І поводився він демократично: хоч у синагозі він мав, як і всі шановні городяни, місце біля східної стіни, але сидів звичайно на лавці в притворі, тримаючи біблію з вільнодумними коментарями Мойсея Мендельсона *, і розповідав простому люду різні історії про реб Мойшеле Вайнштейна, про Монтефйоре, про Ротшільда. Він мав гарний бас, умів співати, любив сам сміятися й інших смішити. Здебільшого смішив він жінок і дівчат — ті аж заходилися сміхом. Як це йому вдавалося, сказати важко, але досить було одного його слова, щоб вони почали реготати до упаду.
А який це був гуляка! Без нього весілля було не весілля, а щось ніби похорон. Нісл Вевиків, чи то Нісл Рабинович, здатний був навіть мертвого оживити і змусити кожного балакати, сміятися, танцювати. Різниця між ним і дядьком Пинею полягала в тому, що дядько Пиня вмів сам танцювати, а дядько Нісл змушував танцювати інших, і в його товаристві всі пили, співали, танцювали. Його постійним напарником на гулянках був звичайно становий пристав, вони, бувало, мінялися шапками, і починалися веселощі.
З начальством Нісл Рабинович був запанібрата й верховодив містечком так, немов сам був начальником. Крім того, він ще мав дар слова й розмовляв по-російському не запинаючись: "Между гтрочім, ваша мілость, позвольте вам покуріть на наш щот, і чтоби не било нікакіх каков!" (Тобто: "Між іншим, ваша милість, закуріть, будь ласка, нашу цигарку й не церемоньтесь!") Не тільки євреї, а й християни поважали його: "Ходімо до Миселя, він і діло скаже, та й чарку поставить".
Устрявати в громадські справи він любив ще більше за дядька Пиню. Він завжди з кимось або за когось конфліктував, і йому здавалося, ніби він знає всі закони. Це ж вам не жарт — людина так розмовляє по-російському, що й не здогадаєшся, чи він єврей, крім того, він з начальством запанібрата, старосту лупцює, як собаку, із старшиною пиячить цілісіньку ніч у себе-таки в шинку, а із становим приставом цілується, як з рідним братом.
Але наскільки все містечко поважало дядька Нісла, настільки власна жінка, тітка Годл, не поважала його (усіх великих людей жінки мають за ніщо!). Тітка Годл була маленька, чорнява жіночка, але ця маленька жіночка тримала свого великого чоловіка у смертельному страху.
Здавалося дивним, чому оцей великий, рослий дядько Нісл, якого начальство так шанувало й який так незрівнянно розмовляв по-російському, чому оцей завжди веселий, чепуристий кавалер, улюбленець жіночого товариства, покірно терпить від власної дружини удари подушкою по голові або ляпанці мокрим віником по ошатному сурдуті. Як на те, вона воліла здебільшого лупцювати свого чоловіка віником саме в святкові дні, а надто в свято тори *, та ще привселюдно: "Хай усі знають, якого чоловіка має його жінка!" А він повертав усе на жарт, замикався з гістьми в залі й вихиляв разом з ними пляшку по пляшці. Він спорожняв усі діжки із солоними огірками в льоху, виймав з печі всі горщики, одне слово, учиняв справжній погром у хаті, а потім відбував за це аж три тижні підряд. Та це варто було — зате хоча б погуляли як слід!
Але найцікавіше є те, що без тітки Годл дядько Нісл аж ніяк не міг обійтися. Він вважав свою дружину розумницею й виправдував її поведінку тим, що вона, мовляв, з Корсуня,— є таке місто в Київській губернії,— а всі кор-сунці, як відомо, люди запальні... Проти цього є один засіб, казав він,— перли. Якби господь бог допоміг йому купити кінці великі перли, її вдача цілком би змінилася.
— Я знаю кращий засіб,— спробував якось старший іірат Нохем напоумити його й шепнув йому щось на вухо. Але дядько Нісл аж затрусився:
— Боронь боже! Хай бог милує!
— Послухай мене, Нісл! Зроби так, як я тобі раджу, й тоді житимеш спокійно й безтурботно...
Що то була за порада, виявилося геть пізніше. Цей секрет тітка Годл сама роздзвонила по всьому містечку. Вона лаяла, кляла, ганьбила всю чоловікову рідню: "Сімейка! — іншої назви вона для Рабиновичів не мала.— Бити жінку їм за звичай... Та їм руки відсохнуть, перш ніж вони доторкнуться..."
Усе містечко знало, що жінка Нісла Рабиновича отруює йому життя, незважаючи на його авторитет серед городян й близькі відносини з начальством. Та краще б він не був такою поважною особою! Бо саме це, власне, занапастило його. Щоправда, згодом усе повернулося на добре й ущасливило його самого, дітей і внуків навік-віки. Ця історія може здатися вигадкою, але я перекажу її так, як чув.
У маленькому селищі, неподалік від Воронкова, здається, в Березані, селяни ухвалили виселити одного єврея. Що його робити? Подались до Нісла Вевикова, чи то до Нісла Рабиновича — адже начальство його так шанує, він так чудово розмовляє по-російському і з становим приставом цілується!.. Дядько Нісл кинувся до пристава, але той нічим не міг допомогти: все залежало від справника. А справник, по-перше, нова людина, а по-друге, справжній лиходій. Що ж все-таки робити? Як можна дозволити, щоб розорили людину й пустили з торбами цілу сім'ю? "Стривайте, будет дело в шляпє — все буде гаразд!" — сказав дядько Нісл і утнув таку штуку. Він дістав десь уніформу і, убравшись, як справник, примчав на поштарських з бубонцями в селище, наказав покликати старшину разом з усією громадою й розгримався на них: "Як ви смієте, такі-сякі?!" Він тупотів ногами, як справжній справник, кричав, що це "не за законом", розірвав вирок і попередив, що коли вони посміють скаржитись губернаторові, то хай начуваються, бо він, новий справник, губернаторів дядько через матір, а його жінка — родичка міністра "внутрішніх і зовнішніх справ"!..
Хто доніс — невідомо, але історія з розірваним вироком і вигадкою про губернатора та міністра "внутрішніх і зовнішніх справ" спливла на поверхню, і дядька Нісла, пробачте, заарештували й судили. А скінчилося все це тим, що бравий дядько Нісл мусив накивати п'ятами, тобто, просто кажучи, втекти. Це йому вдалося. Якийсь час він перемучився в Одесі, дістав паспорт на чуже ім'я й подався в Америку, аж у Канаду. Спершу він дуже поневірявся, але років за два від нього почали одержувати
Шолом-Алейхем, т. III
49
"летерс", в яких він повідомляв, що "робить життя". Згодом дядько Нісл викликав до себе й сім'ю. Потім прибули від них дуже гарні "пікчурс" — графи, справжні вельможі! Але як "роблять життя" і як взагалі живеться в Америці — цього з їхніх листів аж ніяк не можна було дізнатись.
Минуло багато часу, щось років понад тридцять, і авторові цього життєпису довелося в 1905—1906 році переплисти океан і щасливо прибути в Америку. Там він постарався докладніше довідатись про свого дядька й узнав, що дядько Нісл уже спочиває в могилі, залишивши по собі добру пам'ять і неабияке багатство, а його діти й внуки, як то кажуть в Америці, "ол райт".
Образ дядька Нісла не був би завершений, якби ми проминули ще одну його рису: у цій людині, можливо, загинув поет. Він часто співав пісень, створених ним самим. У тюрмі він створив про себе самого пісню, в якій початкові літери рядків ішли за абеткою, й склав дуже гарну мелодію до неї, мелодію, яка просто-таки проймала душу. Скільки талантів, що про них ми нічого не знаємо, загинуло в нас таким чином!
18
ПИНЕЛЕ, ШИМЕЛІВ СИН, ЇДЕ В ОДЕСУ
Шимеле розмовляє здебільшого по-російському. — Розповіді про велич Ефросі. — Переїзд в Одесу. — Його синові Пинеле роблять операцію. — Горошинка у вусі. — Прощальний обід
Героєві цього життєпису здавалося, як це здається, мабуть, кожному містечковому хлопчикові, що його містечко — центр усього світу, пуп землі, а жителі його — божі обранці; заради них створено весь світ, і само собою зрозуміло, на чолі обранців стоїть рід Вевикових, Рабиновичі, а найвищий серед них, дзеркало, окраса роду Рабинови-чів — це, безперечно, його батько Нохем Вевиків. Бо хто сидить у синагозі на чільному місці коло східної стіни поруч рабина, де стоїть кіот? До кого першого приходять із святковим привітанням? У кого збираються щотижня на проводи суботи, і п'ють, і співають, і танцюють, і гу-
ляють аж до світанку? Ні, нема йа світі родини почеснішої за родину Рабиновичів, нема заможнішого дому, ніж їхній дім, і нема людини величнішої за його батька, побожнішої за дядька Пиню й веселішої за дядька Нісла! І коли Шолом дивився в суботу чи в свято на свого рослого батька в гарному шовковому сурдуті з широким поясом і "напо-леонкою" на голові, або на свою маленьку матір Хаю-Естер, яка, благословляючи суботні свічки, здіймає свої тендітні, білі руки над великими дутими срібними свічниками, або на високу, хупаву бабу Минду, що розмовляє з господом богом, як з панібратом, або на молодецького дядька Нісла, що так здорово шкварить російською мовою,— коли він дивився на них, його серце щоразу сповнювалося радістю й почуттям зверхності над іншими дітьми, і він дякував богові, що народився саме в цій сім'ї, під цим "золотим прапором", де почував себе щасливим, немов принц якийсь, і певним, як у фортеці або в королівському палаці.
Та раптом підвалини, на яких стояла фортеця, захиталися, палац почав нахилятись — ось-ось він упаде, і всі чари щасливого містечка враз зникли. Молодий принц дізнався, що не тут пуп землі, що на світі є міста значно більші за Воронків і що є люди набагато заможніші за Рабиновичів. І дізнався він про все це від свого нового^ товариша Пинеле, Шимелевого сина, про якого ми й розповімо тут коротко. Крім Вевикових нащадків, Рабиновичів,, у Воронкові жив ще один шановний єврей, з багатіїв, на ім'я Шимеле. Це був дебелий чоловічок, з круглим черевцем, із симпатичним усміхненим обличчям. Тільки рот у нього трохи скривився. Шимеле був, власне, не такий уже багатій, але жив розкішно. Грошима він не дорожив — скільки було, стільки й проживали. А коли грошей бракувало, то позичали й далі жили-розкошували.
У містечку Шимеле вважали за вільнодума, бо він носив пелерину, борідка в нього була надто випещена, закруглена. Зате він щедрою рукою роздавав милостиню й в будній день міг раптом запросити гостей і справити бучний бенкет! Живи-гуляй!
З Рабиновичів Шимеле більш за всіх любив дядька Нісла. Він, як і той, носив сурдут з розрізом, мав надто підстрижені пейси й любив, як шполянський дід *, розмовляти з євреями по-російському: "Ей ви, сукіни дєті! Чого це ви там теревені правите? Пора богу моліться!" Почерк він
4*
51
мав на диво гарний, тому що був шульга, тобто писав лівою рукою, а всі шульги, як відомо, мають гарну руку.