Проте, навіть у момент урочистої обітниці, він у глибині душі невиразно почував, що неспроможний назавжди зректися Гри, що десь колись у майбутньому він має до неї повернутись. Перед очима йому стали мати, брати й сестри, їхні численні потреби, будинок, що вимагає догляду, всілякі податки й рахунки і, нарешті, його з Женев’євою майбутні діти. І на все це була тільки поденна платня в Генсеновій майстерні. Але він відразу відігнав ті примари: адже в таких випадках ніколи не слухаєш застережень розуму. Він бачив перед собою тільки Женев’єву, за якою зголодніло все його єство. Отож він спокійно підкорився їй, а вона так само спокійно взяла владу над його життям і вчинками.
Джо було двадцять років, а їй вісімнадцять — чудова молода пара, здорова, повнокровна, створена на те, щоб дати життя нащадкам; і хоч де б вони з’явилися, навіть гуляючи в неділю по той бік затоки, то завжди звертали на себе увагу. Її дівочу тендітність доповнювала його мужня краса, її грацію — його сила, ніжні обриси її стану — суворі лінії його постаті. Своїм свіжим і рум’яним обличчям, таким шляхетним, привітним, та синіми, широко поставленими очима не раз привертав він до себе увагу жінок, що належали до вищої суспільної верстви. Сам Джо не завважував тих лагідних, сповнених обіцянки поглядів, але Женев’єва все помічала і все розуміла; щоразу вона відчувала бурхливу радість, що Джо належить їй, що він скоряється її владі. А він не без прикрості ловив погляди, що кидали на Женев’єву чоловіки, хоч розуміла ці погляди вона сама куди краще за нього.
III
Женев’єва, взувши елегантні, на тонкій підошві черевики Джо, сміялася разом з Лоті, яка нагнулася, щоб підкотити їй штани. Лоті, сестра Джо, була втаємничена в їхню вигадку. То вона підмовила матір піти до сусідів у гості, і тепер дівчата лишилися дома самі. Нарешті вони спустились до кухні, де на них чекав Джо. Обличчя його променіло коханням і щастям, коли він підвівся назустріч Женев’єві.
— Підсмич їй спідницю, Лоті,— попрохав Джо.— Ми спізнюємось. Ну, гаразд, тепер добре. Тепер, щоб хоч трошки було видно штани. Решту затулить пальто. Ану, побачимо, як воно вийде. Я позичив його в Кріса. Гарний хлопчина, малий, але завзятий,— сказав Джо, допомагаючи Женев’єві одягнути пальто, що було їй по самі п’яти, однак лежало добре, мов на неї вшите.
Він насунув їй на очі кашкета й відкотив комір, досить широкий, щоб сховати за ним коси. Тоді застебнув пальто спереду, і кінці коміра затуляли підборіддя й рот. Тепер, лиш пильно придивившись, можна було побачити затінені дашком очі й трохи чіткіші обриси носа. Женев’єва пройшлась по кімнаті. З-під пальта мелькали тільки холоші штанів.
— Зовсім як гравець, що боїться пропустити виграш, хоч і застудився. Чудово! — засміявся Джо, вдоволений своєю вигадкою.— А скільки в тебе грошей? Я ставлю десять проти шести. Хочеш поставити на шість?
— А це на кого? — спитала Женев’єва.
— Звісно, на Понту,— озвалася Лоті ображеним тоном, так, ніби в цьому годі було й сумніватися.
— Ну певне ж,— лагідно сказала Женев’єва. — Тільки я не дуже розуміюся на таких речах.
Цього разу Лоті промовчала, але на її обличчі знову з’явився вираз образи. Джо, поглянувши на годинника, сказав, що час іти. Сестра обняла його за шию й лунко поцілувала в уста. Потім поцілувала й Женев’єву. Брат обняв її за стан, і вона провела їх до хвіртки.
— Що це означає — десять проти шести? — спитала Женев’єва. Вони йшли вулицею, і їхні кроки дзвінко лунали в морозяному повітрі.
— Це означає, що я дужчий, улюбленець глядачів,— відповів Джо.— Одні закладаються на десять доларів, що я подолаю, а інші на шість, що мене подолають.
— Але ж як ти улюбленець і всі певні, що ти переможеш, то чому все-таки ставлять і проти тебе?
— На те й змагання існує,— засміявся Джо.— Не всі ж думки сходяться. Завжди є надія на влучний удар або нещасливу пригоду. Всяко буває,— поважно пояснив він.
Вона боязко пригорнулася до нього, і він самовпевнено засміявся.
— Ось почекай-но, сама побачиш. Тільки не жахайся з самого початку. Перші кілька раундів будуть гарячі. На таке Понта мастак. Він шалений: як почне сипати, то мов той гураган, отож у перших раундах завжди бере гору. Таким способом він чимало боксерів поклав, дужчих і кращих за нього. Мені тільки треба витримати, от і все. Далі він виснажиться, і я насяду на нього. Ти сама побачиш, коли я почну наступати на нього.
Вони підійшли до якогось будинку на розі темної вулиці, як видно з таблиці,— приміщення атлетичного клубу. Під його фірмою, щоб не порушити поліційних порядків, влаштовувано боксерські змагання. Джо пустив дівчину, і вони нарізно наблизились до входу.
— Гляди ж, тримай руки в кишенях,— попередив Джо.— Все буде гаразд. Якихось дві хвилини, та й годі.
— Цей хлопець зі мною,— кинув він швейцарові, що балакав з поліцаєм.
Обидва приязно привітали Джо, не звернувши уваги на його супутника.
— Як ці не здогадалися, то й ніхто не здогадається,— запевняв Джо, поки вони бралися сходами на другий поверх.— Та якби й помітили щось, однаково не знатимуть, хто ти; задля мене мовчатимуть. Ну ось, тепер сюди!
Він увів її до маленької кімнати, що нагадувала контору, й посадив на запорошений стілець із проламаним днищем. За кілька хвилин він повернувся в довгому купальному халаті й брезентових капцях. Женев’єва боязко пригорнулась до нього; він пестливо обняв її одною рукою.
— Все буде гаразд, Женев’єво,— підбадьорив він її.— Я вже влаштував. Ніхто не знатиме.
— Та я не за себе,— сказала дівчина.— Я за тебе боюсь.
— Не за себе? А я гадав...
Він вражено глянув на неї: знову відслонилась йому осяйна велич жіночої душі, хоч Женев’єва не раз уже виявляла йому свою чуйність і глибину почуттів. З хвилину він стояв безмовний, а тоді, заникуючись, промурмотів:
— За мене? А тебе не турбує, що подумають люди? Ані трішечки? Га?
Хтось двічі сердито постукав у двері, і голос, ще сердитіший, промовив:
— Де ти там застряг, Джо!
Ці слова повернули Джо до дійсності.
— Швидше, Женев’єво, поцілуй мене ще разі — пошепки, майже святобливо, попросив він.— Це мій останній вихід, я битимусь, як ніколи, бо ж ти дивитимешся на мене!
За хвилю, ще почуваючи на губах теплий дотик його вуст, вона опинилася серед юрби гомінливих хлопців, що не звертали на неї найменшої уваги. Деякі були в самих сорочках із закасаними рукавами. Вони ввійшли заднім ходом, тримаючись гурту, і почали повільно пробиратися поміж лавами.
Величезна, погано освітлена зала, схожа на стодолу, була переповнена й потопала в хмарах тютюнового диму, що надавав усім речам якихось химерних хистких обрисів. Женев’єві здавалося, що вона от-от задихнеться.
Пронизливий крик хлопчаків, що продавали програми й содову воду, зливався з гомоном чоловічих голосів. Вона почула, як хтось пропонував десять проти шести за Джо Флемінга. Голос видався їй монотонним, безнадійним, і вона вся затремтіла. Аякже, хто б то зважувався закладатись проти її Джо!
Але схвилювало її щось інше. Всю її кров збурило, як вогнем, романтика цієї пригоди, щось невідоме, таємниче й страшне: вона ж бо прийшла на збіговисько чоловіків, куди жінкам заборонено ходити! Було чого тремтіти. Уперше на своїм віку вона зважилась на такий ризикований крок, уперше переступила межі, що їх поклав найсуворіший з усіх тиранів — місіс Гранді з робітничого кварталу. Тепер їй стало страшно за себе, хоч хвилину тому вона думала тільки про Джо.
Не встигла вона отямитись, як опинилася в другому кінці зали і, зіп’явшись на кілька східців, зайшла до убиральні. Це була кімнатка, повна-повнісінька чоловіків, і Женев’єва вирішила, що всі вони якось причетні до Гри.
У тій штовханині вона загубила Джо. Але ще не встигла піддатися страхові, як один з хлопців гукнув до неї:
— Гей, ви, ходіть за мною!
Ідучи за своїм поводарем, вона завважила, що ззаду її охороняє ще один хлопець.
Вони підійшли до якогось помосту з трьома рядами лав, що на них сиділи чоловіки. Тут Женев’єва вперше побачила ринг. Вона була на одному рівні з ним, так близько, що могла доторкнутися до мотузки, напнутої навколо нього. Вона помітила, що підлогу рингу вкрито підбитим брезентом. Навколо, мов у тумані, Женев’єва бачила напхом напхану залу.
Убиральня, з якої вона допіру вийшла, притикалася до одного кутка рингу. Якось продершись за своїм поводарем поміж людей, що сиділи на лавах, вона опинилася по той бік рингу і ввійшла до другої, такої самісінької вбиральні.
— А тепер сидіть тихо й ждіть, аж поки я прийду по вас,— мовив поводир, тицьнувши пальцем у прорізане в стіні віконце.
IV
Женев’єва кинулася до віконця й побачила просто перед собою ринг. Його було видно, мов на долоні, але зала прозиралася не вся. Ринг заливала сліпучим світлом газова люстра. Перший ряд, що повз нього вона щойно пропхалася, засіли люди з олівцями й нотатниками,— Женев’єва збагнула, що то репортери. Один з них жував гумку. За ними, в двох задніх рядах, вона побачила пожежників з поближньої дільниці й кількох поліцаїв; посередині першого ряду серед репортерів сидів молодий шеф поліції. Женев’єва дуже здивувалася, побачивши на протилежному боці рингу містера Клаузена. Спокійний, рум’яний, із сивими бурцями, він сидів у першому ряду. Трохи далі вона нагледіла Сілверстайна. Зморщене його обличчя палало нетерплячкою.
Під ріденькі оплески до зали вступило кілька молодих хлопців, без піджаків, з закасаними рукавами, з відрами, пляшками й рушниками в руках. Вони пролізли під мотузкою і пройшли в протилежний кут рингу. Один із них сів на стілець і прихилився спиною до мотузки. На ньому був грубий білий светр і брезентові черевики на босу ногу. Тим часом другий гурт зайняв кут просто перед Женев’євою. Гучний крик глядачів привернув її увагу до цього кута, й вона побачила Джо, що сидів на стільці в тому ж таки купальному халаті. Його короткі темні кучері були за якийсь ярд від її очей.
Якийсь молодик із пишним чубом у чорному сурдуті з неймовірно високим накрохмаленим коміром, вийшов на середину рингу й підніс руку.
— Панове,— прошу не курити! — сказав він.
Глядачі у відповідь заревіли, засвистіли, й обурена Женев’єва завважила, що ніхто не кинув курити. Містер.
Клаузен саме тримав у руці запаленого сірника і спокійнісінько запалив сигару.