я їх таскаю за собою... думав знайти вас у Грузії, та от де бог дав побачитись... Що мені з ними робити?..
— Що хочете! — відповів Печорін. — Прощавайте...
— Так ви в Персію?.. а коли повернетесь?.. — кричав услід Максим Максимович...
Коляска була вже далеко; та Печорін зробив знак рукою, який можна було перекласти так: навряд! та й навіщо?..
Давно вже не було чутно ні дзвіночка, ні стука коліс по крем'янистій дорозі, а бідний старий ще стояв на тому ж місці в глибокій задумі.
— Так, — сказав він нарешті, намагаючись здаватись байдужим, хоч сльози досади часом блищали на його віях, — звичайно, ми були приятелями, — ну, та що приятелі в наш час!.. Що йому в мені? Я не багатий, не чиновний, та й роками йому зовсім не пара... Бач, яким він франтом зробився, як побував знову у Петербурзі... Що за коляска!.. скільки поклажі!.. і лакей такий гордий!.. — Ці слова були сказані з іронічною посмішкою. — Скажіть, — продовжував він, звертаючись до мене, — ну що ви про це думаєте?.. ну, який біс несе його тепер до Персії?.. Смішно, їй-богу, смішно!.. Та я завжди знав, що він легковажна людина, на яку не можна покладатися... А, справді, жаль, що він погано кінчить... та й не могло бути інакше!.. Я завжди казав, що не буде пуття з того, хто забуває старих друзів!.. — Тут він відвернувся, щоб приховати своє хвилювання, і пішов ходити двором навколо свого візка, показуючи, ніби оглядає колеса, тоді як очі його щохвилини набрякали слізьми.
— Максиме Максимовичу, — сказав я, підійшовши до нього, — а що то за папери вам залишив Печорін?
— А бог його знає! якісь нотатки...
— Що ви з ними зробите?
— Що? а звелю наробити патронів.
— Віддайте їх краще мені.
Він здивовано глянув на мене, пробурмотів щось крізь зуби і почав ритися у валізі; ось він дістав один зошит і кинув його з презирством на землю; потім другий, третій і десятий зазнали тієї ж долі: в його досаді було щось дитяче; мені стало смішно і жалісно...
— Ось вони всі, — сказав він, — поздоровляю вас зі знахідкою...
— І я можу робити з ними все, що хочу?
— Хоч в газетах друкуйте. Яке мені діло?.. Що, я хіба друг йому якийсь?.. або родич?.. Правда, ми жили довго під одним дахом... Та з ким я тільки не жив?..
Я схопив папери і поскоріше відніс їх, боячись, щоб штабс-капітан не розкаявся. Незабаром прийшли сповістити нас, що за годину оказія рушить: я звелів запрягати. Штабс-капітан зайшов до кімнати в той час, коли я вже одягав шапку; він, здавалося, не готувався до від'їзду; у нього був якийсь неприродний, холодний вигляд.
— А ви, Максиме Максимовичу, хіба не їдете?
— Ні.
— А чому ж?
— Та я ще коменданта не бачив, а мені потрібно здати йому деякі казенні речі...
— Таж ви у нього були?
— Був, звичайно, — сказав він, запинаючись... — та його дома не було... а я не дочекався.
Я зрозумів його: бідний старий, можливо, вперше кинув службові справи задля власної потреби, говорячи канцелярською мовою, — і яку ж він дістав нагороду!
— Дуже жаль, — сказав я йому, — дуже жаль, Максиме Максимовичу, що нам до строку треба розлучитися.
— Де нам, неосвіченим старикам, за вами ганятися!.. Ви молодь світська, горда: доки ще тут, під черкеськими кулями, то ви сяк-так... а потім зустрінетесь, так соромитесь і руку подати нашому братові.
— Я не заслужив цих докорів, Максиме Максимовичу.
— Та я, знаєте, так, кажу взагалі; а втім, бажаю вам усякого щастя і веселої дороги.
Ми розпрощались досить сухо. Добрий Максим Максимович зробився упертим, сварливим штабс-капітаном! І через що? Через те, що Печорін від неуважності або з іншої причини простягнув йому руку, коли той хотів кинутися йому на шию. Сумно бачити, як юнак втрачає свої найкращі надії і мрії, коли перед ним відслоняється рожевий серпанок, крізь який він дивився на людські почуття і справи, хоч є надія, що він замінить старі фантазії новими, не менш скороминущими, але й не менш солодкими... Та чим їх замінити у віці Максима Максимовича? Мимоволі серце зачерствіє і душа замкнеться...
Я поїхав один.
ЖУРНАЛ ПЕЧОРІНА
ПЕРЕДМОВА
Недавно я дізнався, що Печорін, повертаючись із Персії, вмер. Ця звістка мене дуже порадувала: вона давала мені право друкувати ці нотатки, і я скористався випадком поставити своє ім'я над чужим твором. Дай бог, щоб читачі мене не покарали за таку невинну фальсифікацію!
Тепер я повинен трохи пояснити причини, що спонукали мене відкрити публіці таємниці серця людини, якої я ніколи не знав. Ну, хай би я був його другом: підступна нескромність справжнього друга зрозуміла кожному; та я бачив його лише раз у житті на великій дорозі; отже, не можу відчувати до нього тої незбагненної ненависті, котра, ховаючись під личиною дружби, чекає тільки смерті або нещастя улюбленого предмета, щоб спрямувати на його голову град докорів, порад, насмішок і співчуттів.
Перечитуючи ці нотатки, я переконався у щирості того, хто так нещадно виставляв назовні власні недоліки і пороки. Історія людської душі, хоч би й найнікчемнішої, чи не цікавіша і не корисніша історії цілого народу, особливо коли вона — наслідок спостережень зрілого розуму над самим собою і коли вона писана без порожнього бажання викликати співчуття або здивування. Сповідь Руссо має вже той недолік, що він читав її своїм друзям.
Отож, одне бажання принести користь примусило мене надрукувати уривки з журналу, що дістався мені випадково. Хоч я змінив усі власні імена, та ті, про кого в ньому йдеться, напевне себе впізнають, і, можливо, вони знайдуть виправдання вчинкам, у яких досі звинувачували людину, що не має віднині нічого спільного з цим світом: ми майже завжди вибачаємо те, що розуміємо.
Я вмістив у цій книзі тільки те, що відносилося до перебування Печоріна на Кавказі; в моїх руках залишився ще товстий зошит, де він розповідає все своє життя. Коли-небудь і він з'явиться на суд громадськості; та тепер я не смію взяти на себе цю відповідальність з багатьох важливих причин.
Можливо, деякі читачі захочуть дізнатись і мою думку про характер Печоріна? — Моя відповідь — назва цієї книги. "Та це ж зла іронія!" — скажуть вони. – Не знаю.
1
Т А М А Н Ь
Тамань — найпаскудніше містечко з усіх приморських міст Росії. Я там ледве не вмер з голоду, та на додачу мене ще хотіли втопити. Я приїхав на перекладному візку пізно вночі. Ямщик зупинив зморену трійку біля воріт єдиного кам'яного будинку, що при в'їзді. Вартовий, чорноморський козак, почувши бряжчання дзвіночка, закричав спросоння диким голосом: "Хто йде?" Вийшли урядник і десятник. Я їм пояснив, що я офіцер, їду в діючий загін за казенною потребою, і став вимагати казенну квартиру. Десятник повів нас містом. До якої хати не під'їдемо — зайнята. Було холодно, я три ночі не спав, змучився і почав сердитися. "Веди мене куди-небудь, розбійник! хоч до чорта, тільки до місця!" — закричав я. "Є ще одна фатера, — відповів десятник, чухаючи потилицю, — тільки вашому благородію не сподобається; там нечисто!" Не зрозумівши точного значення останнього слова, я звелів йому іти вперед, і після довгих мандрів брудними завулками, де з боків я бачив лише старезні паркани, ми під'їхали до невеликої хати, на самісінькому березі моря.
Повний місяць світив на очеретяну стріху і білі стіни мого нового житла; на дворі, обведеному огорожею з дикого каменю, стояла скособочившись інша халупа, менша і древніша за першу. Берег урвищем спускався до моря майже біля її стін, і внизу з безперервним гомоном плюскотіли темно-сині хвилі. Місяць тихо дивився на неспокійну, але покірну йому стихію, і я міг розгледіти при його світлі, далеко від берега, два кораблі, чорні снасті яких, наче павутиння, непорушно вимальовувались на блідій смужці небосхилу. "На пристані є судна,— подумав я, — завтра вирушу до Геленджика".
За денщика мені був козак з лінії. Звелівши йому забрати валізу і відпустити візника, я став кликати господаря — мовчать; грюкаю — мовчать... що це? Нарешті з сіней виповз хлопчик років чотирнадцяти.
"Де господар?" — "Нема". — "Як? зовсім нема?" — "Зовсім". — "А господиня?" — "Побігла у слобідку". — "Хто ж мені відімкне двері?" — сказав я, вдаривши в них ногою. Двері самі відчинились; з хати війнуло вогкістю. Я запалив сірник і підніс його до носа хлопчика: він освітив два білих ока. Він був сліпий, зовсім сліпий від природи. Він стояв переді мною непорушно, і я почав розглядати риси його обличчя.
Зізнаюсь, що я упереджено ставлюся до всіх сліпих, кривих, глухих, німих, безногих, безруких, горбатих та ін. Я помічав, що завжди є якась дивна відповідність між зовнішністю людини і його душею: ніби з втратою органу душа втрачає яке-небудь почуття.
Отож, я почав розглядати обличчя сліпого; та що накажете прочитати на обличчі, у якого немає очей?.. Довго я дивився на нього з несвідомим співчуттям, як раптом ледь помітна посмішка промайнула його тонкими губами, і, не знаю чому, вона справила на мене дуже неприємне враження. В голові моїй народилась підозра, що він не такий сліпий, як здається; даремно я намагався завірити себе, що більма підробити неможливо, та й навіщо? Та що поробиш? я часто схильний до упереджень...
"Ти хазяйський син?" — спитав я його нарешті. "Ні". — "Хто ж ти?" — "Сирота, убогий". — "А у хазяйки є діти?" — "Ні; була дочка, та втекла за море з татарином". — "З яким татарином?" — "А біс його знає! кримський татарин, човняр із Керчі".
Я зайшов у хату: дві лави, стіл та величезна скриня біля печі складали усі її меблі. На стіні жодної ікони — погана ознака! У розбите скло свистів морський вітер. Я витягнув з валізи недогарок з воску, засвітив його, став розкладувати речі, поставив у кут шаблю і рушницю, пістолети поклав на стіл, розіслав бурку на лаві, козак свою на іншій; за десять хвилин він захропів, та я не міг заснути: переді мною в мороку все крутився хлопчик з білими очима.
Так пройшло біля години. Місяць світив у вікно, і промінь його грався на долівці хати. Раптом на яскравій смузі, що перетинала підлогу, промайнула тінь. Я підвівся і глянув у вікно; хтось вдруге пробіг повз нього і зник бог знає де. Я не міг подумати, щоб ця істота збігла прямовисним схилом берега; та інакше їй не було куди подітися. Я встав, одягнув бешмет, опоясався кинджалом і тихо-тихо вийшов із хати; назустріч мені сліпий хлопчик.