День випав багатий на пригоди, а ніч, видно, буде така сама. Оце то життя! Мчати по іскристому снігу й не скорятись ані диким звірам, ані людям.
Єста вилаявся, нахилився вперед і вперіщив Дон-Жуана батогом.
— Ти боїшся? — запитала дівчина.
— Вони хочуть перейняти нас на закруті дороги.
Дон-Жуан біг скоком навзаводи з хижаками, а Танкред вив із люті й страху. Вони досягли закруту тієї самої миті, що й вовки, і Єста вперіщив переднього батогом.
— Ох, Дон-Жуане, конику мій, як би ти легко втік від десятка вовків, коли б тобі не треба було тягти за собою людей!
Вони причепили до задка санок зеленого коца. Вовки злякались і якийсь час трималися на відстані. Та ось вони перемогли свій страх, і один, важко дихаючи, висолопивши язика, стрибнув на санки. Єста Берлінг схопив "Корінну" мадам Сталь й шпурнув вовкові в пащу.
Після цього настав короткий перепочинок, поки вовки роздирали книжки, а тоді Єста з Анною знову почули, як у них за плечима вовки, важко дихаючи, розшарпують коца. Вони знали, що до Берги тут нема жодної людської оселі, але гірше, ніж смерті, Єста боявся зустріти тих, кого він ошукав. Розумів він і те, що кінь скоро втомиться. Що тоді з ними буде?
Під лісом стало видно Бергу. У вікнах світилося, і Єста знав, задля кого.
Але вовки відстали, угледівши близько людську оселю, і Єста поминув хутір. Та як тільки він досяг лісу, вони знову з'явилися. Він побачив попереду темну пляму: вовки чекали на нього.
— Вертаймося до церковного будинку, скажемо, що хотіли трохи прогулятися зоряної ночі! Іншої ради немає.
Вони завернули коня, але за мить вовки вже опали санки. Повз них металися сірі тіні, блищали білі ікла в роззявлених пащах, світилися, мов жарини, очі. Вовки вили з голоду й жадоби крові. Білі зуби ладні були вп'ястися в м'яке людське тіло. Кілька вовків підскочили до коня й повисли на упряжі. Анна міркувала, чи вони з'їдять її всю, чи щось залишать, щоб люди вранці знайшли бодай погризені руки й ноги на втоптаному, закривавленому снігу.
— Рятуймо своє життя! — сказала вона, нахилилася й схопила за шию Танкреда.
— Облиш його, це нам нічого не поможе! Вовки примчали сюди цієї ночі не по пса.
Єста завернув коня на подвір'я Берги, проте вовки переслідували їх аж до самого гайку — доводилося відганяти їх батогом.
— Анно, — сказав Єста, коли вони спинилися перед ганком, — бог не захотів нам допомогти. Коли ти така, як я тебе знаю, то прикинься, немов нічого не сталося.
У хаті почули дзвоник, і всі вибігли надвір. Капітан та його родина кинулись обнімати прибульців, загукали хором:
— Він привіз її! Привіз! Хай живе Єста!
Прибульців ні про що не розпитували. Була вже глупа ніч, їх стомила небезпечна їзда, і вони хотіли відпочити. Досить було вже того, що Анна приїхала.
Все скінчилося добре, пропала тільки "Корінна" та зелений коц, подарунок мамзель Ульріки.
Усі в будинку ще спали, як Єста підвівся, одягнувся і тихенько вийшов з кімнати. Він непомітно вивів Дон-Жуана зі стайні, запріг його і вже хотів їхати, коли це з хати вийшла Анна Шернгек.
— Я чула, як ти встав, — мовила вона, — я теж підвелася і готова вже їхати з тобою.
Єста підійшов до дівчини і взяв її за руку.
— Ти ще й досі не розумієш? Це неможливо. Бог цього не хоче. Слухай і спробуй мене збагнути. Я був тут в обід і бачив, як вони побивалися, що ти зламала своє слово. Тоді я поїхав до Борга привезти тебе для Фердінанда. Але я завжди був негідник і таким зостанусь. Я обманув його, взяв тебе собі. Тут є стара жінка, що вірить, ніби з мене ще будуть люди. Я її також обманув. А ще одна, сердешна, ладна мерзнути й голодувати, аби тільки вмерти серед приятелів, але через мене лихий Сінтрам ось-ось викинув би її з хати. Ти була гарна, а гріх солодкий. Єсту Берлінга легко зманити. Ох, який я нікчема! Я знаю, як ці люди люблять свою домівку, а щойно замалим не довів її до руїни. Я все задля тебе забув, ти була така чарівна в своєму коханні. Але тепера Анно, тепер, коли я побачив, як вони радіють, я не можу забрати тебе, не можу. Ти зробила б із мене людину, але ти не можеш стати моєю. О кохана! Той, що правує нами вгорі, грається нашими бажаннями. Тепер настав час скоритися його каральній руці. Скажи, що віднині ти візьмеш на себе свій тягар! Всі в цьому домі покладають надію на тебе. Скажи, що ти лишишся з ними і будеш їм опорою і допомогою! Якщо ти кохаєш мене, якщо хочеш полегшити моє тяжке горе, обіцяй мені! Єдина моя, невже твоє серце не таке велике, щоб збороти себе з усміхом на вустах?
І вона взяла його прохання до серця: згодилась відректися від щастя.
— Я зроблю так, як ти хочеш. Офіруватиму себе з усміхом на вустах.
— І не опаде тебе зненависть до своїх убогих приятелів?
Вона сумно всміхнулася:
— Поки я кохаю тебе, то й їх любитиму.
— Аж тепер я знаю, яка ти жінка. Тяжко мені їхати від тебе.
— Бувай здоров, Єсто! їдь з богом! Моє кохання не звабить тебе на гріх.
Вона рушила до дверей, і він подався за нею.
— Ти скоро забудеш мене?
— Їдь уже, Єсто! Ми всього тільки люди.
Тоді він упав на санки, та дівчина знову вернулася до нього.
— Ти забув про вовків?
— Не забув, але воїни вже зробили своє. Цієї ночі їм від мене нічого більше не треба.
Він ще раз простяг до неї руки, однак нетерплячий Дон-Жуан рвонувся їхати. Єста не взявся за: віжки. Він сидів, обернувшись назад, і дивився на дівчину. Потім сперся на спинку санок і гірко заплакав.
— Я тримав у руках щастя і відштовхнув його від себе.
Сам відштовхнув! І навіщо?
О Єсто Берлінгу, найдужчий і найслабший з людей!
Розділ п'ятий
LA CACHUCHA[12]
Коню, бойовий коню! Старий коню, що на луці стоїш стриножений, чи пам'ятаєш ти свою молодість?
Пам'ятаєш день бою, сміливцю? Ти мчав, мов на крилах летів, грива твоя майоріла над тобою, мов тремтливе полум'я, на твоїх чорних грудях упереміж із піною блищала кров. Мчав у позолоченій збруї, і земля гула під тобою. Ти дрижав з захвату, сміливцю. О, який ти був прекрасний!
Вечоріє. В крилі нахлібників залягає сірий присмерк. У великій кімнаті попід стінами стоять червоні скрині кавалерів, а в кутку на кілочках висить їхнє святкове вбрання. Відблиск із коминка танцює по вибілених стінах та по картатих жовтих завісах, що прикривали закапелки для ліжок в стінах. Крило нахлібників — не королівські палати, не сераль, вистелений килимами та м'якими подушками.
Зате тут чути Лільєкрунову скрипку. Він у присмерку грає качучу. Грає без кінця. Обріжте струни, поламайте смичка! Навіщо ти граєш цей проклятий танок? Навіщо граєш тепер, коли фенрик Ернеклов лежить такий знеможений подагрою, що не годен ворухнути ногами? Ні, відберіть від нього скрипку й шпурніть у стіну, якщо він сам не хоче перестати!
Чи це качуча для нас, маестро? Хіба можна її станцювати на хисткій підлозі крила нахлібників, у тісних, закурених, масних від бруду стінах кавалерського житла, під низькою стелею? На якого ж біса ти граєш?
Чи це качуча для нас, нахлібників? За вікном свистить метелиця. Може, ти хочеш сніжинок навчити танцювати в лад, може, приграєш легконогим дітям володаря снігів?
Хіба є тут жіночі тіла, що тремтять, гарячою кров'ю збурені, хіба є замащені сажею ручки, що покидають горщики й хапають кастаньєти, чи босі ноги під закасаними подолами, чи подвір'ячко, вимощене мармуровими плитами, чи цигани, похилені над козицею і тамбурином, чи маврітанська аркада, місячне сяйво і чорні очі… Хіба все це тут є, маестро? А як нема, то відклади скрипку!
Кавалери сушать свій мокрий одяг перед коминком. Адже не годні вони підстрибувати в своїх підкованих чоботиськах з підошвою на цаль завтовшки? Цілий день вони бродили по глибокому снігу, цькували ведмедя. Ти гадаєш, що вони танцюватимуть у мокрій одежі з грубого сукна, в парі з патлатим ведмедиком?
Чи, може, є тут ясне, зоряне небо, червоні троянди в темних косах, п'янкі вечірні пахощі, природжена грація й кохання, що виростає з землі, спадає з неба і плине в повітрі, га, маестро? Навіщо ж ти силуєш нас тужити за всім цим?
Жорстокий, навіщо сурмиш клич стриноженому бойовому коневі? Рутгер Ернеклов лежить, прикутий до ліжка подагрою. Вбережи його від муки солодких спогадів, маестро! Він також носив колись сомбреро і барвистий серпанок на голові, мав оксамитовий каптан і ніж за поясом. Зглянься на старого Ернеклова, маестро!
Одначе Лільєкруна водно грає качучу, тільки качучу, і Ернеклов мучиться, мов коханець, що бачить, як ластівка летить до далекої домівки коханої, або як спраглий олень, що його мисливці женуть повз прохолодне джерело.
Лільєкруна відняв на хвилю скрипку від підборіддя.
— А пам'ятаєш, фенрику, Русалію фон Бергер?
Фенрик лається на всі заставки.
— Вона була легка, як промінь. Яскріла й танцювала, мов діамант на кінці смичка. Ти ж, фенрику, повинен добре знати її з театру в Карлстаді. Ми її там замолоду бачили, пам'ятаєш?
Ще б пак не пам'ятати! Вона була маленька, моторна і аж іскри кресала, як танцювала качучу. Вона всіх молодиків у Карлстаді вчила танцювати качучу й вистукувати кастаньєтами. На балу в коменданта фенрик танцював качучу з панною фон Бергер, обоє перебрані на іспанців.
А він її танцював, як танцюють під фіговими деревами, нід платанами, танцював, як іспанець, як справжній іспанець.
Ніхто в цілому Вермланді не міг зрівнятися з ним у танці, ніхто не танцював качучу так, щоб варто було згадати. Якого ж кавалера втратив Вермланд, коли подагра скувалд гнучкі суглоби Ернеклова, а на руках і ногах йому понаростали великі гулі! Який із нього був кавалер — стрункий, вродливий, лицар лицарем! Дівчата називали його красенем Ернекловом і не раз заходили в смертельну ворожнечу за один танок із ним.
Лільєкруна знову почав грати качучу, водно качучу, а Ернеклов полинув думкою в минуле.
Ось він стоїть, а коло нього Русалія фон Бергер. Вони якраз самі в прибиральні для артистів. Вона перевдягнена на іспанку, а він на іспанця. Вона дозволила йому поцілувати себе, тільки дуже обережно, бо в нього начорнені вуса. Потім вони танцюють. О, так танцюють тільки під фіговими деревами й платанами! Дівчина відступає, а він зухвало переслідує її, вона вдає неприступну, а він ображеного, вона ладна помиритися. Коли ж нарешті він падає навколішки й хапає дівчину в обійми, глядачі зітхають, зітхають із захвату.
Іспанець, справжній іспанець!
Саме в.