Вважають!..
Що ж, на його думку, вона мала вчинити? Значить, наше чарівне дитя, замість того, щоб відповісти взаємністю чарівному юному шанувальнику, до того ж ще знатному, мала одружитися зі старим подагриком-лікарем? Гарну ж долю обрав він для неї! І тільки тому, що ви не поділяєте думки цього пана, у вас виявляються "всі вади погано вихованої дівчини"!
Можливо, у Франції завдяки справедливості та щирості своїх критиків буйонська газета і набуває собі друзів. Проте, треба відверто сказати, що по той бік Піренеїв вона матиме набагато менше друзів, а головне — що вона надто сувора до іспанських дам.
Хто зна, а ну як її вельможність графиня Альмавіва, зразок для жінок її кола, ангел у сімейному житті, хоча свого чоловіка вона вже розлюбила, одного дня згадає ті вільності, які з дозволу та схвалення говорять про неї в Буйоні?
Чи подумав необачливий журналіст бодай про те, що графиня, яка завдяки становищу свого чоловіка користується великим впливом у високих сферах, могла б виклопотати для нього матеріальну допомогу від іспанської газети, а можливо, навіть і право на видання іспанської газети, і що діяльність, яку він обрав, потребує від нього дбайливого ставлення до знатних дам. Будь хто зрозуміє, що це я задля нього стараюсь. Мені ж байдуже!
Але час вже облишити цього мого супротивника, хоча саме він стверджує, що я, нібито відчуваючи, що моя п'єса, розділена на п'ять дій, не зможе втриматись на сцені, скоротив її до чотирьох, щоб заохотити глядачів. А якби і так? Хіба не краще у скрутну мить пожертвувати п'ятою частиною свого майна, ніж дозволити його повністю розграбувати?
Але не припускайтеся, любий читачу (тобто, я хотів сказати, — шановний пане), не припускайтеся, будь ласка, досить поширеної помилки, це б істотно вплинуло на правильність ваших думок.
Вам тільки здається, що моя п'єса складається з чотирьох дій, насправді ж дій у неї дійсно п'ять: перша, друга, третя, четверта та п'ята, як звичайно.
Щоправда, у день бою, бачачи, що вороги шаленіють, партер вирує, бушує та тихо ремствує, наче морські вали, і, дуже добре знаючи, що цей неясний гул, передвісник шторму, спричинив уже не одну аварію корабля, я дійшов до висновку, що багато п'єс, які теж складались з п'яти дій (як і моя), до того ж чудово створені (як і моя), не пішли б повністю під три чорти (як пішла б і моя), якби автори прийняли сміливе рішення, як це зробив я.
Переконавшись, що бог заздрісників розгніваний, я твердо сказав акторам:
"О діти, тут потрібна жертва!"
Тоді, зробивши поступку дияволу та розірвавши рукопис, я вигукнув:
"Бог тих, хто свистить, сякається, плює, кашляє та бешкетує, ти жадаєш крові? То ж пий мою четверту дію, і хай затихне твій гнів!"
І ви не повірите, за хвилину диявольський шум, від якого бліднули та ніяковіли актори, почав вщухати, спадати, його змінили оплески і дружнє "браво" вирвалось із партеру й, поширюючись, звелося до найвищих лавок райка.
Із всього вищесказаного, шановний пане, випливає, що в моїй п'єсі залишилося п'ять дій: перша, друга та третя — на сцені, четверта — у диявола, та п'ята там, де й перші три. Сам автор може поручитися, що від цієї четвертої дії, яку не показують, п'єса більше всього виграє саме тому, що її не показують.
Нехай люди злословлять, з мене досить того, що я висловив свою думку; з мене досить того, що, написавши п'ять дій, я таким чином виявив повагу до Аристотеля, Горація, Обіньяка, а також до сучасних письменників і заступився за честь правил у мистецтві.
Чорт з нею, з переробкою — моя колісниця і без п'ятого колеса котиться не гірше: публіка задоволена, я теж. Чому ж незадоволена буйонська газета? Чому? Та тому, що важко догодити людям, які за своїми професійними обов'язками повинні завжди визнавати кумедні речі недостатньо серйозними, а серйозні — недостатньо грайливими.
Тішу себе надією, шановний пане, що я розмірковую досить розумно, і ви задоволені моїм силогізмом.
Я залишаю поза увагою листи без підпису, які надходили і мені і акторам, та які зазвичай звуться анонімними. Судячи з їх різкого тону, кореспонденти, які не дуже розуміються на критиці, не до кінця осягають, що погана п'єса — це ще не поганий вчинок, що лайка, яка припустима щодо поганої людини, завжди недоречна щодо письменника. То ж перейдімо до інших.
Знавці вважали, що я припустився помилки, змусивши севільського жартівника критикувати в Севільї французькі звичаї, в той час як правдоподібність вимагала, щоб він закликав до іспанських традицій. Це так, але я й сам був такої думки, та для більшої правдоподібності збирався спочатку створити і поставити п'єсу іспанською мовою, але одна людина зі смаком у розмові зі мною відзначила, що тоді вона втратить для паризької публіки певну частину своєї веселості — саме цей доказ і змусив мене написати її французькою. Таким чином, як бачите, я багато чим пожертвував заради веселощів, але так і не спромігся розвеселити буйонську газету.
Інший театрал, вибравши зручну нагоду, коли у фойє було багато людей, найсерйознішим тоном кинув мені, що моя п'єса нагадує "У всьому все одно не розібратись". "Нагадує, пане? Я стверджую, що моя п'єса і є — "У всьому все одно не розібратись".
— Як це?
— Адже у моїй п'єсі дотепер ще не розібрались.
Театрал замовчав, а всі навколо розсміялися, переважно тому, що людина, яка дорікала мені з приводу схожості п'єси з п'єсою "У всьому все одно не розібратись", сама рішуче ні в чому не розбиралася.
Через кілька днів (це вже серйозніше) у домі одної хворої жінки якийсь поважний пан весь у чорному з пишною зачіскою, спираючись на тростину з загнутою ручкою та ледь торкаючись зап'ястя дами, ввічливо висловлював свої сумніви з приводу справедливості моїх сатиричних зауважень щодо лікарів. "А чи є у вас, пане, друзі серед лікарів? Мені було б надзвичайно неприємно, якби мої витівки..."
— Не в цьому річ. Зараз розуміло, що ви мене не знаєте. Я людина безпристрасна. В цьому випадку я маю на увазі всю корпорацію загалом". З його слів дуже важко було здогадатись, хто б це міг бути. "Знаєте, пане, — заперечив я. — У жартах важливе не те, чи відповідають вони істині, а те, дотепні вони, чи ні". — "А якщо ми з цього боку поглянемо на вашу п'єсу, чи багато ви виграєте?" — "Браво, лікарю, — вигукнула дама. — Таке чудовисько! А ну як він і нас, жінок, очорнив. Укладемо проти нього єдиний союз".
При слові "лікар" я почав здогадуватися, що дама говорить зі своїм лікарем.
— Шановна пані та шановний пане, — скромно почав я. — Я дійсно щодо цього припустився деяких помилок, але я не надавав їм жодного значення, бо вони цілком нешкідливі.
Та й хто насмілився б піти проти цих двох могутніх корпорацій, влада яких поширюється на цілий всесвіт і які поділили між собою світ! На зло заздрісникам красуні будуть панувати до тих пір, доки існує насолода, а лікарі — доки існує страждання. Міцне здоров'я так само неодмінно приводить нас до любові, як хвороба віддає нас у владу медицини.
Втім, якщо зважити всі переваги обох сторін — хто зна, може мистецтво лікування певною мірою перевершить красу. Красуні часто-густо відсилають нас до лікарів, але ще частіше лікарі самі беруть нас під свій догляд і вже не відсилають до красунь.
Отже, коли жартуєш, не зайвим буде прийняти до уваги різницю у наслідках спричиненої образи: по-перше, красуні мстять тим, що кидають нас, а це є негативним злом, на відміну від лікарів, які мстять тим, що заволодівають нами, — а це вже позитивне зло.
По-друге, коли ми перебуваємо у руках лікарів, вони роблять з нами все, що забажають, а красуні, навіть писані красуні, роблять з нами тільки те, що можуть.
По-третє, що частіше ми бачимо красунь, тим менш необхідними стають вони для нас, тоді, як, звернувшись колись до лікарів, ми вже не можемо без них обійтися.
Врешті-решт, влада одних існує, мабуть, лише для того, щоб посилити владу інших, бо чим більше рум'яна молодість віддається любові, тим вірніше бліда старість потрапляє під владу медицини.
Що ж, шановна пані та шановний пане, оскільки ви уклали єдиний союз, значить я правильно вчинив, надавши свої виправдання відразу вам обом. Повірте, зазвичай я обожнюю красунь і побоююсь лікарів, та якщо я й кажу щось погане про красу, то тільки жартома, як і не без остраху посміююсь над медициною.
У вас, шановні панове, немає підстав сумніватися у моєї щирості: найзапекліші мої вороги були змушені визнати, що у запалі роздратування, коли моя досада на одну красуню з легкістю могла поширитися на всіх інших, я негайно зупинився на двадцять п'ятому куплеті і, раптом розкаявшись, приніс в двадцять шостому вибачення розгніваним красуням:
Красуні,
Хай не бентежать вас мої слова, Що не завжди любові ви вірні, Проте завжди вірні ви насолоді; Нехай не обурюють вас мої жарти: Бо той їх слабкості бичує, Хто з ними б їх ділить хотів!
Що ж до вас, пане лікарю, то відомо, що Мольєр... "Я у відчаї, — сказав він, підводячись, — що не можу більше насолоджуватися вашим освіченим товариством, але
людство не повинне страждати від моїх задоволень". їй-богу, я так і залишився з відкритим ротом, не закінчивши свою думку".
— Не знаю, чи пробачу вам, — зі сміхом мовила красуня, — але наш лікар вам не вибачає.
— Наш, пані? Моїм він ніколи не буде.
— От як? Чому це?
— Не знаю. Боюсь, як би він не став нижчим за своє звання, оскільки він не може бути вищим за ті жарти, які можна собі дозволити над його званням.
Цей лікар не для мене. Людина, досвідчена в своїй справі, яка через це щиро визнає, що вона недосконала, дотепна людина, яка готова посміятись разом зі мною над тими, хто вважає її непогрішною — ось мій лікар. Оточуючи мене своєю турботою, яку називають візитами, даючи мені поради, які називають рецептами, він гідно та без зайвої пишності виконує благородний обов'язок своєї освіченої та чутливої душі. Будучи людиною більш розумною, ніж його побратими, він враховує найбільшу кількість симптомів, а до цього і треба прагнути у мистецтві, настільки ж корисному, наскільки й неточному. Він бесідує зі мною, втішає мене, керує мною, а природа робить все інше. Ось чому він не тільки ніколи не ображається на жарти, але, навпаки, сам вдається до жартів у розмовах з педантами.