Ти пережив більше поем, аніж інші поети понаписували.
Потім ласкаво, як мати, почала дорікати йому, що він марнує своє життя.
— Я ще доживу до того, що з тебе будуть люди.
Єсті приємно було слухати напучування своєї доброї, вірної приятельки, чиє мрійливе серце палало любов'ю до великих дій.
Та як вони скінчили свій веселий обід, скуштували м'яса з хріном, капусти, печива та святкового елю, коли досхочу насміялися і наплакалися з Єстиних розповідей про майора, майориху, про священика з Брубю, надворі задзеленчав дзвоник, і відразу по тому до вітальні зайшов лихий Сінтрам.
Він весь, від голомозої голови до великих пласких ніг, променів радістю. Він вимахував довгими руками й кривив обличчя. Легко було здогадатися, що прибув він з поганими новинами.
— Ви вже чули? — запитав лихий вісник. — Чули, що сьогодні в церкві Свартше оголошено заручини Анни Шернгек з багатієм Дальбергом? Мабуть, вона забула, що заручена з Фердінандом.
Ні, вони ще про це не чули; новина приголомшила й зажурила їх. Подумки вони вже бачили свою садибу зруйнованою за борг Сінтрамові; будуть продані їхні улюблені коні та й старі меблі, що їх господиня привезла ще з батьківського дому. Скінчиться їхнє веселе життя з бенкетами і поїздками з балу на бал. Солона ведмежатина знову не покидатиме їхнього столу, а дівчатам доведеться йти по чужих людях.
Господиня погладила сина, втішаючи його в своїй невгасимій материнській любові.
Та серед них був Єста Берлінг, і в голові його миттю зринули сотні планів, один кращий за одного.
— Слухайте! — гукнув він. — Годі побиватися! Це все влаштувала пасторша із Свартше. Вона має владу над Анною, відколи та оселилася в неї. Це вона примусила дівчину кинути Фердінанда задля старого Дальберга. Але ж вони ще не взяли шлюбу і не візьмуть його. Я їду в Борг і зустріну там Анну. Я побалакаю з нею, я вирву її з рук пасторші й нареченого. Цієї ж таки ночі я привезу її сюди, і старий Дальберг зостанеться ні з чим.
Так він і зробив. Поїхав у Борг, не взявши з собою жодної з веселих капітанових дочок, зате вся родина щиро побажала йому успіху. А Сінтрам, радий, що старий Дальберг дістане дулю, вирішив лишитися в Берзі й подивитись, як Єста привезе невірну наречену. З великої втіхи він навіть укрив Єсту своїм зеленим дорожнім коцом, подарунком мамзель Ульріки.
Господиня вийшла на ганок з трьома книжечками, перев'язаними червоною стрічкою.
— На, — звернулася вона до Єсти, що сидів уже на санках. — Візьми їх на той випадок, якщо тобі не поведеться! Це "Корінна" мадам Сталь. Я не хочу, щоб її продали на аукціоні.
— Мені неодмінно поведеться.
— Ох, Єсто, Єсто, — мовила господиня й погладила його по русявому чубові. — Ти найдужчий і найслабший з людей. Чи не забудеш ти за хвилю, що тримаєш у своїх руках долю бідних людей?
І Єста знову помчав дорогою. Дон-Жуан вицокував копитами, ззаду біг білий Танкред, а серце Єсті сповнювала радість близької пригоди. Він почував себе молодим звитяжцем, на нього зійшло натхнення.
Дорога вела повз церковний будинок у Свартше. Він завернув на подвір'я і запитав, чи може забрати з собою на бал Анну Шернгек. Йому дозволили. Гарна примхлива дівчина вмостилася на санках. Хто б не захотів їхати чорним Дон-Жуаном?
Спершу вони мовчали, та потім дівчина не витерпіла й зухвало спитала:
— Чи чув, Єсто, що нині священик оголошував у церкві?
— Може, казав, що ти найвродливіша дівчина між Левеном і річкою Кларельв?
— Ти дурний, Єсто, про це всі знають. Він оголошував мої заручини із старим Дальбергом.
— Отакої! Якби я був знав, то не взяв би тебе з собою. Нізащо не взяв би!
— Я б приїхала й без тебе, — гордовито сказала дівчина.
— А все-таки шкода мені тебе, Анно, — задумливо мовив Єста. — Шкода, що ти не маєш батьків. Бо ти така норовиста, що на тебе не можна покластися.
— А ще більша шкода, що ти не сказав мені цього раніше, тоді б хтось інший віз мене на бал.
— Пасторша також вважає, що тобі треба мати якогось опікуна замість батьків, а то не віддавала б тебе за таку стару ворону.
— Це не вона мене віддає.
— О, то ти сама знайшла собі такого гарного хлопця?
— Принаймні він бере мене не через гроші.
— Ні, старі завжди полюють за синіми очима й рожевими щоками, і в них це страх як мило виходить!
— Як тобі не соромно, Єсто!
— Але пам'ятай, що відтепер тобі з молоддю не можна буде знатися. Кінець танцям і розвагам. Твоє місце в кутку на канапі. Чи, може, ти наміряєшся гуляти в карти зі старим Дальбергом?
Якийсь час вони мовчали, аж поки вибралися на стрімкі пагорби, де лежав Борг.
— Дякую за милу розмову! Надалі я добре подумаю, перше ніж кудись поїду з Єстою Берлінгом.
— І я дякую тобі за ласкаве слово! Я теж знаю декого, хто жалкує, що колись возив тебе.
Зухвала Анна Шернгек була трохи сумирніша, ніж завжди, як увійшла до танцювальної зали й скинула очима на гостей.
Найперше вона побачила низенького лисуватого Дальберга побіч високого стрункого Єсти Берлінга з хвилястим русявим чубом. Вона б залюбки вигнала їх обох за двері.
Наречений підступив до неї й запросив на танок, але вона зустріла його глузливим подивом:
— Чого це тобі забаглося? Щось я в тебе не помічала раніше любові до танців!
Дівчата підбігли поздоровити її.
— Краще не прикидайтесь! Адже ви не вірите, що можна закохатися в старого Дальберга. Але він багатий, і я теж багата, то з нас якраз добра пара.
Підійшли й старші жінки: вони тиснули її білу руку й торочили про найбільше щастя в житті.
— Поздоровляйте пасторшу із Свартше! — відповіла дівчина. — Вона дужче рада, ніж я.
А неподалік стояв Єста Берлінг, веселий кавалер; усі його радісно вітали за ясну усмішку і за гарні слова, що, мов золотий пил, сипались на сіру павутину життя. Ніколи ще не видавався він їй таким, як цього вечора. Він не покидьок, не принижений, не бездомний блазень, о ні! Він король над людьми, природжений король.
Решта молодих хлопців також змовилися проти неї. Нехай, мовляв, подумає, як недобре чинить, що дарує своє вродливе личко й своє багатство старому дідові. Десять танців вона сиділа, мов пень.
Дівчина кипіла гнівом.
Коли почався одинадцятий танець, її запросив якийсь неборак, що з ним ніхто не хотів танцювати.
— Ви, мабуть, гадаєте, що як пиво випите, то пора на квас! — сухо відрубала йому дівчина.
Потім гості сіли гуляти у фанти. Дівчата пошепотілися між собою й присудили їй поцілувати того, кого вона найдужче любить. І, лукаво усміхаючись, чекали, що ця горда красуня поцілує старого Дальберга.
Та вона підвелася, велична в своєму гніві, й заявила:
— Я краще дам поличника тому, коіго найдужче ненавиджу.
Наступної миті в Єсти Берлінга горіла щока від її міцної долоні.
Він почервонів як рак, але стримався, тільки на мент притримав її за руку й прошепотів:
— За півгодини будь унизу, в червоній залі!
Його сині очі сповили її чарівними путами, і дівчина відчула, що мусить скоритися йому.
Внизу вона зустріла Єсту гордо, гіркими словами:
— Що тобі до того, з ким я одружуюсь, Єсто?
Він не мав іще до неї ласкавого слова в серці, але гадав, що нерозважно буде зразу заводити мову про Фердінанда.
— Я думаю, що просидіти десять танців — замала кара для тебе, — почав він. — Але й це буде тобі наука, що не можна легковажно ламати своє слово й свою обіцянку. Якби суддя був кращий, то покарав би тебе суворіше.
— Що я зробила тобі і всім хлопцям, що ви не даєте мені спокою? Це через гроші ви мене переслідуєте. Я викину їх в озеро, нехай їх витягне хто хоче.
Дівчина затулила обличчя руками і спересердя заплакала.
Сльози зворушили поетове серце, йому стало соромно за свою суворість, і він лагідно озвався до дівчини:
— О, вибач мені, серденько! Вибач бідному Єсті Берлінгові! Хто зважає на слова і вчинки такого злидаря, як я! Хто плаче через його докори! Це все одно, що плакати, коли вкусить комар. Може, це шаленство, але я хотів перешкодити найвродливішій і найбагатшій дівчині вийти заміж за старого діда. А натомість тільки засмутив тебе.
Він сів коло неї на канапу, легенько обняв її за стан, ласкаво й ніжно. Дівчина не відсахнулася. Вона пригорнулась до Єсти, закинула йому руки на шию і заплакала, схиливши гарну голівку йому на плече.
О поете, найдужчий і найслабший з людей. Не на твоїй шиї мали б спочивати ці білі руки!
— Якби я таке знала, — прошепотіла дівчина, — то ніколи б не пішла за старого. Я дивилася на тебе нині, тобі немає рівного.
Є ста видавив із себе блідими вустами:
— Фердінанд!
Вона затулила йому вуста поцілунком:
— Що мені він! Крім тебе, нікого мені не треба. Тобі єдиному я буду вірна.
— Я Єста Берлінг, — понуро мовив він, — зі мною ти не можеш одружитися.
— Я кохаю тебе, найкращого серед чоловіків! Не треба тобі нічого робити, не треба кимось бути. Ти народжений королем.
Поетові заграла кров. Дівчина була чарівна в своєму коханні. Він пригорнув її до себе.
— Якщо ти хочеш бути моя, то не можеш лишатися у пасторші. Дозволь, щоб я цієї ж таки ночі забрав тебе в Екебю. Там я знаю, як тебе захистити, поки ми справимо весілля.
То була шалена їзда. Вони улягли законам кохання, і кінь поніс їх у нічну темряву. Під полозками рипів сніг, ніби скарга обманутого. Та що їм було до того! Дівчина повисла в Єсти на шиї, а він, схилившись, шептав їй на вухо:
— Чи є на світі втіха солодша за вкрадену радість?
Що їм до заручин? Вони кохали одне одного. Що їм до людського гніву? Єста Берлінг вірив у долю; доля їх звела. З долею годі змагатися.
Якби навіть зорі були весільними свічками, засвіченими їй перед олтарем, якби калатальця на упряжі Дон-Жуана були церковними дзвонами, що скликали б людей на її шлюб із старим Дальбершм, все одно вона мусила б тікати з Єстою Берлінгом. Така могутня доля.
Вони щасливо поминули церковний будинок і хутір Мункерюд. Лишалося півмилі до Берги, а тоді ще півмилі до Екебю. Дорога бігла узліссям. Праворуч від неї здіймалася темна гора, ліворуч простяглася вкрита снігом долина.
Примчав Танкред. Він наче аж повз по снігу і скавулів зі страху. Нарешті він стрибнув на санки і примостився в Анни біля ніг.
Дон-Жуан здригнувся й побіг ще дужче.
— Вовки! — мовив Єста Берлінг.
Вони побачили під лісом рухому сіру стрічку. Вовків було з добрий десяток.
Анна не злякалася.