Я причаївся біля огорожі, і він прямою, але обережною ходою пройшов повз мене. Під рукою він ніс якийсь клунок, і, повернувши до пристані, став спускатися вузькою і крутою стежкою. "Того дня німі заволають і сліпі прозріють", — подумав я, рухаючись за ним на такій відстані, щоб не втратити його з очей.
Тим часом місяць почав одягатися хмарами і на морі піднявся туман; крізь нього ледве світився ліхтар на кормі ближнього корабля; край берега виблискувала піна валунів, щохвилини загрожуючи його втопити. Я, спускаючись з труднощами, пересувався крутизною, і ось бачу: сліпий зупинився, потім низом повернув праворуч; він ішов так близько від води, що здавалось, зараз хвиля його схопить і віднесе; та, певне, це була не перша його прогулянка, судячи з впевненості, з якою він ступав з каменя на камінь і уникав вибоїн. Нарешті він зупинився, ніби прислухуючись до чогось, сів на землю й поклав біля себе клунок. Я спостерігав за його рухами, сховавшись за виступом берега. Через кілька хвилин з протилежного боку з'явилась біла фігура; вона підійшла до сліпого і сіла поруч. Вітер часом приносив мені їх розмову.
— Що, сліпий? — сказав жіночий голос, — буря сильнішає; Янка не буде.
— Янко не боїться бурі, — відповідав той.
— Туман густішає, — заперечив знову жіночий голос з виразом суму.
— В тумані краще прослизнути повз сторожові кораблі, — була відповідь.
— А якщо він потоне?
— Ну що ж? в неділю ти підеш до церкви без нової стрічки.
Залягло мовчання; мене, одначе, вразило одне: сліпий говорив зі мною малоросійською говіркою, а тепер розмовляв чисто по-російськи.
— Бачиш, моя правда, — сказав знову сліпий, сплеснувши долонями, — Янко не боїться ні моря, ні вітру, ні туману, ні берегової варти; прислухайся-но: це не вода хлюпає, мене не обдуриш, — це його довгі весла.
Жінка скочила і стала вдивлятися у даль з неспокійним виглядом.
— Ти мариш, сліпий, — сказала вона, — я нічого не бачу.
Зізнаюсь, скільки я не намагався розгледіти вдалині щось схоже на човен, та даремно. Так пройшло хвилин десять; і от з'явилась поміж горами хвиль чорна цятка: вона то збільшувалась, то зменшувалась. Повільно підіймаючись на хребти хвиль і швидко спускаючись з них, наближався до берега човен. Відважним був плавець, що наважився в таку ніч вирушити через протоку на відстань двадцять верст, і важлива повинна бути причина, що його до того примусила! Думаючи так, я з мимоволі тремтячим серцем дивився на бідний човен; та він, як качка, пірнав і потім, швидко змахнувши веслами, ніби крильми, вискакував з провалля серед бризок піни; і ось, я думав, він вдариться з розмаху об берег і розлетиться вщент; та він спритно повернувся боком і вскочив у маленьку бухту неушкоджений. З нього вийшла людина середнього зросту, в татарській баранячій шапці; човняр махнув рукою, і всі троє взялись витаскувати щось з човна; вантаж був такий великий, що я й досі не розумію, як він не потонув. Взявши на плечі кожний по клунку, вони рушили вздовж берега, і скоро я втратив їх з очей. Треба було повертатись додому; та, зізнаюсь, ці дивні речі мене тривожили, і я ледве дочекався ранку.
Козак мій був дуже здивований, коли, прокинувшись, побачив мене зовсім одягненим; я йому, одначе, не сказав причини. Помилувавшись деякий час із вікна блакитним небом, всіяним розірваними хмаринками, далеким берегом Криму, котрий тягнеться ліловою смугою і закінчується стрімчаком, на вершині якого біліє башта маяка, я вирушив у фортецю Фанагорію, щоб дізнатись у коменданта про час мого від'їзду в Геленджик.
Та, на жаль, комендант не міг сказати мені нічого певного. Судна, що стояли в пристані, були всі — або сторожові, або торгові, які ще навіть не почали завантажуватись. "Можливо, днів за три, чотири прийде поштове судно, — сказав комендант, — і тоді — ми побачимо". Я повернувся додому похмурий і сердитий. В дверях зустрів мене мій козак з наляканим обличчям.
— Кепсько, ваше благородіє! — сказав він мені.
— Так, брате, бог знає коли ми звідси поїдемо! — Тут він ще більше стривожився і, нахилившись до мене, сказав пошепки:
— Тут нечисто! Я зустрів сьогодні чорноморського урядника; він мені знайомий — був минулого року в загоні; як я йому сказав, де ми зупинилися, а він мені: "Тут, брате, нечисто, люди недобрі!.." Та й справді, що це за сліпий! ходить всюди один, і на базар, за хлібом, і за водою... видно, що до цього тут звикли.
То що ж? чи з'явилась принаймні хазяйка?
Сьогодні без вас прийшла стара і з нею дочка.
Яка дочка? У неї немає дочки.
— А бог її знає, хто вона, якщо не дочка; та он стара сидить зараз в своїй хаті.
Я зайшов до халупи. Піч була гаряче натоплена, і в ній варився обід, досить розкішний для бідняків. Стара на всі мої питання відповідала, що вона глуха, не чує. Що було з нею робити? Я звернувся до сліпого, який сидів перед піччю і підкладував у вогонь хмиз. "Ануж-бо, сліпе бісеня, — сказав я, взявши його за вухо, — кажи, куди ти вночі таскався з клунком, га?" Раптом мій сліпий заплакав, закричав, заойкав: "Куди я ходив?.. нікуди не ходив... з клунком? Яким клунком?" Стара цього разу почула і стала бурчати: "Ото вигадують, та ще на убогого! за що ви його? що він вам зробив?" Мені це набридло, і я вийшов, твердо вирішивши дістати ключ від цієї загадки.
Я загорнувся в бурку і сів під парканом на камінь, поглядаючи в далечінь; переді мною тягнулося схвильоване нічною бурею море, і його одноманітний шум, подібний до гомону засинаючого міста, нагадав мені минулі літа, переніс мої думки на північ, до нашої холодної столиці. Схвильований спогадами, я задрімав... Так пройшло біля години, можливо, й більше... Раптом щось схоже на пісню вразило мій слух. Справді, це була пісня, і жіночий, свіжий голосок, — та звідки?.. Прислухаюсь — наспів дивний, то протяжний і печальний, то швидкий і жвавий. Озираюсь — нікого немає навколо; прислухаюсь знову — звуки ніби падають з неба. Я підвів очі: на даху моєї хати стояла дівчина в смугастій сукні, з розпущеними косами, справжня русалка. Захистивши очі долонею від променів сонця, вона пильно вглядувалась в далеч, то сміялась і розмірковувала сама з собою, то знову заводила пісню.
Я запам'ятав цю пісню від слова до слова:
Як по морю синьому
Та по вільній волі
Ходять все кораблики
Білопарусники.
Поміж тих корабликів
Човник плаває,
Човник мій двохвесельний,
Неоснащений.
Буря розгуляється —
Кораблі вітрилами
Затріпочуть, знімуться,
Геть порозлітаються.
Підійду до моря я
Уклонитися:
"Не чіпай, будь ласка, ти
Мого човника.
Везе сюди човник той
Дорогі коштовності;
Править ним у темну ніч
Відчайдушний парубок ".
Мені мимоволі спало на думку, що вночі я чув той же голос; я на хвилину замислився, і коли знову глянув на дах, дівчини там не було. Раптом вона пробігла повз мене, наспівуючи щось інше і ляскаючи пальцями, забігла до старої, і тут між ними почалася суперечка. Стара сердилась, вона голосно реготала. І ось бачу, біжить знову вистрибом моя ундина: порівнявшись зі мною, вона зупинилась і пильно подивилась мені в очі, ніби здивована моєю присутністю; потім недбало відвернулась і тихо пішла до пристані. Цим не закінчилось: цілий день вона крутилась коло моєї квартири; співи і скакання не припинялись ні на хвилину. Дивне створіння! На обличчі її не було ніяких ознак божевілля; навпаки, очі її з жвавою проникливістю зупинялись на мені, і ці очі, здавалось, були наділені якоюсь магнетичною владою, і всякий раз вони ніби чекали запитання. Та тільки-но я починав говорити, вона тікала, підступно посміхаючись.
Рішуче, я ніколи не бачив подібної жінки. Вона була далеко не красуня, та я маю свої упередження також і відносно краси. В ній було багато породи… порода у жінках, як і у конях, велика справа; це відкриття належить юній Франції. Вона, тобто порода, а не юна Франція, переважно проявляється у ході, в руках і ногах; особливо ніс дуже багато значить. Правильний ніс у Росії ще рідкісніший, ніж маленька ніжка. Моїй співусі було, здавалося, не більше вісімнадцяти років. Незвичайна гнучкість стану, особливий, тільки їй притаманний нахил голови, довге русяве волосся, якийсь золотавий відлив її злегка засмаглої шкіри на шиї і плечах і особливо правильний ніс – все це було для мене чарівним. Хоч у її косих поглядах я читав щось дике і підозріле, та така вже сила упередження: правильний ніс позбавив мене глузду; я уявив, що знайшов Міньйону Гете, це чудернацьке створіння його німецької уяви, — і справді, між ними було багато спільного: ті ж швидкі переходи від щонайбільшого занепокоєння до повної нерухомості, та ж загадкова мова, ті ж стрибки, дивні пісні…
Надвечір, зупинивши її у дверях, я завів з нею таку розмову:
"Скажи-но мені, красуне, — спитав я, — що ти робила сьогодні на даху?" – "А дивилась, звідки вітер віє". — "Нащо це тобі?" — "Звідки вітер, звідти й щастя". – "Що ж? хіба ти піснею закликала щастя?" – "Де співається, там і щасливиться". – "А як ненароком накличиш собі горе?" – "Ну то що? де не буде краще, там буде гірше, а від горя до щастя знову недалеко". – " Хто ж тебе навчив цієї пісні?" – "Ніхто не навчив; надумаюсь – заспіваю; кому треба чути, той почує; а кому не треба чути, той не зрозуміє". – "А як тебе кличуть, моя співухо?" — "Хто хрестив, той знає". – "А хто хрестив?" – "Звідки я знаю". – "Яка скритна! а от я дещо про тебе дізнався". (Вона не змінилась в обличчі, не поворухнула губами, ніби йшлося не про неї.) "Я дізнався, що ти вчора вночі ходила на берег". І тут я дуже поважно переказав їй усе, що бачив, думаючи збентежити її – анітрохи! Вона голосно зареготала. "Багато бачили, та мало знаєте, а що знаєте, те тримайте під замочком". – "А якби я, наприклад, здумав повідомити коменданта?" – і тут я зробив дуже серйозний, навіть суворий вираз обличчя. Вона раптом підстрибнула, заспівала і зникла, мов пташка, яку сполохнули з чагарника. Останні слова мої були зовсім недоречні; я тоді не підозрював їх важливості, та згодом мав випадок розкаятися в них.
Тільки-но смерклося, я звелів козакові розігріти похідний чайник, засвітив свічку і сів біля столу, посмоктуючи дорожню люльку. Я вже допивав другу склянку чаю, як раптом двері рипнули, легкий шелест сукні і кроки почулися за мною; я здригнувся і обернувся,— то була вона, моя ундина! Вона сіла навпроти мене тихо й безмовно і спрямувала на мене свої очі; не знаю чому, та цей погляд здався мені дивно-ніжним; він мені нагадав один з тих поглядів, що в минулі роки так свавільно грали моїм життям.