Тато ж заборонив йому зустрічатися з Туттою Карлсон.
– Геть звідси, – засичав він. – Біжи додому!
– А чого ти такий сердитий? – жалібно спитала Тутта Карлсон. – Хіба ти мене вже більше не любиш?
– Люблю, тому й прошу тебе: "Йди геть", – отямився від переляку Людвіг Чотирнадцятий. – Тато Ларсон заборонив нам разом гратися. Якщо він нас побачить, тобі добряче перепаде. І чого ти сюди прибилася?
– Щоб не перепало вам, – мовила Тутта Карлсон. – Ви в небезпеці, але я хочу вам допомогти. Пусти мене до нори. Покажи мені вхід!
Що мав робити Людвіг Чотирнадцятий?
– Я не знаю, де вхід, – відповів він.
– Ану пропусти мене, – стояла на своєму Тутта Карлсон. – Ти не чуєш, що вони йдуть? Як застануть мене тут, то й мені буде непереливки. Ну, то де вхід?
– Біля замшілого каменя... – почав Людвіг Чотирнадцятий, але Тутта Карлсон уже його не слухала.
Вона швидко замахала крильцями і мало не полетіла через Людвіга.
– Ідіть їсти, – долинув голос мами Ларсон із кухні. – Тільки Людвіга десь немає.
– Як твій хвіст, Лабане? – спитав тато Ларсон і поклав собі з бляшанки суничного крему.
– Погано, дуже погано, – запхикав Лабан і підняв кінчик хвоста, куди мама Ларсон наклала пластир. – Але іншим разом я провчу тих курей... – Лабан замовк. – А ось і курочка! – крикнув він і тицьнув лапою на відчинені двері. – Ціп-ціп! Справжнісінька жива курочка приблукала до нашої нори.
Тато Ларсон, мама Ларсон і всі їхні діти здивовано витріщили очі на непрохану гостю.
У норі запала глибока тиша. Ніхто анічичирк.
– Дозвольте відрекомендувати вам мою товаришку Тутту Карлсон, – нарешті мовив Людвіг Чотирнадцятий.
– Тутта Карлсон! – вигукнув тато Ларсон, і його ніс почервонів. – Хіба тобі не заборонено гратися з нею?
– А я не збираюся гратися, – так і одпекла Тутта Карлсон. – Я прийшла порятувати вас із біди.
– Нещасне курча рятує найхитрішу родину в лісі, – зареготав тато Ларсон. – Цікаво тільки: від кого ж?
– А прислухайтесь і принюхайтесь, – мовила Тутта Карлсон.
Усі позадирали писки.
– Мені пахне псом, – мовила мама Ларсон.
– Це Максиміліан, – пояснила Тутта Карлсон.
– А я чую кроки й голоси, – сказав тато Ларсон.
– То люди з нашого подвір'я, – мовила Тутта Карлсон.
Тато Ларсон занепокоївся:
– То розказуй, що й до чого.
– Зараз почнуться лови, – відповіла Тутта Карлсон.
Лисенята завищали.
– Цитьте-но! – гукнув тато Ларсон. – Нема чого вищати. Мене сотні разів ловили, а я хоч би тобі що.
Та, видно, і його пойняв страх.
– А чого це люди заповзялися ловити нас саме сьогодні? – спитав він.
– Їм здається, що навкруг курника розвелася сила-силенна лисів, – відповіла Тутта Карлсон. – Спершу з'явився один у старому капелюсі, – вона глянула на Людвіга Чотирнадцятого, підморгнула йому й повела далі: – А присмерком приплентався другий і попавсь у пастку. Тоді люди поклали собі вигнати вас із лісу геть.
– О наша прекрасна оселе! – заскавуліли Лоттен і Лінея. – У нас більш ніколи не буде такої гарненької дитячої кімнати!
– Тихо, дівчата! – прикрикнув на них тато Ларсон. – Ніхто не прожене нас із нори.
– Я знаю, що то за лови, – зітхнула мама Ларсон. – Спершу з'явиться пес і поперелякує нас до смерті. Тоді чекайте мисливців... Любий Ларсоне, тобі треба щось придумати.
– А я саме про це й думав, – мовив тато Ларсон.
– Я допоможу вам думати, – обізвався Лабан і наморщив лоба.
– Ану подивіться хто-небудь, чи пощастить вийти повз камінь, – звелів тато Ларсон.
Побіг Леопольд, та відразу ж і вернувся.
– Там стоїть якийсь дядько, – мовив він.
Тато Ларсон ще дужче занепокоївся.
– Ану подивись, чи можна вибратись через пень, – знову звелів він.
Леопольд побіг до пня, але зажурений вернувся назад.
– А там стоїть другий дядько, – сказав він.
Лисенята заходилися рюмсати.
– Ми пропали, – скавуліли вони, збившися тісно купкою. – Нас половлять.
– Ось тепер я й викажу вам таємницю, – мовив тато Ларсон. – Є ще один вихід із нори – третій, про який знаю лише я.
– Слава хитрощам! Татові Ларсонові – ура! – загукали лисенята.
Але мама Ларсон не заспокоїлась.
– Ми то виберемося через той потайний вихід. Але куди податися нам далі? Може, всюди в лісі нишпорять мисливці та собаки? Це коли б раз – і знайти гарний сховок.
– Дайте мені ще подумати, – мовив тато Ларсон.
– Я вам допоможу, – мовив Лабан і спробував напружити свої думки.
Тато Ларсон здався.
– У всьому лісі не знайдеться гарного сховку, – зітхнув він.
Лабан і собі зітхнув.
– Тато каже правду. У всьому лісі не знайдеться гарного сховку.
Та ось у норі почувся писклявий голосочок:
– Я знаю прекрасний сховок, де вас ніхто не знайде.
То запищала Тутта Карлсон. Усі здивовано повернулися до неї.
– Жартуєш, – вишкірився Лабан. – Де це є такий сховок, про який ні тато Ларсон, ні я не чули?
Тутта Карлсон гордовито подивилася на лисенят і сказала:
– НАШ КУРНИК!
Тато Ларсон не вірив своїм вухам. Сховатися в курнику?
– Там мисливці вас не шукатимуть, – повела далі Тутта Карлсон. – А коли лови закінчаться, ви повернетеся додому.
Тато Ларсон погодився, що іншої ради немає. У курнику лисам і справді нічого не загрожуватиме.
– А як ти гадаєш: чи всім курям сподобається, коли ми туди прийдемо? – обережно спитав тато Ларсон.
– Якщо вони дізнаються, що ви – мама й тато, братики і сестрички Людвіга Чотирнадцятого, то вам скажуть: "Ласкаво просимо!" – запевнила Тутта Карлсон.
– Дякую за люб'язність, – мовив тато Ларсон. – Отож ходімте тихенько через потайний вихід. Пам'ятайте, що галасувати не можна, бо помітять мисливці та Максиміліан.
Все йшло гаразд. Чималенька лисяча родина непомітно прошмигнула через ліс і полуниці. На подвір'ї вони всі зупинилися, а Тутта Карлсон шаснула в курник, щоб попередити своїх про гостей. Ларсони нетерпляче чекали на неї.
– Може, нам не треба було сюди приходити? – засумнівалась мама Ларсон. – Що ж його робити?
Тато Ларсон не встиг нічого відповісти, бо Тутта Карлсон висунула з курника голівку і помахала крильцями.
– Заходьте! – запросила вона.
Ларсони рушили по драбині. Лисенята, що зроду не бачили курника зсередини, зацікавлено роззиралися довкола. Тато Ларсон став посеред курника і відчув себе, так би мовити, трохи ніяково.
– Привіт, як мовиться у нас у краю брусниць! – виголосив він і, прижмурившись, зиркнув на Кукуріку-Петруса. – А тут, мабуть, годиться сказати: "Доброго обіду"?
Півень розгорнув крила і задер голову.
– Сподіваюсь, пан Ларсон не думає, що ми станемо для вас обідом, – відповів він.
– Я ж хотів бути чемним, – відповів тато Ларсон і почервонів. – Ми дуже раді, що прийшли сюди. Давненько я тут не був.
– А давненько, – мовив Кукуріку-Петрус. – Я толі був ще півником, але всі ми боялися хитрого Ларсона.
– Тепер я не такий хитрий, – мовив тато Ларсон й удав, що засоромився.
– Тепер у вас є син – найхитріше створіння в світі, – мовив Кукуріку-Петрус.
Лабан випростався на повен зріст, щоб усі його бачили.
– Чуєте? – прошепотів він до Лассе й Лоттен. Навіть тут мене знають.
– Я кажу про малого Людвіга, – вів далі Кукуріку-Петрус. – Уявіть лишень: додумався сховатися під капелюхом, дістався сюди й попередив нас про небезпеку! Повеличаймо ж його, друзі!
– Хитрому Людвігові ура, ура, ура! – запищали курчата.
– Ваша донька теж молодця, – похвалив тато Ларсон. – Коли б не Тутта Карлсон, нас би вже давно половили мисливці. Я завжди казав, що Тутта і Людвіг ніби створені одне для одного.
– Та скільки можна стояти й вихваляти цих дітей? – зацокоріла пані Кока. – Може, візьмемо і влаштуємо для них пишний бенкет? Чи смакують вам, любі гості, яйця?
Лисенята завищали так гучно, що найменші курчата аж полякалися й позалазили під своїх мам.
– От і добре, – мовила пані Кока. – Буде великий яєчний обід. Ану, кури, мерщій нестися!
Розділ чотирнадцятий
Що то було за свято, що за свято!
Ніколи в житті Ларсони не ласували досхочу такими смачними свіжими яйцями. Усі так понаїдалися, що не мали сили й поворушитися.
Та згодом діти затіяли гру: лиси і півники борюкалися одне з одним і кусалися. Звичайно, жартома.
Лисички й курочки поставали під однією стіною та бавилися пір'ячком.
Мама Ларсон і пані Кока сиділи на м'яких пухових подушках і про щось гомоніли собі.
Пані Кока навчала маму Ларсон, як треба нестися.
Бо ж усім відомо, що саме в курей це виходить найкраще.
Мама Ларсон навчала пані Коку, як придбати на зиму розкішне хутро.
Бо ж усім відомо, що лисиці чудово знаються на хутрах.
Кукуріку-Петрус сидів на жердці, а внизу, у гамаку, розлігся тато Ларсон. Їм також було добре.
– Аж не віриться, що тут так весело! – казав тато Ларсон.
– Ми вам дуже раді, – казав Кукуріку-Петрус. – От тільки чи залишимося ми друзями назавжди?
– Аякже, – запевнив тато Ларсон. – У нашій родині заведено казати: "Вірте Ларсонам!"
Тутта Карлсон і Людвіг Чотирнадцятий прислухалися до їхньої розмови, а тоді підбігли ближче.
– То нам можна гуляти разом? – спитав Людвіг.
– А чого ж, – мовив Кукуріку-Петрус.
– Авжеж, можна, – мовив і тато Ларсон.
Ларсонам було так гарно в курнику, що вони геть забулися про час. Коли мама Ларсон визирнула в маленьке віконечко надвір, то побачила, що вже запала глибока ніч.
– Нам пора додому, – сказала вона.
– Тихо! – цитькнув тато Ларсон і нашорошив вуха. – Люди саме повертаються з ловів.
Тепер біля курника добре чути було ходу й голоси.
– Я-думав-що-лисам-капець, – долинув чийсь голос. – А-воно-мале-та-хитре. Цілий-день-вистояли-бі-ля-нори-а-хоч-би-хвоста-побачили.
Лиси й кури перезирнулися й усміхнулися.
– І-що-вона-за-химерія? – провадив другий голос. – Максиміліан-загубив-слід-і-хотів-повертати-додому.
Пес раптом гучно загавкав.
– А-хай-тобі-грець-з-твоїм-гавканням, – нагримав на нього господар. – Гніваєшся-що-тебе-лиси-круг-пальця-обвели?
Максиміліан не переставав гавкати.
– Ото-розходився-наче-в-курник-забралися-лиси, – засміявся другий дядько. – Тобі-треба-завести-кращого-мисливського-пса.
– Кращого-за-Максиміліана-не-буде, – відповів господар. – Насправді-тут-немає-жодного-лиса. Не-чутно-ані-звуку.
Щоб не засміятися, курчата позасовували голівки від крильця, а лисенята позакушували собі хвостики.
Аж ось кроки стихли і голоси замовкли.
– На цей раз минулося, – мовив тато Ларсон. – Пора й додому.
– Дайте слово, що прийдете до нас ще, – попросив Кукуріка-Петрус.
– Спершу ви до нас, – відповіла мама Ларсон.
– Ура! Ура! – закудкудакали курочки, заскімлили лисенята.