З нього вийде прекрасний сховок!
"Ну й молодець же я! – зрадів Людвіг Чотирнадцятий. – Часом і схитрую!"
Він підкрався до капелюха і схопив його. Коли б іще скрутитися клубочком, щоб уміститися в капелюсі.
У кінці грядки він так і зробив. Ось гляньте: Людвіг Чотирнадцятий помістився під капелюхом.
Він пильненько роздивлявся, куди йому бігти, щоб утрапити до самого курника, бо під капелюхом буде як сліпий.
– Ну, нехай щастить, – промовив Людвіг Чотирнадцятий, просичавши чотири рази.
І почалася захоплююча мандрівка до курника.
Та цієї ж миті загавкав Максиміліан.
– Цить! – почувся Петерів голос. – Ніде-ж-ані-шелесь.
Пес загавкав ще дужче.
– Чого-ти-розходився? – почувся голос Малот. – Так-наче-тебе...
– Глянь! – урвав її Петер. – Біля-курника-капелюх!
Людвіг Чотирнадцятий затремтів. Його помітили!
– Хто-це-зняв-його-з-опудала? – обурилася Малот. – Ото-вже-тато-розгнівається!
– Хіба-ти-не-бачиш-що-капелюх-ворушиться? – гукнув Петер.
– Ну-що-ти, – засміялась Малот. – Капелюх-не-може-ворушитися.
– Подивись-сама, – не вгавав Петер.
– Чудасія, – мовила Малот, і їй зробилося лячно. А Максиміліан не переставав гавкати.
– Може-подивимось-на-чудасію-ближче? – спитав Петер.
Людвіг Чотирнадцятий зрозумів, що задумали діти. Тепер йому треба добігти до курника раніше, ніж Малот, Петер і Максиміліан його зловлять.
Коли б розрахувати точно, щоб опинитися біля невеличкої драбинки, а там шмигнути крізь віконце...
Людвіг Чотирнадцятий розрахував добре. Він гепнувся поміж курми і курчатами.
І знов зчинився такий самий лемент, як тоді, коли він прийшов уперше.
– Ряту-у-уйте! Живий капелюх! – кудкудакали кури. – Ряту-у-уй, Кукуріку-Петрусе! Де ти? Капелюх ворушиться, мов якась примара!
Людвіг Чотирнадцятий поквапився скинути капелюха.
– Цитьте, це всього-навсього я! – щодуху крикнув він, щоб його можна було почути й крізь галас.
– Людвігу, – злякано пропищала Тутта Карлсон і подріботіла до нього із закутка. – Що ти тут робиш?
– Сьогодні до вас прибіжить Лабан! – похапцем сказав Людвіг Чотирнадцятий. – Але дай слово, що нічого не скажеш ні людям, ні Максиміліанові. Як-не-як, а Лабан доводиться мені братом.
Тепер галас зчинився й надворі біля курника.
– Капелюх-стрибнув-он-туди, – почувся голос Петера.
– Небилиці! – гукнув його тато. – Як-це-капелюх-стрибатиме? Відчинімо-двері-й-подивимось.
Людвіг Чотирнадцятий не міг лишатися тут надовше.
– Не кривдіть мого брата, – попросив він Тутту Карлсон. – У Лабана добре серце.
І тієї самої миті, як тато Малот і Петера відчинив двері до курника, Людвіг Чотирнадцятий гайнув через віконце надвір, – тільки смуга лягла. Єдине, що він залишив після себе, – Опудалів капелюх, що валявся долі.
А ще Людвіг почув Петерові слова:
– Бачите-ми-казали-правду.
– Нічогісінько-не-второпаю, – мовив тато. – А-ти-що-скажеш-Максиміліане?
Пес гавкнув. Звичайно, він дещо зрозумів.
– Стривай-но, – пробурмотів пес. – Іншим разом тобі так перепаде, що жалко буде на тебе дивитись, малий хитруне.
Розділ дванадцятий
Людвіг Чотирнадцятий устиг додому якраз на вечерю.
Усі сестрички й братики зібралися навкруг Лабана, що неквапом потягувався на підлозі.
– Мені снився чудовий сон, – поважно мовив він.
– Щось ти зарані виспався, – сказав Леопольд. – Ми ще тільки лягатимемо.
– Малим дітям саме час лягати, – провадив своєї Лабан. – А нам, дорослим, на думці пригоди.
– Які пригоди? – поцікавилась Лоттен.
Лабан таємниче усміхнувся.
– Завтра дізнаєшся, – відповів він і підморгнув татові Ларсону.
– Дітки, ану спати! – нагримала мама Ларсон. – Надворі вже ніч.
Тринадцятеро лисенят зникли в спальні. А чотирнадцяте, Лабан, пішло до дверей.
– Будь обережний, – мовив на прощання тато Ларсон.
– Як завжди, – відповів Лабан. – Хіба ви забули, що я Лабан Хитрий?
Людвіг Чотирнадцятий лежав у своєму ліжечку й перевертався з боку на бік.
"Хоча б його там не скалічили, – думав він. – Бо Тутта Карлсон може його гарненько провчити".
Невдовзі по тому Людвіг таки задрімав, та скоро його збудив пронизливий крик.
– Ой-йо-йой! – вив хтось у вітальні. – Я геть покалічений! Ой-йо-йой!
То кричав Лабан.
Виходить, що він уже повернувся?
Людвіг Чотирнадцятий неабияк злякався. Що там Тутта Карлсон устругнула? Він же благав її не кривдити Лабана.
Усі лисенята посхоплювалися від Лабанового крику. Людвіг Чотирнадцятий відчинив двері, й вони прикипіли очима до вітальні.
Такого видовиська вони ще зроду не бачили.
На канапі, яку тато Ларсон спорудив із дерев'яної скриньки, лежав Лабан і рюмсав. Мама Ларсон обняла його за голову і втішала.
Тато Ларсон стояв поруч і роздивлявся якусь штукенцію, що теліпалася на самому кінчику Лабанового хвоста. Людвіг Чотирнадцятий здогадався, що то таке. Тутта Карлсон про такі речі йому розказувала.
ТО БУЛА ПАСТКА НА ЩУРІВ!
– Ой-йо-йой! – стогнав Лабан. – Я до смерті покалічений! Я спливаю кров'ю!
– Цить, не спливаєш, – суворо мовив тато Ларсон. – Ти через власну дурість наробив собі шкоди. А ще хвалився: "Лабан Хитрий!" Та й попався в пастку на щурів. Ану розказуй, як воно було?
– Я минув овес і полуниці, – почав Лабан. – Нічого не чув і нічого не бачив. Лишилося тільки збігти по драбині до курника. Коли це...
– Ну? – нетерпеливився тато Ларсон, бо Лабанові не дуже хотілося признаватись.
– Мені запахло сиром, – вів Лабан далі. – Ти сам казав, що сир корисний. Дай, думаю, покуштую. Якраз переді мною лежав маленький шматочок.
– І ти попав просто в пастку, – зітхнув тато Ларсон.
– О, все ж таки я трішечки хитрий, – почав виправдовуватися Лабан. – Я ж не підходив близько, а хотів підсунути той шматочок хвостиком...
– І пастка спіймала тебе, – докінчив тато Ларсон.
Лабан кивнув і зайшовся слізьми.
– Мені так боліло! – пхинькав він. – Я не стримався та як загорлаю... Попрокидалися всі кури, і зчинилась веремія. Прокинулися й люди, і Максиміліан. Я – лапи на плечі й скільки духу тікати з оцією штукенцією на хвості. Пес замалим не догнав мене.
– Бідолашний Лабан, – зітхнула мама Ларсон і погладила його своїм хвостом. – Перший раз до курника йти нелегко.
– Ой, біда мені, біда, – мовив Лабан, – у мене пів-хвоста зосталося.
– Ось я прикладу тобі пластир, – пообіцяла мама Ларсон. – І до завтра ти знов будеш здоровий.
Тато Ларсон відчепив пастку й поставив її на столі.
– Дивіться, – звернувся він до дітей, що стояли у відчинених дверях. – Я завжди казав, що ви повинні берегтися людей і собак. А спитайте Лабана, чи не така сама небезпечна й пастка?
Лабан, підібгавши розтовченого хвоста, пішов до спальні.
Лисенята захихотіли.
– Лабан Нехитрий, Лабан Нехитрий, – прошепотіло котресь із них.
Лабан затулив лапками вуха, щоб не чути.
– Гей! – погукав його Людвіг Чотирнадцятий. – Послухай, а мені здається, що ти хитрий.
– Ти теж кепкуєш із мене? – спитав брат.
– Зовсім ні, – мовив Людвіг. – Ти справді хитрий. Коли б ти підсував той сир не хвостом, а писком, то пастка вчепилася б тобі в носа. А це куди гірше!..
Тато Ларсон замислено сидів у вітальні в кріслі. Йому не йшла з голови пастка. За своє довге життя він ніколи не чув, щоб люди ставили пастки на драбинах для курей.
Якимсь дивом хтось дізнався, що ввечері до курника навідається непроханий гість.
Від кого?
Чи не виходив часом учора з дому Людвіг Чотирнадцятий?
Тато Ларсон вирішив, що вдосвіта поговорить зі своїм найменшим сином.
– І де ж ти вчора гасав? – почав тато Ларсон. – Тебе просто не заженеш до хати.
Людвіг Чотирнадцятий відвернувся.
– Гуляв собі.
Тато Ларсон не зводив з нього очей.
– Мабуть, біля курника?
Людвіг Чотирнадцятий кивнув.
– Отже, це ти розказав Тутті Карлсон і всім іншим курям, що до них прийде Лабан? – питав далі тато Ларсон.
Людвіг Чотирнадцятий знов кивнув.
Волосинки на татовому хутрі стали сторч.
– А як ти потрапив у курник? – суворо спитав він. – Серед білого дня тебе могли побачити.
Людвіг Чотирнадцятий розповів, як він узяв Опудалового капелюха, щоб пробратися до курей.
Аж тоді він насилу зважився звести очі на тата.
– Ви дуже гніваєтесь? – пошепки спитав він і сховав носика у своє хутро. – Але я просив курей не завдавати Лабанові шкоди. Я не знав, що вони надумали поставити щурячу пастку.
Запала мовчанка.
Людвіг Чотирнадцятий обережно висунув писочок із хутра. Ти ба! Що це таке?
Тато Ларсон сидів і реготав.
– То ви не гніваєтесь? – перепитав Людвіг Чотирнадцятий.
– Та годилося б і розгніватись, – аж за боки хапався тато Ларсон. – Ну й хитрий же ти! – Він зітхнув. – Тільки все-таки, негарно дурити своїх.
– Мені хочеться, щоб усі були добрі одне до одного, – мовив Людвіг Чотирнадцятий. – Щоб Лабан не кривдив мою найкращу товаришку і її рідню.
– Гарна твоя мова, – похвалив тато Ларсон. – Але я дам тобі одну пораду: не признавайся Лабанові, що через тебе він попав у пастку. А то буде тобі від нього. – І насамкінець тато додав: – Ось що, Людвігу, я не допущу, щоб ти грався з тієї Туттою Карлсон. Вона і її родичі ніякі нам не друзі.
– Тату, – почав був Людвіг Чотирнадцятий. – Тутта і я...
– ...більше не будете гратися разом, – закінчив тато Ларсон.
– І чого це всі звірі не можуть бути друзями і допомагати одне одному, – сумно проказав Людвіг Чотирнадцятий.
– А як ти собі уявляєш: чим зможуть кури допомагати лисам? – спитав тато Ларсон. – Ні, буде по-моєму. Зрозумів?
Так, Людвіг Чотирнадцятий усе зрозумів. Він поплентався надвір і ліг біля замшілого каменя.
Лежав він, лежав, і так йому зробилося себе шкода, хоч плач.
Йому заборонили гратися з добрими лісовими звірятами.
Йому заборонили зустрічатись і гуляти з Туттою Карлсон.
"Краще вже бути дитячою іграшкою, – подумав він. – Тоді б я щодня міг бачити Тутту Карлсон".
Водночас він знав, що дуже швидко затужив би за домівкою, бо лисові належить мешкати в лісі, а не бути іграшкою для людських дітей.
– Я такий нещасний, – застогнав Людвіг Чотирнадцятий. – Нещасний, бо не можу робити те, що мені подобається.
Розділ тринадцятий
Ніхто б не побачив Людвіга Чотирнадцятого за великим замшілим каменем. А йому було видно все, що діялось навкруги.
Он за кущами майнуло щось жовтеньке.
Людвіг Чотирнадцятий прижмурив проти сонця очі.
Мабуть, йому привиділось. Щось дуже схоже на Тутту Карлсон. Та що їй тут робити?
– Людвігу! – пропищало щось. – Чи є десь тут Людвіг Чотирнадцятий?
Людвіг Чотирнадцятий злякався.