Юнга,— а він важив принаймні сто шістдесят п’ять фунтів,— скрутився. Тіло його повисло в Ларсена на кулаці, немов мокра ганчірка на палиці. Потім він злетів у повітря, окреслив коротку дугу і гепнувся головою та плечима об палубу. Там він і лишився лежати, скорчений від болю.
— Ну? — спитав Ларсен мене.— А ви як?
Я глянув на шхуну, що наближалася до нас і вже була майже поруч, не далі як за двісті ярдів. То було гарненьке на вигляд, чепурне суденце. На одному з вітрил видніли великі чорні цифри; пригадавши малюнки, які мені колись доводилось бачити, я зрозумів, що це лоцманський бот.
— Що то за судно? — спитав я.
— Лоцманський бот "Леді Майн",— сердито відповів капітан.— Здихався своїх лоцманів і вертається до Сан-Франциско.
При такому вітрі він буде там годин за п'ять-шість...
— Тоді, будь ласка, подайте йому сигнал, щоб мене забрали на берег.
— На жаль, моя сигнальна книга впала за борт,— сказав він, і серед мисливців, що стояли гуртом, почувся сміх.
Я розмірковував хвилину, дивлячись йому просто у вічі. Я допіру бачив, як суворо він повівся з юнгою, і знав, що зі мною він, певно, вчинить те ж саме, коли не гірше. Отож, кажу, я розміркував, а потім зробив те, що вважаю за найсміливіший у своєму житті вчинок. Я підбіг до борту і, махаючи руками, закричав:
— Агов, "Леді Майн"! Візьміть мене на берег! Тисячу доларів плачу!
Я чекав, не зводячи погляду з двох чоловіків за штурвалом,— один з них кермував, другий підніс рупор до рота.
Я не повертав голови, хоч сподівався кожної хвилини смертельного удару ззаду від цього чудовиська в людській подобі. Нарешті, через якусь хвилю, що мені здалася за вічність, не витримавши тої напруги, я оглянувся. Він не рухавсь. Він стояв так, як і раніше, ледь похитуючись у такт суднові, і запалював сигару.
— В чому справа? Сталося що? — почулося з "Леді Майн".
— Так! — закричав я що було духу.— Рятуйте! Тисячу доларів, якщо візьмете мене на берег!
— Трохи перебрали хлопці у Фріско, хильнули за здоров’я команди! — гукнув тоді Вовк Ларсен.— А цей,— він тицьнув на мене пальцем,— насмоктався, аж йому ввижаються морські змії та мавпи.
Чоловік на "Леді Майн" засміявся в рупор. Лоцманський бот розминувся з нами.
— Всипте йому там і від нас! — долетів останній крик, і двоє чоловіків замахали на прощання руками.
Я в розпачі перехилився через поруччя, не спускаючи з очей гарненької шхуночки, а смуга морської води, що розділяла обоє суден, все ширшала й ширшала... Та, друга, шхуна буде в Сан-Франциско за п’ять-шість годин! Я думав, що в мене голова лусне. До горла підступав клубок, несамовито билося серце. Кучерява хвиля вдарилася об борт і плеснула на мене солоною водою. Шарпонув вітер, і "Привид" накренився на завітряний борт. По палубі, шиплячи, побігла хвиля.
Оглянувшись, я побачив, як юнга насилу підводиться на ноги. Його бліде, як полотно, обличчя перекривилось від болю. Видно, йому було зовсім зле.
— Ну, Лічу, ідеш на бак? — спитався Вовк Ларсен.
— Іду, сер,— відповів приборканий хлопець.
— А ти? — обернувся Ларсен до мене.
— Я даю вам тисячу...— почав я, та він урвав мене:
— Годі! Ви будете, нарешті, виконувати обов’язки юнги? Чи хочете, щоб я прибрав вас до рук?
Що я мав робити? Коли він мене налупцює, а то й на смерть заб’є — хіба від цього що мені прибуде? Я пильно подивився в його безжальні сірі очі. Вони здавалися гранітними — так мало було світла й тепла в душі цієї людини. В очах у деяких людей можна бачити порухи душі, але це були очі похмурі, холодні, сірі, як саме море.
— Ну?
— Гаразд,— сказав я.
— Скажи: гаразд, сер.
— Гаразд, сер,— поправився я.
— Як твоє прізвище?
— Ван-Вейден, сер.
— А ім’я?
— Гамфрі, сер; Гамфрі Ван-Вейден.
— Скільки років?
— Тридцять п’ять, сер.
— Ясно. Іди до кока, дізнаєшся, що тобі робити.
Ось як воно трапилось, що я проти волі опинився в рабстві у Вовка Ларсена. Він був просто дужчий, ніж я, ото й усе. Але тоді це здавалося неймовірним. Та й тепер, коли я оглядаюся назад, воно мені здається таким самим. Назавжди воно залишиться для мене чимсь незрозумілим, жахливим, якимсь диким кошмаром.
— Стривай!
Я слухняно спинився, не дійшовши до камбуза.
— Йогансене, поклич усіх нагору. Тепер, коли все влаштувалося, можна взятись до похорону і звільнити палубу від непотрібного мотлоху.
Поки Йогансен скликав команду, двоє матросів за вказівкою капітана поклали загорнене в парусину тіло на ляду. З обох боків палуби біля поруччя було прив’язано дном догори кілька невеличких шлюпок. Матроси підняли ляду з її страшним вантажем, понесли до завітряного борту і поклали на шлюпках ногами в бік моря. До ніг прив’язали мішок з вугіллям, що його приніс кок.
Похорон на морі мені завжди уявлявся, як урочистий, овіяний чимсь священним обряд, але ілюзії мої відразу ж де й ділися, коли я побачив навіч цей нашвидкуруч імпровізований похорон. Один мисливець, маленький і темноокий, що його товариші називали Смоком, розповідав якісь історійки, щедро приправляючи їх лайкою та непристойними словами. Щохвилини з гурту мисливців чувся регіт,— для мого вуха він був як вовче виття або гавкання пекельних псів. Гупаючи чобітьми, збиралися на кормі матроси. Деякі з них протирали заспані очі і стиха розмовляли поміж себе. Обличчя їхні виглядали сердито, похмуро. Очевидно, їм не до вподоби була подорож з цим капітаном, що так нещасливо почалася. Час від часу вони крадькома позирали на Вовка Ларсена, і я бачив, що вони бояться цього чоловіка.
Капітан підійшов до ляди, і всі поскидали шапки. Я обвів поглядом те збіговисько — усього було двадцятеро чоловік. А зі мною і з тим, що стояв за штурвалом,— двадцять двоє. Цікавість, із якою я розглядав їх, цілком зрозуміла, бо ж доля судила мені жити з цими людьми і хтозна-скільки тижнів чи місяців ще пробути тут, плаваючи на цій посудині. Матроси були здебільшого англійці й скандинави, обличчя мали вони важкі й неповороткі. У мисливців обличчя були енергійніші, різноманітніші; на них неважко було помітити глибокі зморшки і признáки невтримної гри пристрастей. Дивно, але про обличчя Вовка Ларсена цього сказати не можна було. Я зауважив відразу, що печаті зла чи розпусти він на собі не мав. Правда, глибокі зморшки зорали і йому обличчя, але вони свідчили радше про його волю та рішучість, аніж про щось лихе. Зараз його лице промовляло щирістю та відвертістю, і це враження ще підсилювалось від того, що він був чисто виголений. Мені не вірилося — аж до наступної нагоди,— що це було обличчя людини, яка могла так безжально повестися з юнгою.
В ту саму мить, коли він розкрив рота щось сказати, подув вітру налетів на шхуну, і вона дуже накренилася. Дико засвистів вітер у снастях. Дехто з мисливців занепокоєно глянув угору. Завітряний бік шхуни, де лежав покійник, зарився у воду, і, скоро шхуна вирівнялася, вода перекотилася по палубі, замочивши нам ноги до кісточок. Раптом линула злива; кожна краплина дощу била й колола, наче то не дощ падав, а град. Коли злива перейшла, Вовк Ларсен заговорив. Люди з непокритими головами слухали його, погойдуючись у такт хитавиці.
— Я пам’ятаю тільки одну частину поховальної відправи,— сказав він.— А саме: "Тіло ж нехай прийме море". То й кидайте його туди.
Він замовк. Люди, що тримали ляду з покійником, були трохи збентежені надто вже короткою церемонією. Капітан люто закричав на них:
— Та підіймайте цей кінець, щоб вам чорт! Якого біса стоїте!
Матроси квапливо підняли кінець ляди і, як собаку, кинули небіжчика через борт. Ногами вниз він бурхнув у воду. Вугілля потягло його вглиб. Він зник.
— Йогансене! — жваво гукнув Вовк Ларсен новому помічникові.— Затримай їх усіх, коли вже вони тут. Згорніть топселі й клівери, та хутчіш! Розгулюється південно-східний. Візьміть також заразóм рифи на гроті й стакселі.
Вмить усе заворушилося. Йогансен давав короткі накази, а матроси тягли або попускали снасті,— все те, звичайно, було незрозуміле для людини, далекої від моря, такої, наприклад, як я. Але найбільше мене вразила безсердечність цих людей. Покійник був для них незначним епізодом минулого, а похорон — подією, що канула у вічність разом з парусиною і мішком вугілля. Судно йшло далі, робота на ньому не припинялася. Ніхто не був засмучений. Мисливці сміялися з якоїсь нової історії Смока, матроси поралися біля снастей, двоє подерлися на щоглу. Вовк Ларсен придивлявся до хмар з навітряного боку. А покійник, що так непристойно помер, нашвидку похований, спускався все глибше й глибше...
Ця жорстокість моря, його невблаганність і похмура велич мене зовсім приголомшили. Життя здалося дешевим, нічого не вартим, диким і марним,— борсаєшся в багнюці, та й годі. Я тримався за поруччя біля самих вантів І дивився на голі, запінені хвилі, на смугу туману, що стелилася низько над морем: там, за тим туманом, залишилися Сан-Франциско та узбережжя Каліфорнії. Густий дощ укривав судно, і туман ледве-ледве було видно. А це незвичайне судно, з його страшними людьми, гнане вітром і хвилями, то підносилося вгору, то падало вниз, прямуючи на південний захід, у неосяжні пустельні простори Тихого океану.
РОЗДІЛ IV
Що було зі мною далі на звіробійній шхуні "Привид", коли я силкувався пристосуватись до нового оточення,— то ціла повість про мої муки й упослідження. Магрідж, якого матроси називали "доктором", мисливці— "Томмі", а капітан — "коком", відразу став не той. Зміна мого становища викликала відповідну зміну і в його поводженні зі мною. Перше улесливий і запобігливий, тепер він зробився зарозумілий і сварливий. Звісно ж, я вже не був вишуканий пан із шкірою "ніжною, як у панночки", а звичайний, нічого не вартий юнга.
Кок з великого розуму став вимагати, щоб я його називав не інакше, як "пан Магрідж", а сам, коли знайомив мене з моїми обов’язками, вівся просто нестерпно. Окрім роботи в кают-компанії та чотирьох маленьких каютках, що прилягали до неї, я мав ще допомагати йому в камбузі. Бувши цілковито необізнаний у таких справах, як чищення картоплі та миття каструль, я давав йому привід без кінця кпити з мене і глузливо дивуватися. Він і знати не хотів, чим я був раніш або, краще сказати, в яких умовах я виріс і звик жити. І мушу визнати, що вже під кінець першого дня я зненавидів його так, як нікого доти.
Той перший день був ще й тим тяжчий для мене, що "Привида", на якому було взято всі рифи (що це означає, я дізнавсь лиш багато пізніше), люто шпурляв "скажений", як висловився пан Магрідж, зюйд-ост.