Чоловік підвівся і запитливо оглянув мешканців селища, що стояли перед ним. Строката куфайка, брудна і приношена, вільно звисала з його широких плечей; шия була обмотана червоною хусткою, які носять матроси; рибальська шапка на коротко підстриженій голові, штани з ряднини та важкі чоботи довершували його абияке вбрання.
Проте на простих рибалок з дельти Великого Юкону він справив надзвичайне враження. Ціле життя у них перед очима було саме тільки Берінгове море і за весь цей час вони бачили тільки двох білих людей: одного, що переписував людність, та другого — священика-єзуїта, що заблукав у ці краї. Плем'я рибалок було бідне, у землі їхній не було золота, і не мали вони дорогих хутр, через те білі давали їм спокій. До того ж Юкон тисячоліттями зносив сюди гірські породи з усієї Аляски, і судна тут сідали на мілину, навіть і берега не побачивши. Отож цей берег з численними затоками та архіпелагами багнистих островів обминали кораблі білих людей, і рибалки й гадки не мали, що всі ці речі існують на світі.
Різьбяр Кугах злякано відступив, перечепився ногою за свою палицю і впав.
— Нам-Бок! — крикнув він, намагаючись зіп'ятися на ноги. — Нам-Бок, якого поглинуло море, повернувся до нас.
Чоловіки й жінки метнулися назад, діти заснували у них під ногами. Один тільки Опі-Кван не розгубився, як і личило ватажкові селища. Ступивши крок наперед, він довго й пильно вдивлявся в прибульця.
— Так, це Нам-Бок, — сказав він урешті переконаним голосом.
Жінки з переляку заверещали і відступили ще далі. Чоловік у байдарці нерішуче поворушив губами. Видко було, як у нього стискалося горло від невимовлених слів.
— Ла, ла, це Нам-Бок, — хрипко зашемрала стара Баск-Ва-Ван, зазираючи прибульцеві в обличчя. — Я завжди казала, що Нам-Бок повернеться.
— Так, Нам-Бок повернувся, — промовив нарешті сам Нам-Бок. Він перекинув ногу через борт байдарки і стояв одною в човні, а другою на березі. Він шукав давно забутих слів, і горло у нього знову стиснулось. Коли ці слова знайшлися кінець кінцем, вони пролунали дивно: вимовляючи горлові звуки, він якось прицмокував.
— Вітаю вас, о братове! — сказав він. — Привіт вам, о братове тих часів, коли я ще не пішов від вас із ходовим вітром.
Він обома ногами став на пісок, але Опі-Кван подав знак рукою, щоб Нам-Бок повернувся назад у байдарку.
Ти вмер, Нам-Боку, — сказав він.
Нам-Бок засміявся:
— Подивись, який я гладкий!
— Мерці, правда, не бувають гладкі, — згодився Опі-Кван, — і тобі, видно, добре жилося. Але все це дивно. Ще не було такого чоловіка, що пішов би з ходовим вітром і повернувся після багатьох років.
— Я повернувся, — просто сказав Нам-Бок.
— Може, ти тінь, мандрівна тінь Нам-Бока? Тіні вертаються.
— Я голодний, а тіні не їдять.
Але Опі-Кван ще вагався і збентежено тер собі чоло. Нам-Бок також був збентежений; він поглянув на рибалок, що стояли перед ним і ні в чиїх очах не побачив зичливості. Чоловіки й жінки тихенько перешіптувались, діти полохливо ховалися за спини старших, собаки, наїжившись, попідгинали хвости й підозріливо нюхали повітря.
— Я породила тебе, Нам-Боку, і вигодувала своїми грудьми, коли ти був маленький, — мовила Баск-Ва-Ван, підступаючи ближче, — і хоч ти тінь, хоч не тінь — я дам тобі їсти.
Нам-Бок рушив був до неї, але юрба злякано і загрозливо загомоніла. Він спинився, вигукнув щось незнайомою мовою, — чи не "а ч-чорт!" і додав:
— Я не тінь, я людина.
— На світі є багато таємниць, — промовив Опі-Кван не то сам до себе, не то звертаючись до своїх земляків. — Ось ми живемо, а за мить нас немає. Коли людина може обернутися тінню, то чому б і тінь не могла обернутися людиною? Нам-Бок був — і його нема. Це відомо. Але ми не знаємо, чи це тінь Нам-Бока перед нами, чи сам Нам-Бок.
Нам-Бок відкашлявся і відповів так:
— Колись давно батько твого батька, Опі-Кване, пішов геть, і минуло чимало років, перше ніж він повернувся. Але його не прогнали від вогнища. Кажуть… — він значливо замовк. Усі жадібно чекали його дальших слів. — … кажуть, — вів далі Нам-Бок, обережно скеровуючи удар, — що Сіпсіп, його жінка, подарувала йому двох синів після того, як він повернувся.
— Але його погнав з дому не вітер, — відказав Опі-Кван. — Він пішов геть у глиб країни, і це річ природна, бо людина може ходити скрізь по землі скільки завгодно.
— Так само й по морю. Але справа не в тому. Кажуть… наче батько твого батька розповідав, що він бачив різну дивовижу.
— Авжеж, він про це розповідав.
— Я також маю розповісти вам багато дивного, — хитро сказав Нам-Бок, і побачивши їхнє вагання, додав: — І подарунки в мене є.
Він витяг з байдарки велику хустку, — надзвичайно тонку та барвисту, — і накинув її матері на плечі. Жінки аж скрикнули від захоплення. Стара Баск-Ва-Ван м'яла в руках розкішний дарунок, гладила його рукою, зовсім по-дитячому щось мугикаючи собі під ніс.
— Він має що розповісти, — пробубонів Кугах.
— І подарунки в нього є, — додала одна з жінок.
Опі-Кван знав, що люди тепер не всидять на місці з цікавості, та й самому йому кортіло послухати про нечувані дивовижні речі.
— Вилов був щасливий, — міркував він, — і жиру в нас досхочу. Ходімо, Нам-Боку, ми почастуємо тебе.
Два чоловіки підняли байдарку на плечі і понесли її до вогнища. Нам-Бок ішов поруч з Опі-Кваном, а весь натовп услід за ними; декілька жінок забарилися на хвилинку: їм закортіло помацати руками дивну хустку.
Під час обіду розмовляли мало, але син старої Баск-Ва-Ван не раз ловив на собі допитливі погляди. Це його трохи бентежило. Не через те, що він був дуже скромний, а тому, що запах тюленячої ситі відбивав йому апетит і він боявся, щоб цього не помітили.
— Їж! Ти голодний, — наказував Опі-Кван, і Нам-Бок примружив очі і встромив руку в величезний горщик із смердючою рибою.
— Ла, ла, не соромся. Цей рік тюлені добре ловилися, а дужий чоловік завжди голодний. — Баск-Ва-Ван умочила в сить один противнющий на вигляд шматок лососини і ніжно простягла своєму синові.
Почуваючи, що шлунок його далеко вже не такий витривалий, як колись, Нам-Бок у розпачі покинув їсти, набив люльку і заходився палити. Його сусіди голосно плямкали і поглядали на нього. Мало хто з них міг похвалитися знайомством з цим коштовним зіллям. Іноді вони діставали його — потроху і дуже поганого — в ескімосів, що жили на північ від них. Кугах, сидячи поруч Нам-Бока, натякнув, що він не від того, аби й собі хоч раз затягнутися, і, все ще жуючи, масними губами вп'явся в бурштиновий мундштук. Нам-Бок схопився рукою за живіт і відхилив люльку, що йому віддавав Кугах. Нехай він лишить її собі, він з самого початку збирався подарувати люльку саме йому. Люди облизували пальці і хвалили Нам-Бока за таку щедрість.
Опі-Кван звівся на ноги.
— Тепер, о Нам-Боку, ми попоїли і послухаємо про ті дивовижні речі, що ти бачив.
Рибалки заплескали в долоні і, взявши в руки кожен якусь роботу, наготувалися слухати. Чоловіки оздоблювали списи та різьбили на кістках, жінки шкребли жир з котикових шкур і м'яли їх у руках або шили одежу нитками з сухих жил. Нам-Бок дивився на цю картину, але не знаходив у ній принадності. Блукаючи довгі роки, він увесь час мріяв побачити її знову і тепер був розчарований. Злиденне, жалюгідне животіння, думав він, хіба можна порівняти його з тим життям, до якого він звик? Але він дещо розповість їм, хоч трохи зніме полуду з очей, — і від цієї думки очі йому заблищали.
— Братове, — почав він трохи згорда, як людина, що наміряється говорити про власні звитяги, — це було пізнього літа, в один з тих років, що вже давно минули. Погода стояла така сама, якої ми оце сподіваємось нині. Всі ви запам'ятали той день. Чайки літали низько. З берега віяв сильний вітер. Я незабаром побачив, що не подолаю його, зав'язав покришку байдарки, щоб не заливала вода, і так цілісіньку ніч змагався з бурею. А вранці землі вже не було видно, сама тільки вода навколо. Береговий вітер міцно тримав мене і відносив усе далі. Три рази ніч змінювалась на день, але землі не було видно, і вітер не відпускав мене.
Коли настав четвертий день, я був як божевільний. З голоду я не міг утримати весла, в голові наморочилося від страшенної спраги. Але море вже пересердилося, і з півдня віяв лагідний вітерець. Я озирнувся і побачив таку річ, що подумав, чи й справді я не втратив глузду.
Нам-Бок спинився і виколупав рештки лососини, що застряли в зубах. І чоловіки, й жінки, забувши про роботу та повитягавши шиї, жадібно дивилися на нього.
— Я побачив човна, величезного човна. Коли б усі човни, що я бачив, збити в один — і то не вийшло б такого здорового.
Пролунали вигуки недовір'я. Кугах, який чимало літ прожив на світі, похитав головою.
— Еге, коли б кожна байдарка була як піщинка, — казав далі визивним тоном Нам-Бок, — і щоб байдарок було стільки, скільки тут піску на березі, — і тоді не можна було б збудувати такого великого човна, якого я побачив на четвертий день уранці. Це був дуже великий човен і називався він — шхуна. Цей дивовижний човен, ця велетенська шхуна йшла до мене, і на ній були люди.
— Стривай, о Нам-Боку, — перепинив його Опі-Кван, — а які ж там були люди? Також великі?
— Ні, звичайні люди, такі, як ми з тобою.
— А великий човен плив швидко?
— Ого, ще й як швидко!
— Човен був великий, люди маленькі, — підсумував Опі-Кван. — А якими ж вони веслами гребли? Довгими?
Нам-Бок посміхнувся, вискаливши зуби.
— Весел не було, — сказав він.
Люди пороззявляли роти, настала довга мовчанка. Опі-Кван узяв у Кугаха люльку і двічі задумливо затягся. Одна з молодших жінок пирхнула нервовим смішком, і всі на неї сердито озирнулися.
— То весел, кажеш, не було? — лагідно спитав Опі-Кван, повертаючи люльку Кугахові.
— Південний вітер дув їм у спину, — пояснив Нам-Бок.
— Так, але за вітром скоро не попливеш!
— У шхуни були крила — ось такі. — Нам-Бок накреслив на піску схему щогл і вітрил. Чоловіки, зацікавившись, з'юрмилися навколо. Віяв дужий вітер, і, щоб було зрозуміліше, Нам-Бок схопив за кінці материну хустку і підняв її проти вітру. Вона напнулася, як вітрило. Баск-Ва-Ван лаялась, відбивалась, але скінчилося тим, що злякану стару вітром віднесло кроків за двадцять і вона впала на купу нанесених морем трісок.