Дитинство, хлоп'яцтво і юнацтво

Лев Толстой

Сторінка 13 з 61

Коли плаття всіх його сестер прошуміли повз вас, я, щоб чимнебудь почати розмову, спитав, чи не тісно їм було в кареті.

— Не знаю, — відповів він мені недбало,—я ніколи не їжджу в кареті, бо як тільки я сяду—мене враз занудить, і шатап це знає. Коли ми їдемо кудинебудь увечері, я завжди сідаю на передок—далеко веселіше: все видно, Пилип дає мені правити, іноді я й батіг беру. Отак проїжджих, знаєте, іноді...—додав він З промовистим жестом:—чудово!

— Ваша ясновельможність, — сказав льокай, увіходячи до передпокою,—Пилип питає, куди ви батіг запроторили?

— Як куди? та я йому віддав!

— Він говорить, що не давали.

— Ну, так на лихтар почепив!

— Пилип говорить, що й на лихтарі немає, а ви краще скажіть, що взяли й загубили, а Пилип буде своїми грішми відповідати за ваші пустощі,—казав, щодалі більше розпалюючись, розгніваний льокай.

Льокай, людина на вигляд поважна й похмура, здавалося, щиро захищав Пилипа й мав намір за всяку ціну вияснити цю справу. З інстинктивного почуття делікатности, ніби нічого не помічаючи, я одійшов убік; але льокаї, що при тому були, поставились до справи інакше: вони підійшли ближче, співчутливо позираючи на старого слугу.

— Ну, загубив, так загубив,—сказав Етьєн, ухиляючись від дальших пояснень,—що йому коштує батіг, так я й заплачу. От кумедно!—додав він, підходячи до мене й прямуючи до вітальні.

— Ні, почекайте, пане, чим же ви платитимете? Знаю я, як ви платите: Марії Васильївні от уже ви восьмий місяць сороківку все платите, мені теж, здається, вже другий рік, Петрові...

— Та чи замовкнеш ти?—крикнув молодий князь, пополотнівши з досади.—От я все це скажу!

— Все скажу, все скажу!—повторив льокай. — Негоже так робити, ваша ясновельможність!—додав він особливо виразисто тоді, коли ми увіходили до залі, і пішов із салопами до рундука.

— Оце так, так!—почувся за нами чийсь ухвальний голос за перегородкою.

Бабуся мала особливу здатність, прикладаючи з певним тоном і в певних випадках заіменники другої особи однини чи множини, висловлювати свою думку про людей. Хоч вона вживала "ви" й "ти" навпаки заведеному звичаю, в її устах ці відтінки мали зовсім інше значіння. Коли молодий князь підійшов до неї, вона сказала йому кілька слів, називаючи його "ви", і подивилась на нього з виразом такої зневаги, що я, на його місці бувши, зовсім би зніяковів; але Етьдн був, очевидно, хлопець не такої вдачі: він не лише не звернув ніякої уваги на бабусине вітання й на всю особу її, а й уклонився всім присутнім у залі коли не граціозно, так зовсім розв'язно. Софійка заволоділа всією моєю увагою; я пам'ятаю, що коли Володя Етьєн і я розмовляли в залі на такому місці, з якого видко було Софійку, та й вона могла бачити й чути нас, я говорив ІЗ запалом: коли мені траплялося сказати, на мою думку, смішне чи молодецьке слівце, я вимовляв його голосніше й поглядав на двері до вітальні; коли ж ми перейшли на інше місце, з якого нас не можна було ні чути, ні бачити з вітальні, я мовчав, і розмова була мені зовсім не цікава.

Гості ступнево заповняли вітальню й залю; серед них, як і завжди буває на дитячих вечірках, було декілька великих дітей, що не хотіли проґавити нагоди повеселитись і потанцювати, ніби тільки для того, щоб зробити приємність господарці дому.

Коли приїхали Івіни, замість задоволення, яке я завжди від7 чував, побачивши Сержика, я помітив у собі якусь чудну досаду на нього за те, що він побачить Софійку й покажеться їй.

XXI. ПЕРЕД МАЗУРКОЮ

— Еге! та у вас, очевидно, будуть танці,—сказав Сержик, виходячи з вітальні й виймаючи з кишені нову пару лайкових рукавичок: — треба рукавички одягати.

"Що ж робити? А у нас саме й рукавичок нема, — подумав я.— Треба піти нагору пошукати".

Але хоч я перерив усі комоди, я знайшов тільки в одній наші подорожні зелені рукавиці, а в другій—одну лайкову, що аж ніяк не могла стати мені в пригоді: поперше—вона була надзвичайно стара та брудна, подруге—дуже була мені велика, а найголовніше — їй бракувало середнього пальця, що його, мабуть, дуже давно одрізав Карл Іванович для хорої руки. Я одяг, проте, на руку цей останок рукавички й уважно розглядав те місце середнього пальця, що завжди було замазане чорнилом.

— От коли б тут була Наталя Савівна, у неї напевне знайшлися б і рукавички. Вниз іти отак не можна, бо як мене спитають, чому я не танцюю, що я казатиму? І тут лишатися теж не можна, бо неодмінно впаде їм у вічі, що мене немає. Що мені робити?—говорив я, розмахуючи руками.

— Що ти тут робиш?—сказав, убігши, Володя.—Іди запрошуй даму!., зараз почнеться.

— Володю,—сказав я йому, показуючи руку з двома просунутими в брудну рукавчику пальцями, голосом, що свідчив про стан душі, дуже подібний до розпачу,—Володю, ти й не подумав за це.

— За що саме?—сказав він нетерпляче.—А! за рукавички,— додав він цілком байдуже, помітивши мою руку,—і справді немає; треба спитати бабусю... що вона скаже:—і, не вагаючись, побіг униз.

Байдужість, із якою він говорив про те, що здавалося мені таким важливим, заспокоїла мене, і я подався до вітальні, зовсім забувши про огидну рукавичку, що була на моїй лівій руці.

Обережно підійшовши до бабусиного крісла й злегка торкаючись до її мантилі, я пошепки сказав їй:

— Бабусю! що нам робити? У нас рукавичок немає!

— Що таке, друже мій?

— У нас рукавичок немає,—повторив я, присуваючись що-дали ближче й поклавши обидві руки на ручку крісла.

— А це що? — сказала вона, раптом схопивши мене за ліву руку.—Voyez, ma chère,—говорила вона далі, звертаючись до пані Валахіної,—voyez comme ce jeune homme s'est fait élégant pour danser avec votre iille.

Бабуся міцно тримала мене за руку й серйозно, але запитливо позирала на присутніх доти, поки цікавість усіх гостей не була задоволена й усі почали сміятись.

Мені було б дуже прикро, як би Сержик бачив мене тоді, як я, скривившись з сорому, даремно намагався вирвати свою руку, але перед Софійкою, яка так сміялася, що сльози навернулись їй на очі й усі кучері почали стрибати навколо її почервонілого личка, мені аж ніяк не соромно було. Я зрозумів, що сміх її був надто гучний і природній, щоб бути глузливим; навпаки, те, що ми посміялися разом і дивлячись одне на одного, ніби зблизило мене з нею. Пригода з рукавичкою, хоч і могла закінчитись недобре, прислужилася мені тим, що дала мені змогу вільно почувати себе там, де мені завжди було найстрашніше—у вітальні; тепер я не помічав у собі ніякої несміливості! в залі.

Несміливі люди страждають від того, що не знають, що інші люди думають про них; коли ж вони довідуються про це, то Заспокоюються, однаково—чи хороше, чи погане вражіння вони по собі лишили.

Яка мила була Софійка Валахіна, коли вона проти мене танцювала французької кадрилі з незграбним молодим князем. Як мило вона всміхалася, коли в ((chaîne" подавала мені ручку. Як мило, в такт, скакали на її голові русі кучері і як наївно робила вона "jeté-assemblé" своїми малісінькими ніжками. У п'ятій фігурі, коли моя дама перебігла від мене на другу сторонує і коли я, вичікуючи такта, готувався робити сольо, Софійка серйозно стисла губки й почала дивитись убік. Але даремно вона за мене боялася: я сміливо зробив chassé en ayant, chassé en arriére, glissade і, коли я підходив до неї, жартівливим жестом показав їй рукавичку з двома пальцями, що стирчали на ній. Вона зайшлася сміхом і ще миліше задріботіла ніжками по паркету. Ще пам'ятаю, як, коли ми утворювали коло й усі взялиса за руки, вона нахилила голівку й, не виймаючи своєї руки з моєї? почухала носик об свою рукавичку. Все це я наче зараз бачу, і ще вчувається мені кадриль з "Діви Дунаю", під звуки якої все це діялося.

Прийшла й друга кадриль, яку я танцював із Софійкою. Сівши поруч неї, я відчув надзвичайну ніяковість і зовсім не знав, про що з нею говорити. Коли мовчанка вже аж надто затяглася, я почав боятись, щоб вона не мала мене за дурня, і вирішив за всяку ціну розкрити їй очі на мене. aVous êtes une habitante de Moscou?"—сказав я їй і після позитивної відповіді говорив далі: —"et moi, je n'ai encore jamais fréquenté la capitale", на особливий ефект сподіваючись від слова: "fréquenter". Я відчував, проте, що хоч цей початок був дуже блискучий і цілком доводив, що я досконало. володію французькою мовою, вести далі в такому дусі я не зможу. Ще не скоро мала прийти наша черга танцювати, а ми знов замовкли: я тривожно позирав на неї, бажаючи знати, яке я справив вражіння, і чекаючи від неї допомоги. "Де ви взяли таку кумедну рукавичку?"—раптом спитала вона, і це питання дуже полегшило моє становище. Я по" яснив, що рукавичка належала Карлові Івановичу, розвів про те, який він буває смішний, коли знімає червону шапочку, про те, як він одного разу в зеленій бекеші упав з коня просто в калюжу і т. інш. Кадриль минула непомітно. Все де було добре;

але нащо я так глузливо говорив про Карла Івановича? Невже Софійка гірше почала 6 думати про мене, коли 6 я змалював їй його з тими любов'ю та пошаною, з якими я ставився до нього.

Коли кадриль скінчилася, Софійка сказала мені a merci" так мило, наче я справді заслужив цю подяку. Я був у захваті, не тямив себе з радощів і сам не міг пізнати себе: звідки взялися в мене сміливість, упевненість і навіть зухвалість, а Немає нічого, що могло б мене законфузити!—думав я, безжурно похожа-ючи по залі:—я на все готовий".

Сержик запропонував мені бути з ним vis-à-vis. "Гаразд,— сказав я,—хоч у мене немає дами, я знайду". Обвівши залю рішучим поглядом, я помітив, що всі дами булп взяті, опріч однієї дорослої дівчини, що стояла коло дверей до вітальні. До неї підходив високий юнак, маючи на меті, як я бачив, запросити її; він був від неї за два кроки, а я—на протилежному кінці залі. Як оком змигнути, я граціозним підтюпцем перелетів усю залю і, човгнувши ногою, твердим голосом запросив її на контрданс. Доросла панночка, поблажливо всміхаючись, подала мені руку, а юнак лишився без дами.

Я мав таку свідомість своєї сили, що навіть не звернув уваги на досаду юнака; але потім довідався, що юнак цей питався, хто такий отой розкуйовджений хлопчик, що проскочив повз нього і з-під носу вихопив даму.

XXII.

10 11 12 13 14 15 16