Коли він натис на курок — пролунав голосний крик, і поранений чоловік з Країни Сонця упав; потім трохи підвівся, але знову впав. Один з білих, незважаючи на зливу стріл, підбіг до нього, нахилився й узяв собі на плечі. Але вояки з Мандела були вже близько, і влучно кинутий спис прохромив пораненого. Той скрикнув і, коли товариш спустив його на землю, зразу ослаб. Біл і троє інших спинились і послали свинцевий привіт тим, що доганяли їх із списами. П'ятий нахилився над пораненим, послухав його серце, а тоді спокійно перерізав ремені коло торби, узяв її та рушницю і підвівся на ноги.
— Ну й дурень же! — бігши вперед, крикнув Таї і високо перескочив через тіло мисливця з Голодного плем'я, яке ще здригалось у нього під ногами.
Його власна рушниця була засмічена, він не міг її використати і кричав, щоб хтось кинув списа в чоловіка з Країни Сонця, який тікав тепер під захистом пострілів. Маленький старий ловець, тримаючи списа над головою, на бігу відвів руку назад і з силою кинув його.
— Присягаюсь вовком — добрий кидок! — похвалив Таї, коли білий чоловік упав додолу і спис, що встромився йому між плечі, тихо захитався вперед-назад.
Маленький зморшкуватий ловець забухикав і сів на землю. На губах йому виступила кров і цівкою жухнула з рота. Він знову забухикав. У грудях дивно свистіло, коли він дихав.
— Вони також відважні й добрі вояки, — прохрипів він, хапаючи руками землю. — Дивись! Он і Біл.
Таї підвів очі. Четверо мандельців і один з Голодного плем'я підскочили до того, що впав. Він намагався стати на коліна, а вони списами пристромляли його назад до землі. За якусь мить перед очима Таї четверо впали під кулями, п'ятий же, не поранений навіть, схопив обидві рушниці, але не встиг підвести голови, як раптом крутнувся на місці, вжалений кулею в руку; друга куля спинила його, а третя звалила з ніг. Ще мить — і Біл був коло товариша, відрізав ремені біля торбини з бойовими припасами і забрав обидві рушниці.
Таї це бачив і бачив, як падали його люди, кидаючись уперед. У ньому прокинулась непевність, і він вирішив лягти на землю й чекати, що буде далі. Не знати чому Мезахчі повернула назад і кинулась до Біла, але не встигла добігти, як саме наспів Піло й обхопив її руками. Він силкувався підняти її на плечі, але вона зчепилася з ним, дерла й дряпала йому обличчя, нарешті підставила Піло ногу й обоє важко гепнулись на землю. Коли вони знову зіп'ялись на ноги, Піло рукою притис їй підборіддя, мало не задушивши її. Вона скажено його лупцювала, але він сховав лице в неї на грудях і, підставивши їй під кулаки шапку свого густого волосся, тягнув її вбік. Саме в цю мить коло них опинився Біл, що відступав з рушницями забитих товаришів. Мезахчі побачила його і з усіх сил затримувала свого ворога на місці. Біл махнув рушницею в правій руці і бігма вдарив Піло. Таї бачив, як Піло впав на землю, наче блискавкою вражений, а чоловік з Країни Сонця і дочка Нігаха побігли опліч далі.
Невеличка купка мандельців під проводом мисливця з Голодного племені почала була їх переслідувати, але незабаром полягла під вогнем пострілів.
Таї забило дух.
— Неначе паморозь під вранішнім сонцем, — пробурмотів він.
— Я казав, що вони добрі вояки, — ледве чутно прошепотів старий ловець, спливаючи кров'ю. — Я знаю… Я чув… Вони морські розбійники і полюють на тюленів… Вони стріляють швидко й влучно. Це їхня робота, і з цього вони живуть.
— Неначе паморозь під вранішнім сонцем! — знову промовив Таї, сховавшись за тілом старого, що вже конав, і вряди-годи визираючи звідти.
Бою вже ніякого не було. З мандельців ніхто не наважувався наступати, а відступити також було годі, бо вони опинилися занадто близько до людей з Країни Сонця. Троє спробували були пороснути врозтіч, як кролики, але один упав з перебитою ногою, другому куля прошила тіло, а третього, що, кружляючи, ухилявся від куль, постріл наздогнав коло самого селища. Решта позалягали в западинах грунту або позашивались у багнюку, бо люди з Країни Сонця безперестану обстрілювали долину.
— Не ворушись, будь ласка, — заблагав Таї, коли Ааб-Ваак підповз до нього, — не ворушись, добрий Ааб-Вааче, бо накличеш смерть на нас обох.
— Смерть уже спостигла багатьох, — засміявся Ааб-Ваак, — отже, як ти казав, кожному з нас припаде більше добра, коли будемо ділитись. Он за тим великим каменем лежить мій батько і важко дихає, а далі, скорчений у три погибелі, лежить мій брат. Те, що припало б їм, належатиме мені, і це дуже добре.
— Як ти кажеш, добрий Ааб-Вааче, і як я сказав, так воно й буде. Але перше, ніж ділити, ми повинні мати те, що ділитимем, а люди з Країни Сонця ще живі.
Куля вдарила в скелю й рикошетом низько просвистіла над їхніми головами. Таї затремтів і сховався, а Ааб-Ваак посміхнувся й марно намагався простежити, куди вона полетіла.
— Так швидко летять, що не можна вгледіти, — зауважив він.
— Чимало нас полягло, — сказав Таї.
— Але чимало й залишилось, — була відповідь. — Вони всі поприпадали до самої землі, навчились, як треба битись. І вони розлючені! А коли ми переб'ємо всіх там, на судні, лишаться тільки ті четверо, що на землі. Може, багато часу треба буде, щоб убити їх, проте, зрештою це таки станеться.
— А як ми підемо на судно, коли не можемо й поворухнутись? — спитав Таї.
— Віл і його брати залягли у незручному місці. Ми можемо оточити їх з усіх боків. Для них це погано. Вони, певно, хочуть, щоб за спинами у них була скеля, там вони зможуть сидіти й чекати, поки їхні брати з судна прийдуть їм на допомогу.
— А я кажу — їхні брати з судна ніколи не прийдуть!
Таї знову підбадьорився, а коли люди з Країни Сонця таки справді відступили до скелі, у нього стало й зовсім легко на серці, як і завжди було.
— Нас лишилось тільки троє, — скаржився вояк з Голодного племені, коли всі зібрались на нараду.
— Ну то ви, замість двох рушниць, матимете по чотири кожний, — відповів Таї.
— Ми добре билися.
— Так, а коли вас лишиться тільки двоє, то матимете по шість рушниць кожний. Отож бийтеся добре!
— А якщо жоден не лишиться? — хитро шепнув Ааб-Ваак.
— То всі рушниці будуть наші, твої й мої, — так само пошепки відповів Таї.
Одпак, щоб заспокоїти людей з Голодного племені, він постановив одного з них ватажком загону, що мав іти на корабель. Цей загін, в якому було дві третини всього племені, навантажився шкурами й іншими речами для торгу і подався на узбережжя, миль за дванадцять далі. Ті, що лишилися, розташувались широким півколом навкруги укріплення, яке хапливо будували обложені. Таї відразу ж збагнув усі вигоди такої барикади і наказав своїм людям негайно копати неглибокі шанці.
— Ловці не скоро зрозуміють, для чого це, — пояснив він Ааб-Ваакові, — а поки вони розважатимуть над цим, менше будуть згадувати про забитих і наганяти на себе всіляких страхіть. Уночі, в темряві, ми підповземо ближче, і коли вранці люди з Країни Сонця визирнуть, ми будемо вже зовсім недалеко.
Опівдні стало припікати. Люди покинули роботу і взялися їсти. Жінки принесли їм сухої риби й тюленячого сала. Почулись вимоги, щоб поділити припаси з іглу Нігаха, які лишилися після людей з Країни Сонця, але Таї відмовився. Він не хотів нічого ділити, поки повернеться той загін, що пішов на корабель. Почали гадати, чим може скінчитись ця виправа, і саме в розпалі розмови із моря докотився глухий гуркіт. Дехто вправніший на око розгледів у далечині густу хмару диму, яка швидко розвіялась, і запевняв, що вона була саме над тим місцем, де стояв корабель. Таї був тієї думки, що це вдарила гармата. Ааб-Ваак не знав, але думав, що це якийсь сигнал. В усякому разі щось мало б уже статись, казав він.
Минуло годин п'ять чи шість, і на широкій рівнині, що йшла до моря, з'явилася самотня постать. Жінки й діти, усі, скільки їх було, побігли йому назустріч. Це був Уненк, голий, поранений, захеканий. З рани на лобі точилася кров і краплями стікала по обличчю. Ліва рука, страшенно покалічена, безпорадно звисала. Але що найстрашніше — це дикий блиск в його очах. Що означав той блиск, жінки не могли зрозуміти.
— А де Пішак? — верескливо скрикнула стара скво.
— А Олітлі? А Полак? А Ма-Кук? — підхопили інші. Уненк не відповідав. Він мовчки продерся крізь натовп, що вирував навколо нього, і хитаючись, попростував до Таї.
Стара скво заголосила, і жінки одна по одній приєдналися до неї. Чоловіки повилізали з шанців і оточили Таї; навіть люди з Країни Сонця повилізали на свою барикаду подивитися на пригоду.
Уненк спинився, витер кров з очей і озирнувся. Видно було, що він хоче заговорити, але сухі губи злипались.
Лікита принесла йому води, він щось промимрив і припав до кухля.
— Був бій? — запитав нарешті Таї. — Добрий бій?
— Хо-хо-хо! — так несподівано і так люто зареготав Уненк, що всі голоси враз принишкли. — Ще ніколи не було такого бою! Це кажу я, Уненк, що споконвіку бився з людьми й звірами. Ще поки я не забув, я хочу вам сказати трохи мудрих слів. Люди з Країни Сонця добре воюють, і вони навчать нас, як треба воювати. Коли нам довго доведеться воювати, ми самі станемо добрими вояками, навіть такими самими, як вони, а інакше — ми всі повмираємо. Хо-хо-хо! Ну, та й бій же був!
— Де твої брати? — крикнув Таї і так затрусив Уненка, що той аж зойкнув від болю і тоді тільки опам'ятався.
— Мої брати? Їх уже немає!
— А Пом-Лі? — крикнув один з Голодного плем'я. — Пом-Лі, син моєї матері?
— Пом-Лі більше немає, — відповів монотонним голосом Уненк.
— А люди з Країни Сонця? — спитав Ааб-Ваак.
— Людей з Країни Сонця також немає!
— А їхнє судно, їхні скарби, рушниці й усе? — згукнув Таї.
— Ні корабля, ні скарбів, ні гармат, нічого нема, — була та сама відповідь. — Нікого нема! Нічого нема! Тільки один я.
— Ти здурів!
— Може, й здурів, — незворушно відповів Уненк, — Я бачив таке, що не диво й з глузду з'їхати.
Таї примовк і став чекати, коли Уненк сам надумається розповісти про все.
— Ми не взяли з собою рушниць, о Таї, — почав він, нарешті, — жодної рушниці не було в нас, о братове, тільки ножі й мисливські луки та списи. Ми посідали по двох і по трьох у каяки і підпливли до судна. Чужинці з Країни Сонця радо нас вітали. Ми порозкладали свої шкури, а вони принесли те, що в них було на продаж.