З палуби, поверх дебаркадера, було видно, як вони піднялися на берег і, не озираючись, зайшли в автобус. Хлопці з весілля спробували силоміць забрати туди ж і того, хто від'їжджав, але він вирвався і заскочив на теплохід.
Хлопець поруч з Віктором довго не вгамовувався:
— Дивися, жук який! Забрав. З'їли б її тут. Вона йому ще покаже! Вона йому покаже! — погрожував він.— Ця дівка — о-е-ей! Он, поїхали, повіз. Вези, вези, не зупиняйся, а то коли б не дременула. Я йому правильно сказав, він мене не раз пригадає. Жени-их.
Коли знову рушили, почало вже смеркати. Сонце давно зайшло, на береги лягла суцільна густа тінь, і тільки біля самої води вузькою ламкою смугою жовтів кам'яниш-ник. Гори, вдалині мовчазні і низько згорблені, затягувало сірою, ледь вловною імлою. Де-не-де вже пробивалися вогники, але, помиготівши, зникали, розчинялися в непевному і хисткому світлі присмерків. Небо видавалося підталим, розмитим, зірки на ньому ще не проклюнулися, обрій м'яко і невидимо зливався з землею. Від води тягло вогкістю і пріллю, але й крізь них з берегів досягали слабкі і приємні, що ледь гірчили, запахи охололого жаркого дня. Річка світилася мовби зсередини, зі своєї глибини, і, мінячись, від краю і до краю блищала чіткою, густо-синьою стрічкою, таємничою і холодно-казковою, над якою в повітря піднімалося бліде і примарне сяєво. Розмірено й приглушено шуміла за бортом вода, та від хвилі, що котилася по камінню, долинало обережне й лінькувате жебоніння.
Віктор стояв, слухав, дивився. І ці сумні й чуткі картини пізнього літнього вечора біля річки, з неспокійними й теплими, ще не затужавілими, барвами; чисті, неголосні звуки, що плямили тишу, що наповзала на землю, чуйність, чуткість і нестійкість усього цього пробуджували в ньому солодке і щемливе почуття вдячності й любові. "Як же так? — дорікаючи і журячись у забутті, розмірковував він.— Чому ми на шкоду собі не хочемо помічати те, що нам необхідно знати й бачити найперше? Чому так багато часу перебуваємо ми у турботах про хліб єдиний, і так рідко підводимо очі довкруж себе і зупиняємося подивовані й стривожені; чому я раніше не розумів, що це моє і що без цього не можна жити? І чому забуваємо, що саме в такі хвилини народжується і сповнюється красою й добрістю людська душа?"
Він запитував і нічого не міг відповісти.
Потім уже не дивився, не слухав і не розмірковував. Він линув у повітрі зовсім один, завертаючи то до далеких мовчазних гір чи до чорної ріллі, то знову повертаючись до річки, і все, що залишалося позад нього, поринало в сон. Він линув, благословляючи на відпочинок і наснагу рідні місця, що розкрилися йому в свою заповітну годину, і чув, як вони озиваються до нього вдячним шепотом.
Повз; зовсім близько, прошумів острів, високий і заокруглений, наче баржа, і Віктор отямився. Авжеж, пропливли острів. Як гарно тепер на островах, де піднімаються м'які й ніжні, наче хутро, трави і особливо яскраво й щедро цвітуть квіти, де запахи води, землі й буйної зелені змішуються в тонкий і гострий п'янкий настій, який, незважаючи на вічні вітри, ніколи не зникає, тільки на осінь стає гострішим і сухішим. Від вітрів гнуться в один бік дерева, проте стоять міцно, кремезно, широко розкинувши чіпке й туге коріння. Біля води зарості вільхи й шелюги, а в ній ягідник—найбільше смородини. І завжди на острові з'являється дивовижне — оманливе і водночас вірне — відчуття руху, мовби ти на кораблі, на пароплаві, що пливе повагом і велично, і з'являється не так від води довкола, як від хвилюючого почуття якоїсь піднесеності над землею, хмільного й омріяного ширяння. Знаєш, що стоїш на твердій землі, проте під ногами, рухаючись, злегка тремтить, повертає то ліворуч, то праворуч, і ти вже неспроможний боронитися — линеш кудись обережно, загадково.
І раптом Віктор злякано пригадав: таж біля його села більше немає островів. Немає більше ні Хлібника, ні Бере-зовика, де колись він збирав смородину, рвав дику цибулю й часник, пас коней, боронував поля й косив сіно. їх затопило. Піднялася вода, вище за будь-яку найстрашнішу повінь, що її бачили на своєму довгому віку острови, і зашморгнула, підім'яла їх, котрі прагнули що є сили зіщулитися й закам'яніти, аби вистояти до сонця, але вода все прибувала й прибувала, заховала під собою дерева й пішла вище. Тепер вона вже давно вимила і рознесла урізнобіч усю землю, на якій росли хліба і трави, і зрівняла острови з дном. Не стало островів, і назви їхні, сиротливі й порожні, втративши свою суть, звучать усе рідше і відходять усе далі, звідки вже немає вороття.
Стало прохолодно від вітру і якось ніяково, совісно на душі від цього спогаду, і Віктор пішов до себе в каюту.
Авжеж, давно він не був у селі. Однак останній свій приїзд туди пам'ятав так добре, мовби тільки зараз і повертався назад. Це було саме напередодні затоплення водосховища ГЕС, яку споруджували нижче за течією, і село переносили на нове місце. Точніше сказати, його розривали на частини. Колгосп від'їжджав кудись за двісті кілометрів у чужі степові краї, ліспромгосп, що провадив очищення ложа водосховища, залишався тут, але від води переносив своє господарство нагору, сплавну контору переводили в інше село. На три сторони знімалося село. Нікого нікуди не приневолювали, але й без того не просто було вибрати людині свою долю, якщо вона не знала іншої роботи, окрім землеробської, і не уявляла, як можна жити десь, де немає ні річки, ні тайги.
Ось так само Віктор приплив на пароплаві на початку липня і так само надвечір, присмерком. Ще з пароплава він побачив, як дуже поріділо й оголилося село, втративши свій узвичаєний лад і вигляд. На пристань, окрім кількох дітлахів, ніхто не прийшов — отже, було не до того. Берегом, не виходячи на вулицю, Віктор рушив до себе додому; перш ніж завернути в провулок поміж городами, постояв біля врди, гріючись під низьким і теплим сонцем, що било з-за річки прямо в обличчя, і лише після цього пішов далі. Він не здивувався, коли, звівши очі, не побачив поверх лазні знайомого схилу даху: запізнився.
Хату вже розібрали. Частину високого глухого паркану з колод, на якому маленький Вітька спустив з себе не одні штанці, теж знесли, друга частина, що межувала з коморами і завершувалася широкими й важкими, старовинної роботи розмальованими ворітьми, стояла безглуздо й тужливо. Надто безглуздими здавалися вперто зачинені в розгороджену огорожу ворота, поряд з якими вже намітилася всередину стежка. Віктор навмисне не пішов нею, а повернув велике чавунне кільце на воротях і підняв засувку. З комори кинулася до нього мати, але не добігла, зупинилася й зайшлася плачем, показуючи рукою на темніюче хатнище. Вийшов батько, привітався з Віктором і, ховаючи очі, сказав:
— Ну, от і добре, що приїхав. Хоча б допоможеш тепер. Бо ми вже не знали, що й робити.
Віктор підійшов до хатнища і довго стояв над ним, як над могилою, схвильовано й приголомшено дивлячись на розсипану золу, на шматки закам'янілої глини від російської печі, на два невеличких металевих ґудзики, які, можливо, він сам колись і закотив під підлогу, і вдихаючи теплий і кислуватий дух людської оселі, котрий ще не випарувався. Стінки запілля обсипалися, проте на одній, ще цілій, зеленіли витягнуті вгору, покривлені картопляні ростки. По старих, зіпрілих трісках спритно сновигали зелені жучки, в кутку, то присідаючи, то зводячись на своїх довгих тонких ногах, ворушився великий сірий павук. І цей, що постав перед зором, витертий деревом до пороху, клаптик землі, який займала хата, видався раптом Віктору таким мізерним і жалюгідним, а все, що складало хату і що лежало тепер поряд двома акуратними стосами,— таким грубезним і ненадійним, що він не знав уже, вірити чи ні, що все це стояло саме тут і було добротним, затишним і просторим.
Того ж вечора він обійшов усе село з кінця в кінець. Від нього залишилося вже небагато. Лише кілька хат і стояло ще спокійно, решта були або розвалені, або початі: незграбно й голо стриміли розкриті крокви, мертвотно і владно дивилися на вулицю отвори вийнятих вікон, за якими, не осідаючи, клубочилася пилюга, і розгублено й мерзлякувато, мовби після пожежі, клякнули під небом полишені напризволяще російські печі, "биті" з глини і непристосовані для переїздів. На вулиці валялися осколки скла, шматки цегли та волохатого, в'язкого дерева, що згнило, легкі й колючі, схожі на перекотиполе клубки почорнілого моху, яким колись конопатили стіни,— все те, що звичайно і з'являється при руйнуванні, і гостро відчувався в повітрі сирий і сморідний дух розворушеного тліну. Не чіпали лише городи, що раптом весело й одчайдушно вийшли на передній план, не могли зачепити і цвинтар, розташований посеред села, вище містка через річечку, що лежав серед загального безладдя в якомусь особливо загадковому і моторошному мовчанні. Не одне століття відтоді, як оселилися тут люди, освячувало і повнило воно цю землю тими, хто відійшов назавжди, непокоїло живих своєю таємничістю і болем, і ось тепер надходила година розлуки.
З Віктором віталися, затівали балачку, але найперше запитували:
— Бачиш, що коїться, га? Світ западається.
Він завважив, що люди розтривожені якось неприродно і настрахано. То недоречно сміялися, то раптом на запитання вмовкали і дивилися повз, заглиблено й тужно, віддавшись на волю своїх розбурханих думок. Насилу примусивши себе витягнути перший цвях і зняти з даху першу дошку, вони починали хапатися, ними немовби опановував нестримний і знавіснілий запал до руйнування, який не вичахав доти, доки було що ламати. Вечорами, боячись самотини, вони збиралися гуртом у кого-небудь на колодах від поваленої хатинки, курили й говорили про одне й те саме — про переїзд.
Це було жарке, метушливе й задушливе літо. Горіли ліси, які не встигали прибрати з користю, з-за річки на поромах сплавляли будівлі (сюди ж, в одну купу, збирали ще три ближніх села), шастали якісь незнайомі люди, з надсадним ревом повзли вгору машини і трактори, перевозячи на нове місце розібрані хати, вистукували сокири, більше ніж звичайно, відчуваючи зміни, кричала худоба, як завжди у дні негараздів і безладдя, багато сперечалися і лементували через дурниці люди, а ночами, коли ненадовго влягалася вся ця колотнеча, в тиші, що наставала, починали вити собаки.
І точилися нескінченні розмови про гроші: хто вигадав і хто прогадав, чому оціночна комісія ступінь зносу однієї хати визначила більшим, а іншої — меншим, хто уже встиг пропити свої грошенята і хто приберіг на "чорний" день.