посередині, вмостімо на них тачку догори дном, і стіл готовий! Стіл готовий, слава столові!
Тягніть стільці, все, на чому можна сісти! Тягніть шевські триноги й порожні скриньки! Тягніть подерті крісла без спинок, санки без полозків і стару карету! Ха-ха-ха, тягніть сюди стару карету! На ній усядеться промовець!
Ти ба! Одне колесо відкотилося, та й задка немає! Самий передок, подушка витерлася, з неї лізе ведмежа шерсть, шкіра аж поруділа, така давня. Зате стара коляса висока, мов хата. Підіпріть її, підіпріть, а то перевернеться!
Слава! Слава! У садибі Екебю настає свят-вечір.
Майор і майориха сплять собі в ліжку за шовковою завісою, сплять і гадають, що в крилі кавалерів також усі поснули. Хай собі сплять наймити й служниці, обважнілі від куті й міцного святкового елю, але ж не мешканці кавалерського крила! Хіба можуть кавалери такої ночі спати!
Не бряжчать сьогодні залізом босоногі ковалі, не штовхають тачок з вугіллям замащені сажею челядники, молот висить під стелею, мов рука з затисненим кулаком, на ковадлі нема нічого, печі не роззявляють червоних пащ, щоб ковтати вугілля, не риплять міхи. Сьогодні свят-вечір. Кузня спить.
— Спить, спить! О, спиш, сердего, коли кавалери й гадки не мають спати! Довгі кліщі стоять позастромлювані в долівку й тримають у лещатах лойові свічки. Від блискучого мідяного казана на десять кварт аж під темну стелю здіймається блакитне. полум'я з пуншу. На довгому держакові молота висить роговий ліхтар Беренкройца. Жовтий пунш полискує в чаші, немов ясне сонце. Оце стіл, а ось і стільці! Кавалери справляють у кузні свят-вечір.
Тут буяють радощі й сміх, лунає музика й співи. Але цей галас серед ночі нікого не будить, бо його забиває могутній шум водоспаду надворі.
Як же тут весело й радісно. Оце якби їх майориха побачила!
Ну то й що? Вона неодмінно підсіла б до них і випила б келих. Вона гарна жінка, не буде тікати від гучної пияцької пісні чи партії в карти; Вона найбагатша жінка у Вермланді, загониста, мов візник, і велична, мов королева. Вона любить пісню, і голосну скрипку, і валторну. Любить також вино, карти і стіл, де зібралися веселі гості. Вона рада, щоб у її коморі меншало харчів, у покоях і в залі не стихали танці й розваги, а в крилі нахлібників було повно кавалерів.
Дивіться, ось вони сидять навколо чаші з пуншем, один в один! Їх — тузінь, дванадцятеро чоловіка. Не якісь там стрибунці чи аматори моди, а люди, що про них довго не вмре слава у Вермланді, справжні чоловіки — дужі і мужні.
Не висохлі, як папірус, не натоптані торби грошей, а вбогі, безтурботні, кавалери з голови до ніг.
Не якісь там плаксії, не сонні хуторяни. Вони світові люди, лицарі й авантурники, ласі на веселі пригоди.
Тепер уже крило нахлібників віддавна стоїть порожнє. Екебю більше не прихищає безхатніх кавалерів. Відставні офіцери й зубожілі дворяни не їздять уже деренчливими чортопхайками дорогами Вермланду. Та нехай воскреснуть мертві, нехай повстануть веселі, безтурботні, вічно молоді!
Кожен із цього славнозвісного товариства вмів грати на якомусь інструменті або й на кількох. Кожен мав якусь прикмету, власну манеру вислову, власні приповідки, пісні, наче мурашка в купині, кожен мав свою питому особливість, коштовну кавалерську цноту, що відрізняє його від інших.
З-посеред товариства за столом я найперше назву Беренкройца, полковника з густим сивим вусом, майстерного картяра і співака Бельманових пісень, а також його приятеля й товариша з часів війни, тишка і великого мисливця на ведмедів майора Андерса Фукса і третього їхнього побратима, невисокого барабанщика Рустера, що довго служив у полковника, але доскочив офіцерського чину за свій хист готувати пунш і співати басом. Далі треба згадати старого фенрика[7] Рутгера фон Ернеклова, жіночого облесника в твердих, накрохмалених брижах на шиї, в перуці, підфарбованого, мов жінка. Колись він був одним із найпоказніших кавалерів, як і капітан Крістіан Берг, дужий, славетний герой, — але його так само легко можна було здурити, як велетня в казках. В їхньому товаристві часто можна було побачити маленького, круглого патрона Юліуса, жвавого, веселого й дуже обдарованого чоловічка, незрівнянного оповідача, маляра, співака і майстра переказувати анекдоти. А ще він любив кпити з розбитого подагрою фенрика і з дурного велетня Крістіана Берга.
Був серед них і високий німець Кевенгюлер, винахідник самохідного воза й летючої машини; про його славу ще й досі шумлять Вермландські ліси. З походження і навіть з вигляду він був лицар, мав довгі закручені вуса, гостру борідку, орлиний ніс і маленькі скісні очі в павутинні дрібних зморщок. Сидів між ними й великий воїн кузен Крістофер, що покидав стіни крила нахлібників лиш тоді, як ішлося про полювання на ведмедя чи якусь іншу сміливу витівку, а коло нього дядько Ебергард, філософ, що оселився в Екебю не задля веселощів і розваг, а щоб не клопотатися їжею і спокійно довершити свою велику працю в царині науки з наук.
Насамкінець я назву найкращих із цілого товариства, ласкавого Левенборга, скромного, надто доброго для цього світу чоловіка, що не годен був збагнути його шляхів, і великого музику Лільєкруну, що мав гарну оселю і завжди тужив за нею, а все ж зоставався в Екебю, бо потребував простору й різноманітності, аби якось зносити земне життя.
Усі ці одинадцятеро кавалерів давно полишили за собою молодість, навіть дехто переступив поріг старості. Проте між ними був один чоловік, що мав не більше як тридцять років і ще не втратив своєї фізичної та духовної сили. Це Єста Берлінг, кавалер над кавалерами, що сам-один був більший оповідач, співак, музика, мисливець, пияк і гравець, ніж усі решта разом. Він-бо утілював усі кавалерські цноти. Отаку людину зробила з нього майориха!
Гляньте, ось він стоїть на стільці для промовця! Темрява з і чорної стелі спадає вниз важкими кетягами, і в ній світиться його ясна голова, ніби в тих молодих богів-світлоносців, що впорядковували хаос. Він стрункий, вродливий, сповнений, жадоби пригод.
Одначе промовляє він дуже поважно.
— Кавалери й браття! Береться до півночі, ми вже довго бенкетуємо, то ж пора випити за тринадцятого біля столу.
— Що це ти, любий Єсто! — вигукує патрон Юліус. — Де ж ти візьмеш тринадцятого, нас-бо лишень дванадцять!
— В Екебю щороку помирає одна людина, — провадить Єста дедалі смутнішим голосом. — Помирає один із мешканців кавалерського крила, один із веселих, безтурботних, вічно молодих. Що вдієш? Кавалерам не годиться старітись. Якщо наші тремтячі руки не годні підняти чарки, а наші пригаслі очі розпізнавати карти, то навіщо нам життя і ми навіщо? Один із цих тринадцяти чоловік, що справляють святвечір у кузні Екебю, мусить померти, але щороку приходить новий, щоб доповнити рахунок. Має прийти чоловік, досвідчений у мистецтві веселощів, такий, що вміє грати на скрипці чи в карти, прийти й доповнити рахунок нашого товариства. Старі метелики повинні вчасно померти, поки ще світить літнє сонце! Я п'ю за тринадцятого!
— Стривай, Єсто, нас-бо тільки дванадцять! — заперечують кавалери, і ніхто з них не торкає чарки.
Єста Берлінг, прозваний поетом, хоч він не написав жодного вірша, спокійно, незворушно каже далі:
— Кавалери й браття! Не забувайте, хто ви. Ми підтримуємо радість у Вермланді. Ми водимо смичками по скрипках, пускаємось у танок, завдяки нам у цьому краї дзвенить пісня й не стихає гра. Наші серця вільні від жадоби золота, а руки не обтяжені працею. Якби нас не було, забулися б танці й карти, згасло б літо, зів'яли б троянди, відлунала б пісня, і в цілому цьому благословенному краї лишилися б тільки рудні та їхні власники. Радощі житимуть, поки живі ми. В цій кузні Екебю я вже шість років справляю свят-вечір, і досі ніхто не вагався випити за тринадцятого.
— Але ж, Єсто! — вигукують кавалери. — Тепер нас тільки дванадцять, як же можна пити за тринадцятого?
Глибокий сум проступає в Єсти на виду.
— Хіба нас тільки дванадцятеро? Хто таке сказав? Хіба ми повинні вимерти? Хіба другого року нас має бути тільки одинадцятеро, а за два роки тільки десятеро? Хіба наймення наші мають перейти в легенду, а товариство розпастися? Я викликаю тебе, тринадцятий, і встав випити за тебе. Викликаю з моря, з надрів землі, з неба, з пекла — того, хто має доповнити товариство кавалерів!
Раптом з димаря долинає шурхіт, хряскають дверцята, і з'являється тринадцятий. Волохата потвора з хвостом і кінськими копитами, з рогами й гострою борідкою; угледівши його, кавалери злякано зойкають і схоплюються з місць.
Але Єста, сповнений радощів, гукає:
— Прибув тринадцятий! Випиймо за тринадцятого!
Авжеж, прибув ворог роду людського, прибув до зухвальців, що порушують спокій святої ночі! Приятель відьм із Лисої гори, той, що свої контракти підписує кров'ю на чорному папері, той, що сім діб танцював з графинею з Іваршнеса і сім священиків не годні були його вигнати.
Угледівши його, старі авантурники бентежаться. Вгадують, по кого загостив він такої ночі.
Дехто ладен утекти з ляку, та скоро всі впевнюються, що рогатий нікого не збирається тягти в своє темне царство; його привабив дзенькіт келихів і пісні. Він захотів розважитись людськими радощами і скинути з себе о цій веселій норі тягар володарювання.
О кавалери, кавалери, чи хто з вас пам'ятає, що це різдвяна ніч? Це ж якраз тепер янголи співають пастухам на полі. Тепер діти лягають у ліжечка і тривожаться, щоб міцно не заснути й не проспати святої утрені. Скоро засвітять різдвяні свічки в бруенській церкві, а десь далеко, в лісовому курені, юнак ще звечора наготував ялинових скіпок, щоб освітлювати своїй коханій дорогу до церкви. В кожній хаті господиня вмостила на вікні трійцю й засвітить на ній свічки, коли люди почнуть іти повз хату до церкви. Паламар колядує уві сні, а старий священик пробує в постелі голос, чи дзвінко він завтра відспіває службу: "Хвала господу на небі, а на землі мир!.."
О кавалери, краще б вам такої тихомирної ночі спати собі тихенько в постелі, а не кумитися з нечистою силою!
Та вони приязно вітають рогатого за прикладом Єсти, подають йому келих, повний полум'яного пуншу, Для нього звільняють коло столу почесне місце й дивляться на нього так радісно, ніби мають перед собою не бридку пику сатира, а личко коханої з своєї молодості.
Беренкройц запрошує його до карт, патрон Юліус співає найкращих своїх пісень, а Ернеклов заводить мову про вродливих жінок, тих прегарних істот, що прикрашають життя.
Рогатий добре себе почуває; він, ніби князь, відкидається на передку старої карети і пазуристою рукою підносить повний келих до скривлених посмішкою вуст.
А Єста Берлінг, звичайно, звертається до нього з промовою.
— Ваша величносте, — каже, — ми давно чекали на вас тут, в Екебю, бо вам важко доступитися до якогось іншого раю.