Цієї ночі вона тим паче не дбала про їхній спочинок, бо саме намірялася вигнати кавалерів з Екебю.
Минула та пора, коли вона в шані й пишноті сиділа в Екебю і сіяла радість по землі, як господь бог сіє зірки по небі. Тепер вона волочилась бездомна від села до села, а великий маєток зостався в руках кавалерів, що берегли його так, як вітер береже купу попелу чи весняне сонце снігові замети.
Часом кавалери вибиралися на прогулянку великими саньми по шестеро чи й по восьмеро, видзвонювали калатальцями, вимахували віжками, а як, бувало, зустрічали майориху з торбою і костуром, то навіть не спускали перед нею очей.
Галасливе товариство сварилося на неї кулаками, рвучко звертало санки і заганяло її в придорожні замети, а майор Фукс, ведмежий пострах, завжди тричі спльовував, щоб чарівниця чогось не наврочила.
Вони не мали до неї ніякого жалю. Кого жаліти — лиху відьму, що тиняється дорогами? Якби її спіткало нещастя, вони так само не журилися б цим, як той, що великодньої ночі стріляє в небо з рушниці, набитої мідяними гапличками, і не журиться, що попаде у відьму, яка випадково пролітатиме повз нього.
Сердешні кавалери! Вони переслідували майориху, бо спасали свої душі. Люди часто бувають жорстокі і катують одні одних, коли спасають свої душі.
Не раз бувало, що кавалери пізно вночі вставали з-за столу після п'яного бенкету, визирали у вікно, чи ніч тиха й зоряна, і бачили на подвір'ї темну тінь. Вони знали, що то майориха прийшла провідати свою улюблену садибу, Тоді все крило нахлібників здригалося від реготу старих грішників, і до нещасної жінки крізь відчинене вікно долітали кпини.
І справді, серця бідолашних авантурників зачерствіли й сповнилися пихи. Сінтрам посіяв у їхніх серцях зненависть. Адже якби майориха лишилася й надалі в Екебю, то страшнішої небезпеки їхнім душам годі було б собі уявити! Більше-бо воїнів гине при втечі, як у бою.
Майориха не дуже гнівалася на кавалерів. Якби її сила, вона б вишмагала їх прутом, як неслухняних хлопчаків, а тоді знов обдарувала б своєю ласкою.
Але тепер майориха боялася за свою улюблену садибу.
Там господарювали кавалери ї так її пильнували, як вовки отару овець або журавлі навесні ярину.
Багатьох людей журять такі самі думки. Не тільки майориха бачила, як руйнується її люба садиба. Їй було гірко й боляче, як кожному, хто стає свідком занепаду колись добре доглянутого маєтку. Тоді рідний дім дивиться на людину, мов смертельно поранена тварина. Не одне почуває себе злочинцем, коли бачить, як дерева в саду заростають мохом, а стежки — бур'яном, і ладне впасти навколішки на полях, колись дбайливо оброблених, і просити в них вибачення за таку наругу. Не одне відвертається від нещасних старих коней, щоб не стрітися з ними очима!
І не зважується стати коло хвіртки й поглянути, як худоба повертається з пасовиська. Немає страшнішого місця на землі, як занедбана рідна домівка.
О, я прошу всіх, хто має поле, і луки, і гаї, й улюблені) квітники, що дарують радість, добре їх бережіть! З любов'ю докладайте до них рук! Недобре, коли природа нарікає на людину.
Я оце думаю, як горде Екебю страждало під владою кавалерів, і бажаю, щоб майориха цієї ночі досягла своєї мети й відібрала садибу від таких недолугих господарів.
Вона не мала наміру сама вернутися в маєток, хотіла тільки вигнати з своєї домівки тих шаленців, ту сарану, тих ненатленних грабіжників, що де вже ступлять, там і трава не росте.
Майориха тинялася вулицями, годувалася жебраним хлібом, а сама щодня згадувала свою матір і врешті стала на тому, що не буде їй добра й спокою, поки мати не зніме з її плечей прокляття.
Ніхто майорисі не приносив звістки про материну смерть, отже, вона, мабуть, ще живе десь у своєму далекому лісовому хуторі. Їй уже дев'яносто років, а однаково доводиться влітку тяжко працювати коло худоби, а взимку клопотатися про вуглярів, і вона тужливо чекає того дня, коли піде на вічний спочинок.
І майориха дійшла висновку, що стара живе тільки на те, щоб зняти прокляття з своєї дочки, бо не може вмерти та мати, що накликала таке страшне лихо на свою дитину.
Отож майориха поклала собі піти до матері, щоб нарешті для обох їх настав спокій. Надумала здолати довгий шлях темними лісами, понад річками, аж до рідного дому. Знала, що поки не здолає того шляху, то не матиме спочинку. Багато людей пропонували майорисі в її біді теплу хату і щиру приязнь, але вона ніде не спинялася. Гірко й затято ходила вона від садиби до садиби і несла на собі важкий тягар материного прокляття.
Майориха вирішила вдатись до матері, але найперше хотіла зробити лад в Екебю. Боялася лишати його в руках легковажних марнотратників, пияків і ледащ, недолугих розтринькувачів божих дарів.
Невже ж вона мала піти, щоб потім вернутися і застати свою спадщину руїною? Спорожніють кузні, схуднуть коні, порозбігаються слуги?.. О ні, вона ще раз ізбереться на силі й вижене геть кавалерів.
Майориха розуміла, що її чоловік радий. бачити, як гине її спадщина. Але вона добре його знала й була впевнена, що як тільки вижене ту сарану, майор поледачиться привести натомість нову. Тільки-но кавалери зникнуть, про Екебю потурбується її колишній управитель, і все знову піде давньою колією.
Тому її чорна тінь не одну ніч пливла по темних стінах садиби. Майориха заходила до хат орендарів, перешіптувалася з мірошником та з його челядниками в комірчині при великому млині, радилася з ковалями в закурених шопах на вугілля.
Всі обіцяли їй допомогу. Честь і добробут маєтку не можна було залишати далі в руках недбалих кавалерів, що пильнують, його, як вітер купи попелу, як вовк отари овець.
І саме тої ночі, коли веселі нахлібники, натанцювавшись, нарозважавшись і напившись, поснули міцним сном на своїх постелях, майориха вирішила їх вигнати. Вона дала їм натішитись. Понуро пересиділа в кузні, поки скінчиться бал. Дочекалася, поки ті легкодухи повернулися з нічної прогулянки, поки постелили Мар'яні ліжко, поки у вікнах кавалерського крила згасло останнє світло і велика садиба поринула в сон. Аж тоді підвелася й вийшла.
Майориха наказала всій челяді з маєтку зібратися біля кавалерського крила, а сама зайшла на подвір'я. Вона подалася до великого будинку, постукала, і її впустила дочка священика з Брубю, з якої майориха зробила добру служницю.
— Вітаю вас, пані, — мовила дівчина й поцілувала її в руку.
— Погаси світло! — наказала майориха. — Ти гадаєш, що я навпомацки не знаю куди йти?
І вона рушила по тихому будинку, обійшла його весь, від льоху до горища, — прощалася. Нечутною ступою ходила від кімнати до кімнати, ніби востаннє.
Майориха розмовляла з своїми спогадами. Служниця ззаду не зітхала, не схлипувала, але сльози одна за одною котилися їй з очей. Майориха звеліла відчинити шафу з білизною та шафу з столовим сріблом і провела рукою по тонких одамашкових скатертях та по чудовому срібному начинню. На горищі доторкнулася до купи пухових перин. Помацала кожен верстат, кожну прядку, кожне мотовило. Засунула руку в скриньку з пахучим корінням і провела долонею по лойових свічках, що висіли під стелею.
— Свічки вже висохли, — мовила вона. — Можна познімати й сховати.
В льоху майориха постукала по барильцях з вином і провела рукою по рядах сулій. Не поминула вона й комори з харчами та кухні. Вона простягала руки й прощалася з усім у своєму домі. Потім почала обходити кімнати. В їдальні вона погладила стільницю великого столу й сказала:
— Скільки людей наїдалося досхочу за цим столом!
Майориха не поминула жодної кімнати. Вона дивилася на довгі широкі канапи, гладила холодний мармур консоль на золотий підпорах у формі грифів, що несли на собі люстра з фризами, де зображено танок богинь.
— Це багатий дім, — сказала вона. — Чудова людина був той, що зробив мене тут господинею.
У великій залі, де недавно гриміли танці, стільці з високими спинками вже стояли як слід під стінами. Майориха підійшла до клавікордів і легенько вдарила по клавішах.
— За мене тут також не бракувало радощів і розваг.
Заглянула майориха й до горниці поряд з великою залою.
Там було дуже темно. Вона йшла навпомацки і зненацька торкнулася рукою обличчя служниці.
— Ти плачеш? — спитала вона, бо пальці її були мокрі від сліз.
Дівчина заплакала вголос.
— О пані, — хлипала вона, — о пані, вони все понищать. Чого ви пішли й лишили в своєму домі кавалерів?
Майориха відсунула завісу, показала на подвір'я й суворо спитала:
— Чи ж я вчила тебе плакати й голосити? Дивись! Подвір'я повне людей, і вранці в Екебю не буде вже жодного кавалера.
— І ви знову повернетесь?
— Мій час ще не настав, — відповіла майориха. — Тепер мені вулиця за домівку, а купа соломи за ліжко. Але ти, дитино, пильнуватимеш Екебю, поки мене не буде.
Вони пішли далі. Ніхто з них не знав і не сподівався, що в тій горниці спить Мар'яна. А вона якраз не спала. Навіть не дрімала, і все чула, і все зрозуміла.
Вона лежала в ліжку й складала гімн коханню.
— О прекрасне, — казала вона, — ти піднесло мене до своїх верховіть! Я лежала в бездонній прірві горя, а ти обернуло її на рай. На залізній клямці рідного дому я зранила собі руки, на рідному порозі лишились мої сльози, що замерзли в крижані перлини. Холодний гнів пронизав моє серце, коли я почула, як на мою матір сиплються удари. Я хотіла заснути в сніговій постелі, щоб забути свій гнів, але прийшло ти. О кохання, дитя вогню, ти прийшло до мене, майже замерзлої! Що важить моє лихо, коли його порівняти з тим щастям, що ти принесло мені! Я нічим тепер уже не зв'язана, не маю ні батька, ні матері, ані рідного дому. Люди подумають про мене найгірше і відцураються мене. Я скоряюсь тобі, о кохання, бо чого ж би я мала стояти вище за того, кого люблю? Ми вирушимо в світ, тримаючись за руки. Вбога наречена в Єсти Берлінга. Він знайшов її в снігу. То звиймо ж собі гніздечко разом, не у високих палатах, а в селянській хатині на узліссі. Я допомагатиму йому випалювати вугілля, ставити сильця на зайців і тетеруків, я буду готувати йому їжу й латати йому одяг. О, коханий мій, я сидітиму на узліссі, сумуватиму й чекатиму на тебе. Віриш мені? Так буде, буде! Сумуватиму не за колишнім багатством, а за тобою, тільки за тобою тужитиму, з трепетом очікуватиму твоєї ходи на лісовій стежці, твоєї радісної пісні, як ти вертатимеш додому з сокирою на плечі.