Розмірковували, як викрутиться Микола Точилов, відомий у селі хитрун, який намірявся спочатку їхати з колгоспом і одержав гроші за довгу дорогу, потім передумав, але гроші за перерахунком повернути відмовився, пославшись на те, що в нього їх немає.
Про які тільки притичини не наслухався Віктор того літа, чого тільки не набачився.
Тоді ж, при ньому, колгоспники від'їжджали. Колона була налаштована ще звечора: повантажили на лісовози та тракторні вози оселі, позаштовхували на вантажні машини речі. Рушати домовилися на світанні, аби за день встигнути до місця, проте ледве-ледве рушили під обід. З часів війни село не бачило нічого такого. Пили прощальну горілку чоловіки; заходилися плачем, востаннє загадуючи щодо худоби та городів, жінки; сполохано і жваво сновигали, вбившись у зграї, дітлахи. Обійнявшись посеред вулиці, гірко й голосно тужили дві бабуні — бабуня Віктора і їхня сусідка, бабуня Лукія. Все життя вони прожили поряд, щодня ходили одна до одної чаювати, давно вирішили між собою, що й з того світу будуть прилітати до людей двома однаковими пташинами-подруженьками, але тепер бабуню Лукею вивозили. У передній машині суворо й урочисто, готовий до будь-яких випробувань, сидів глухий дід Степан в доп'ятому десь міліцейському кашкеті і при двох георгіївських хрестах на вилинялій, аж білій гімнастерці. Тракторист Іван Зуєв довго ганявся за псом, якого хотів узяти з собою, проте пес ніяк не давався, і розлютований Іван пристрелив його, а потім за п'ятнадцять хвилин напився і почав викидати з машини свої клумаки. Хтось, мов бовван, сидів на цвинтарі, хтось, схаменувшись в останню мить, біг по забуту в сусідки посудину. Горіли підпалені звечора стайні, і гіркий дим, не піднімаючись, стелився по вулиці. Схоплювалася і змовкала нетвереза пісня, вкотре лунала команда сідати по машинах. Нарешті рушили, заплакали, залементували і, заспівавши голосніше, поїхали.
День був тихий, неяскравий, і так само тихо й рівно плинула річка, не маючи за собою ні провини, ні лиха.
Після від'їзду колгоспників ті, що залишилися, заквапилися ще більше. Тепер лише на короткі темні години і змовкав перестук сокир. Нове село одним краєм виходило в поле, другим повинно було пробиватися в ліс. Ділянка під хату батькові Віктора випала досить чиста, зі старої межі, але тоскно і з відчаєм дивився батько на прохолодний, тінистий вугол немолодого сосняка, який мав корчувати під город. Віктор допоміг йому скласти хату і поїхав. Йому належало виходити на роботу.
З дому писали часто, сповіщаючи більше про те, хто помер і хто народився, а написати, як втаковилося зараз село, як воно живе собі на втіху, не вміли.
Але тепер уже тільки до завтра. Завтра він побачить усе на власні очі.
Він довго сидів на дивані в напівтемній каюті, ні за що не брався і дивився в стінку безтямно й невидюче. У відчинене вікно навіювало прохолоду, від якого він починав тремтіти, проте вікно не зачиняв. Помалу спогади відійшли і згасли. Тепер він знав, що, збираючись у село, обманув себе, він увесь час тримав у пам'яті село колишнє і чомусь не хотів пригадати, що його давно немає. Проте не це зараз непокоїло його, зрештою він їхав до батька з матір'ю, яких був зобов'язаний побачити, де б вони не жили.
За вікном виникали й даленіли тихі й обережні кроки. Десь звучала музика, і знайомий голос, що видавався тепер безмежно сумним, знову і знову піддражнював нечастим, особливо хвилюючим станом: "Вода, вода, кругом вода".
Він чекав чогось, якогось важливого і чудового завершення цього довгого неспокійного дня, якоїсь виняткової і щасливої бентеги. Щось повинно було статися. Що саме, він не знав і не загадував, проте чекав і боявся недогледіти чогось такого, що могло трапитися тільки сьогодні і ніколи не могло повторитися. Хистке і невиразне відчуття, викликаючи млість утаємниченою обіцянкою, не давало йому спокою.
Пізніше він знову вийшов на борт. Зорі ще не назріли, були по-весняному далекими й дрібними, зате місяць, круглий і повний, висів на небі зовсім низько і святково. В його мовчазно-урочистому сріблястому світлі все довкола лежа* ло в лінькуватому і райському заціпенінні, і тільки річка, в глибині якої з усією казковою розкішшю відбивалося нічне небо, відсвічувала зверху своїм зелено-скляним гордовитим сяевом. Теплохід рухався майже безшумно, ледь одгортаю-чи від бортів воду, і в чистому холодному повітрі привиджувався тонкий, на одній струні, щасливо-ниючий місячний звук, який то спадав на землю, то поволі піднімався вгору. Він кликав кудись, нагадуючи про щось небуденне і давнє, і серце, стривожене й безтямне, заходилося у відчайдушному благанні: що? куди? Відбринівши, він повертався назад і знову й знову ятрив жаданим і солодким болем, знову й знову знаджував у чисту і заповідну далину.
На кормі танцювали, і Віктор пішов туди, почав дивитися на танцюючих. Тут же були і чоловік з дружиною, за якими він спостерігав у ресторані, коли вони вечеряли всією сім'єю. Здається, лише вони одні й мали втіху від танцю, решта витупцьовувала з нервовою затятістю в рухах, з хворобливою покірливістю на обличчях. На їхніх обличчях світилася насолода. Вона поклала йому руки на плечі, відкинувши голову назад і усміхаючись, і він, ледь присідаючи, кружеляв її в повному і щасливому самозабутті. Проте Віктору не випало довго милуватися ними. Чоловік сказав їй щось на вухо, вона у відповідь засміялася й похитала головою, але похитала з такою чарівною повільністю і з такою здивовано-осяйною чуйністю в очах, що відмову цю і Не можна було сприйняти інакше, як згоду. Невдовзі, так само кружеляючи, вони відірвалися од усіх інших і попливли палубою убік, все далі й далі, доки не зникли зовсім. І більше не з'явилися. І знову, як і вперше, Віктор упіймав себе на ніяковому і заздрому почутті; він зрадів, що вони пішли, йому було легше спостерігати за такими самими одинокими, як і він, і втомленими людьми, знеможе-ними від марної сподіванки дочекатися своєї щасливої миті.
Ні, щось усе-таки повинно було трапитися і не траплялося.
З неба зірвалася зірка і, прокресливши палаючу лінію, згасла. І одразу ж хтозна-чому, наче спросоння, коротко і жалісливо, пхинькнув гудок теплохода. Гучніше і ближче задзвеніло небо і ще глухішою і блідішою стала земля. У відпливаючій до берега хвилі, подовжуючись у свічки, вигравали зорі. Зустрічний вітер, метляючи прапор, освітлений прожектором теплохода, дув горою і не тривожив річкову гладінь, проте після хвилі за кормою залишалося легке коливання. Коли-не-коли збоку з'являлися жовті або червоні вогні бакенів, біля них шуміла вода.
Широко і яскраво розгулювала над землею ясна травнева ніч, уже літня, смілива, проте справа, на сході, там, де належало займатися світанкові, починав слабішати край неба.
І все так само страждала й боліла душа, озиваючись на якусь чудову обіцянку, що бриніла з ночі несамовитою і жагучою силою.
Давно вже, років зо два тому, Віктор бачив якось сон, що засів у його пам'яті. Власне, це був навіть не сон, а щось посередині між сном і звичайними міркуваннями, які він цілком усвідомлював і які склали в забутті лихоманкову картину, марення замордованого ваганнями мозку. У Віктора тоді щойно вийшла книжка оповідань, у якій була одна оповідь про вмираючого старого, з усіма, що випливають звідси, зітханнями, оханнями, думками та почуваннями — не почуттями, а саме почуваннями, оскільки останнє, як гадалося, зумовлювало більш тонкий розтин людської душі. Більше того — як і кожний недосвідчений, а відтак і безоглядний письменник, Віктор вдався до ще більшого: спробував переступити межу, що відділяє один стан від іншого. Потім він здогадався, що чинити так було не слід, але догадався, певна річ, запізно.
І ось мовби постала на порозі людина старої, майже примарної подоби, дуже схожа на Вікторового дідуся, але з більш витонченим, благовидно-видовженим, інтелігентним обличчям (дідусь у Віктора був звичайним ведмежатником; втім, таку звичайність зараз уже майже не зустрінеш). Постав цей чоловік із небуття і каже:
— Прочитав я твою книжку.
— І як? — запитує Віктор з твердою надією, що книжка припала до вподоби.
—? А так,— зітхнувши, відповідає той.— Я не розумію...—■ він довго й задумливо, з сумною проникливістю хитає головою.— Не розумію, навіщо писати про те, чого ти не годен знати. Зовсім не годен, ніяк. Це не схоже ні на що, що у вас є. Це настільки більше і значливіше за те, на що спроможна ваша бідна уява... І потім...— напівдідусь-напівпрофесор сумовито усміхається,— ваші слова непридатні для цього. Вони надто мізерні, надто куценькі. Ви он про своє,— знову зітхання,— про людське не годні говорити як слід, а раптом он куди закортіло, в таку таїну! Так, здається, просто сказати, що хочеш,— ні, не годні. Щось бачите, щось чуєте, а що саме, не скажете або скажете неточно, приблизно, недоладно. До того ж полюбляєте ви говорити приблизно, витупцьовуючи коло та навколо. Ох, боже мій... А ти питаєш: як? Коли ти станеш на моє місце і взнаєш те, що знаю я, лише тоді ти по-справжньому збагнеш, який кволий зараз і немічний. Ось так. Коли ти і надалі маєш намір писати,— справа твоя, але тільки не ходи ніколи далі за свої сили.
Віктор прокинувся від загадкового і довгого шкрябаючого звуку — мовби теплохід терся об щось бортом. Він прислухався: ні, теплохід рухався, його розмірені й часті поштовхи, що підхоплювали один одного, відчувалися чітко. Крізь вигнуті під кутом дерев'яні пластинки на піднятій у вікні решітці грало на підлозі таким самим тонко роз-лінованим рисунком сонце. Каюта була наповнена свіжістю і прохолодою — отже, ранок ще не нагрівся. Був лише початок на сьому.
Знову протягся з кінця в кінець той самий загадковий звук, але вже слабший і вищий, з глухим перестукуванням. Позіхаючи і кривлячись зі сну, Віктор підвівся з постелі, опустив униз і насилу закріпив на засувки решітку, що зривалася, і раптом відсахнувся: перед його обличчям, мало не зачепивши, підскочила і зникла брудна гостра гілка. Лишалося тільки перехреститися: теплохід рухався лісом. Мимо, шкрябаючи гілками борт і залишаючи на палубі сучки, пропливли дві берези, що стояли поряд, далі з'явилася верхівка сосни, далі знову береза.
Віктор квапливо одягнувся і вийшов на повітря.