремствувати після наступної репліки Фігаро:
Граф: У тебе препогана репутація!
Ф і г а р о: А якщо я кращий за свою репутацію? Чи багато вельмож можуть сказати про себе таке? Я стверджую, що таких вельмож нема та й не може бути, за досить невеликим винятком. Людина невідома або ж маловідома може бути кращою за свою репутацію, яка являє собою лише чужу думку, але як дурень, який займає знатне становище, здається ще дурнішим, тому що він вже не в змозі нічого приховати, так і наділений владою вельможа, якого удача й походження піднесли дуже високо і який має всі переваги при виході в світ, неминуче стає гіршим за свою репутацію, якщо йому вдасться зіпсувати її. Чому ж таке просте і зовсім не глузливе зауваження спричинило таке ремство? Нехай воно неприємне тим поважним особам, які не дуже турбуються про своє добре ім'я, але як воно може зачепити тих з них, хто заслуговує на нашу повагу? Та й не можна придумати більш справедливого вислову, який, будучи вимовленим зі сцени, наклав би ще більш міцну вуздечку на сильних цього світу і послугував би уроком для тих, хто більше ніде таких уроків не отримає.
"У жодному разі не слід забувати, — сказав один суворий письменник, слова якого мені тим більш приємно навести тут, я також дотримуюся цієї думки. — У жодному разі не слід забувати, що ми зобов'язані віддавати належне вищим станам. Навпаки, перевагу, яку дає походження, слід заперечувати менше, ніж будь яку іншу перевагу. І це цілком вірно. По-перше, тому, що це спадкоємне дароване благо, що відповідає діяльності та заслугам предків, жодним чином не може похитнути самолюбство тих, кому в ньому відмовлено, а по-друге, тому, що при монархії не можна скасувати проміжні стани, а не то між монархом та підлеглим виросте надто велика відстань: невдовзі залишились би лише деспот та раби; тим часом всі стани рішуче зацікавлені в збереженні поступового переходу від орача до володаря, і, мабуть, саме це і є найнадійнішою опорою монархічного ладу".
Але хто ж той автор, який так розмірковував? Хто висловлював такий погляд на дворянство, погляд, від якого, вважалося, я досить далекий? Це був П'ЄР-ОГЮСТЕН КАРОН ДЕ БОМАРШЕ, який у 1778 році у письмовій формі відстоював свої права перед парламентом міста Екс у важливій та великій справі, за якою невдовзі було винесено рішення, що не зачіпало ні честі дворянина, ні його власної. У творі, який я захищаю зараз, немає жодних випадів проти суспільного становища, проте нападкам піддається зловживання будь-яким становищем. Тільки люди, які винні у таких зловживаннях, зацікавлені у тому, щоб очорнити мою п'єсу. Ось вам і причина недоброзичливих чуток. Але відколи зловживання стали такими священними, що варто напасти на одне з них, як відразу ж знаходиться десятка два захисників?
Невже відомий адвокат або шановний суддя сприймуть на свій рахунок захисну промову якогось Бартоло чи вирок якогось Будуазона? Зауваження Фігаро про неприпустиме зловживання захисними промовами, які мають місце у наш час ("ви ганьбите благородне звання захисника"), ясно свідчить, якого значення я надаю цій почесній справі, а моя повага до суддівського звання буде поза всілякою підозрою, ледь стане відомо, яка школа виховала в мені цю повагу, та ледь ви прочитаєте уривок, який я узяв також з одного мораліста, який каже про суддів:
"Яка забезпечена людина погодиться за дуже помірну винагороду вести таке суворе життя: прокидатись о четвертій ранку, щодня ходити до суду та за встановленою формою займатись цілком чужими справами, постійно терпіти надокучливу настирливість, нудьгу прохань, балакучість позивачів, одноманітність засідань та нудність нарад, напружувати всі свої розумові сили при винесенні вироків?.. Хто погодиться піти на таке, не будучи цілком переконаним, що справжньою винагородою за цю важку працю стануть пошана та повага суспільства? Іншими словами — суспільна думка, тим більш утішна для гарних суддів, чим нещадніша вона до поганих."
Але якому письменнику зобов'язаний я цими повчаннями? Мабуть, ви вважаєте, що це той же самий П'ЄР-ОГЮСТЕН? Ваша правда. Саме він у 1773 році у своїх четвертих Мемуарах до самої смерті боровся за своє жалюгідне існування, відбиваючись від звинувачень так званого судці. Отже, я прилюдно виявляю свою повагу до того, що має поважати кожен, і засуджую те, що може зашкодити.
"Але в "Шаленому дні" замість того, щоб викривати зловживання, ви дозволяєте собі вільності, абсолютно неприпустимі на сцені. Передусім це стосується монологу про знедолених: тут часом ви виходите за межі пристойності". — "Панове, невже ви вважаєте, що в мене є оберіг, завдяки якому я спромігся обманути, звабити та скорити цензуру і владу, коли представив їм на розгляд свій твір, та завдяки якому мені не треба було захищати перед ними те, що я насмілився написати? Що я вкладаю у вуста Фігаро, коли він розмірковує, як людина, що потерпіла? Що "дурниці, які проникають до друку, набувають сили лише там, де їх розповсюдження ускладнюється". Невже така істина може мати небезпечні наслідки? Якби ми припинили безглузді переслідування, через які будь-яка дрібниця перетворюється на щось значне, і взяли б у англійців трохи розуму, який дозволяє їм ставитися до дурниць із вбивчим презирством, ці дурниці не виходили б за межі тієї гнойової ями, де вони з'явилися на світ. І не розповсюджувалися б, а відразу гнили б. Пасквілі поширює легкодухий страх перед ними, на торгівлю дурницями підбивають ті, хто мав дурість їх забороняти.
А до якого висновку доходить Фігаро? "Де нема свободи критики, там жодна похвала не може бути приємною", та ще — "Тільки дрібні люди побоюються дрібних статейок". Що це — негідна зухвалість чи примхи слави? Насіння розбрату чи строго продумані вислови, настільки ж вірні, наскільки підбадьорюючі?
Припустімо, що вони — плід життєвого досвіду. Якщо автор, задоволений сьогоденням, критикує минуле заради майбутнього, то яке право маємо ми ремствувати? А якщо він, не називаючи ні часу, ні місця, ні конкретних людей, вказує зі сцени шлях до небажаних перетворень, чи не означає це, що то — його безпосереднє завдання?
"Шалений день" і є наочним доказом того, що в благополучні часи, під час царювання справедливого короля і при помірних міністрах, письменник може завдавати нищівних ударів гнобителям, не побоюючись, що цим він когось образить. Історії дурних королів безперешкодно пишуться саме за царювання доброго царя. Цим мудрішим та освіченішим є уряд, тим менше пригноблюють при ньому свободу слова; де кожний чесно виконує свій обов'язок, там нема кому боятись натяків; бо якщо всі особи, наділені владою, мають за свій обов'язок поважати словесність, то вони не відчувають страху перед нею, і нікому з нас не спадає на думку пригнічувати її, тим більше, що вона є предметом нашої гордості за кордоном і що, принаймні, в цій галузі ми нарешті досягли першості, тоді як в інших галузях ми цим похвалитися не можемо.
Яке ж у нас для цього підґрунтя? Будь-який народ дорожить своєю релігією і любить свій уряд.