Подивіться, — додав він, вказуючи на схід, — що за край!
І дійсно, таку панораму навряд чи десь мені ще доведеться бачити: під нами лежала Койшаурська долина, перерізана Арагвою і другою річкою, як двома срібними нитками; голубуватий туман плив по ній, тікаючи у сусідні тіснини від теплих вранішніх променів; праворуч і ліворуч гребені гір, один вищий за інший, перетинались, тягнулись, вкриті снігами і чагарником; вдалині ті ж гори, але хоч би дві скелі схожі одна на іншу, — і всі ці сніги горіли рум'яним блиском так весело, так яскраво, що здається, тут би і залишився жити навіки; сонце ледь з'явилося з-за темно-синьої гори, яку тільки звичне око могло б відрізнити від грозової хмари; та над сонцем була кривава смуга, на яку мій товариш звернув особливу увагу. "Я ж казав вам, — вигукнув він, — що сьогодні буде негода; треба поспішати, а то, чого доброго, вона застане нас на Хрестовій. Рушайте!" — закричав він ямщикам.
Підклали ланцюги під колеса замість гальма, щоб вони не розкочувались,загнуздали коней і почали спускатися; праворуч був стрімчак, ліворуч таке провалля, що ціле сільце осетин, що жили на дні його, здавалось гніздом ластівки; я здригнувся, подумавши, що часто тут, глухої ночі, цією дорогою, де два візка не можуть роз'їхатися, який-небудь кур'єр раз десять на рік проїжджає, не вилазячи зі свого труського екіпажа. Один із наших візників був російський ярославський мужик, другий осетин: осетин вів корінного за вуздечку з усіма можливими пересторогами, випрягши завчасно бічних, — а наш безтурботний русак навіть не зліз з козел! Коли я йому натякнув, що він міг би подбати хоча б про мою валізу, за якою я зовсім не бажав би лазити в цю безодню, він відповів мені: "І, пане! Бог дасть, не гірше їх доїдемо: адже нам не вперше", — і він мав рацію: ми справді могли б не доїхати, одначе все-таки доїхали, і якби всі люди побільше міркували, то переконались би, що життя не варте того, щоб про нього так багато турбуватися...
Та, можливо, ви хочете знати закінчення історії Бели? По-перше, я пишу не повість, а дорожні нотатки; отже, не можу примусити штабс-капітана розповідати раніше, ніж він почав розповідати насправді. Тож почекайте або, якщо хочете, перегорніть кілька сторінок, тільки я вам цього не раджу, тому що переїзд через Хрестову гору (або, як називає її вчений Гамба, le Mont St.-Christophe) вартий вашої цікавості. Отже, ми спускались з Гуд-гори в Чортову долину... Ось романтична назва! Ви вже бачите гніздо злого духа між неприступними скелями,— зовсім даремно: назва Чортової долини пішла від слова "черта" (межа), а не "чорт", бо тут колись був кордон Грузії. Ця долина була завалена сніговими заметами, що досить яскраво нагадували Саратов, Тамбов та інші милі місця нашої вітчизни.
— Ось і Хрестова! — сказав мені штабс-капітан, коли ми з'їхали в Чортову долину, вказуючи на горб, вкритий пеленою снігу; на його вершині чорнів кам'яний хрест, і повз нього вела ледь-ледь помітна дорога, якою проїжджають лише тоді, коли бічна завалена снігом; наші візники заявили, що обвалів ще не було, і, зберігаючи коней, повезли нас навкруг. На повороті зустріли ми душ п'ять осетинів; вони запропонували нам свої послуги і, вчепившись за колеса, з криком почали тягнути і підтримувати наші візки. І справді, дорога небезпечна; праворуч висіли над нашими головами брили снігу, готові, здається, від першого пориву вітру обірватися в ущелину; вузька дорога частково була вкрита снігом, який в одних місцях провалювався під ногами, в інших перетворювався на лід від дії сонячних променів і нічних морозів, так що ми самі ледве просувались; коні падали; ліворуч зяяла глибока яруга, де котився потік, то ховаючись під крижаною корою, то з піною стрибаючи по чорному камінню. За дві години навряд чи змогли б обігнути Хрестову гору — дві версти за дві години! Тим часом хмари спустились, повалив град, сніг; вітер, вриваючись в ущелини, ревів, свистів, як Соловей-розбійник, і скоро кам'яний хрест зник у тумані, хвилі якого, густіші і тісніші одна за іншу, набігали зі сходу... До речі, про цей хрест існує дивна, але загальновизнана легенда, ніби його поставив імператор Петро I, проїжджаючи через Кавказ; та, по-перше, Петро був лише в Дагестані, і, по-друге, на хресті написано великими літерами, що він встановлений за наказом п. Єрмолова, а саме 1824 року. Та легенда, не зважаючи на напис, так вкорінилась, що, справді, не знаєш, чому вірити, тим більше, що ми не звикли вірити написам.
Нам треба було спускатися ще верст зо п'ять обледенілими скелями і грузьким снігом, щоб дістатись до станції Кобі. Коні змучились, ми закацюбли; віхола гуділа сильніше і сильніше, ніби наша рідна, північна; тільки її дикі наспіви були сумнішими, тужливішими. "І ти, вигнанка, — думав я, — плачеш за своїми широкими, просторими степами! Там є де розправити холодні крила, а тут тобі душно і тісно, як орлу, що з криком б'ється об грати своєї залізної клітки".
— Погано, — сказав штабс-капітан, — подивіться, навкруг нічого не видно, лише туман та сніг; так і чекай, що зірвемося в провалля або загрузнемо, а там нижче, можливо, Байдара так розгулялася, що і не переїдеш. Ця вже мені Азія! що люди, що річки — ніяк не можна покладатися!
Візники з криком і лайкою шмагали коней, котрі фиркали, опирались і не бажали ні за що на світі зрушити з місця, не дивлячись на красномовність батогів.
— Ваше благородіє, — сказав нарешті один, — так ми нині до Кобі не доїдемо; чи не накажете, поки ще можливо, повернути ліворуч? Он там щось чорніє на косогорі — певне, саклі: там завжди проїжджі зупиняються у негоду; вони кажуть, що проведуть, якщо дасте на горілку, — додав він, вказуючи на осетина.
— Знаю, брате, знаю без тебе! — сказав штабс-капітан, — от уже бестії! раді придратися, щоб зірвати на горілку.
— Зізнайтесь, одначе, — сказав я, — що без них нам було б гірше.
— Все так, все так, — пробурмотів він, — ці вже мені провідники! носом чують, де можна скористатися, ніби без них не можна знайти дорогу.
От ми звернули ліворуч і сяк-так, після багатьох клопотів, дістались до вбогого притулку, що складався з двох сакль, змурованих із плит і бруківки і обведених такою ж стіною; обірвані господарі прийняли нас гостинно. Пізніше я дізнався, що уряд їм платить і годує їх за умови, щоб вони приймали мандрівників, яких застала буря.
— Усе на краще! — сказав я, сідаючи біля вогню, — тепер ви мені доскажете вашу історію про Белу; я переконаний, що цим не закінчилось.
— А чому ж ви так впевнені? — відповідав мені штабс-капітан, підморгуючи з хитрою посмішкою.
— Тому, що це порушує порядок: що незвичайно почалось, те повинне так само і закінчитися.
— Адже ви вгадали...
— Дуже радий.
— Добре вам радіти, а мені так, справді, сумно, як згадаю. Славна була дівчинка ця Бела! Я до неї нарешті так звик, як до дочки, і вона мене любила. Треба вам сказати, що у мене немає сім'ї: про батька й матір я вже років дванадцять не маю звістки, а запастись дружиною не здогадався раніше, — так тепер вже, знаєте, і не личить; я і радий був, що знайшов кого балувати. Вона, бувало, нам співає пісні або танцює лезгинку... А вже як танцювала! Бачив я наших губернських баришень, а раз був і в Москві в Шляхетному зібранні, років двадцять тому, — тільки куди їм! зовсім не те!.. Григорій Олександрович вбирав її, як лялечку, пестив і леліяв; і вона у нас так погарнішала, що диво; з обличчя і з рук зійшла засмага, рум'янець заграв на щоках... Така вже, бувало, весела, і все наді мною, витівниця, жартувала... Боже їй пробач!..
— А що було, коли ви її сповістили про смерть батька?
— Ми довго від неї це приховували, доки вона не звикла до свого становища; а коли сказали, так вона два дні поплакала, а потім забула.
Місяців чотири все йшло якнайкраще. Григорій Олександрович, я вже, здається, говорив, пристрасно любив полювання: бувало, так його в ліс і тягне за кабанами або козами, — а тут хоч би вийшов за вал фортеці. От, одначе, дивлюсь, він став знову замислюватись, ходити по кімнаті, заклавши руки назад; потім раз, не сказавши нікому, вирушив стріляти, — цілий ранок пропадав; раз і другий, все частіше і частіше... "Недобре, — подумав я, — певне, між ними чорна кішка пробігла!"
Одного ранку заходжу до них — як тепер перед очима: Бела сиділа на ліжку в чорному шовковому бешметі, бліденька, така сумна, що я злякався.
— А де Печорін? — спитав я.
— На полюванні.
— Сьогодні пішов? — вона мовчала, ніби їй важко було вимовити.
— Ні, ще вчора, — нарешті сказала вона, тяжко зітхнувши.
— Чи не сталось з ним чогось?
— Я вчора цілий день думала, думала, — відповіла вона крізь сльози, — вигадувала різні нещастя: то здавалось мені, що його поранив дикий кабан, то чеченець потягнув у гори... А тепер мені вже здається, що він мене не любить.
— Справді, мила, ти гірше нічого не могла придумати! — Вона заплакала, потім з гордістю підняла голову, стерла сльози і продовжувала:
— Якщо він мене не любить, то хто йому заважає відіслати мене додому? Я його не примушую. А якщо це так буде продовжуватися, то я сама піду: я не рабиня його — я княжа донька!..
Я став її умовляти.
— Послухай, Бело, не може він вік сидіти тут, мов пришитий до твоєї спідниці: людина він молода, любить поганятися за дичиною, — походить, та й прийде; а якщо ти будеш смутною, то швидше йому наскучиш.
— Правда, правда! — відповіла вона, — я буду весела. — І зі сміхом схопила свій бубон, почала співати, танцювати і стрибати біля мене; тільки й це не було довгим; вона знову впала на постіль і закрила обличчя руками.
Що було мені з нею робити? Я, знаєте, ніколи з жінками не поводився; думав, думав, чим її втішити, і нічого не придумав; деякий час ми обоє мовчали... Найнеприємніше становище!
Нарешті я їй сказав: "Хочеш, підемо прогулятися на вал? погода гарна!" Це було у вересні; і справді, день був чудовий, світлий і нежаркий; всі гори були видні як на долоні. Ми пішли, походили по валу фортеці вперед і назад, мовчки; нарешті вона сіла на дерен, і я сів біля неї. Ну, справді, згадати смішно: я бігав за нею, ніби якась нянька.
Фортеця наша стояла на високому місці, і краєвид був з валу прекрасний: з одного боку широка галявина, зрита кількома балками, закінчувалась лісом, який тягнувся до самого хребта гір; де-не-де на ній курились аули, ходили табуни; з іншого — бігла мілководна річка, і до неї тулився густий чагарник, що вкривав кременисті висоти, які з'єднувались з головним ланцюгом Кавказу.