Прибутки зменшуються..." Чому це, коли змінюють місце, змінюється й щастя? І що воно, власне, таке, "прибутки", і як вони "зменшуються"? Цього діти ще не розуміли як слід. Але з виразу обличчя дорослих вони здогадувались, що навколо них щось коїться... Завжди тихий, стриманий, смутний Нохем Вевиків став ще тихішим, стриманішим, смутнішим, завжди згорблений, він ще більш згорбився. На його високому білому чолі з'явилися нові зморшки. Він тепер часто замикався із своїм молодшим братом, з дядьком Ніслом, курив цигарку по цигарці й весь час шушукався з ним, радився про щось... Тієї зими Рабиновичі вже не справляли проводів суботи для всього містечка. У свято тори і в останній день кучок ще, правда, гуляли, дядько Нісл, як завжди, ще мінявся шапками із становим приставом і навіть ніби танцював з ним на покрівлі, але гульня вже була не та й танці не ті, що колись. Навіть тітка Годл стала значно стриманіша й не така в'їдлива. Уся родина щось наче розхиталася. Тільки баба Минда ще стійко трималась, наче той дуб: така сама охайна й хупава, як раніш, така сама акуратна, як завжди. Тільки суботпє частування було вже, здається, не те: яблучка трохи підмерзлі, залежалі, ба навіть іноді під-гнилі, горіхи підточені, а в родзинках завелася черва... Молилася баба Минда з свого великого, акуратного молитовника, як і раніш, ревно й уголос, мов чоловік, і так само розмовляла з господом богом. Проте це вже була не та молитва й не та розмова. Щось коїлося у Рабиновичів, усіх гнітила якась таємниця.
Так воно тривало цілу зиму, коли раптом чиряк прорвало, правда спливла назовні, неначе олія на воді, й усе містечко дізналося про таємницю. Нохем Вевиків мав компаньйона по оренді на ім'я Гершл. То був червононосий чоловічок, який завжди ходив у кожушку. Люди прозвали його Герсл, бо він замість "ш" вимовляв "с". Оцей компаньйон геть розорив Нохема Вевикова, тобто просто обікрав його та ще нишком перехопив у нього оренду. Воронківці страшенно обурились: "Реб Нохем, чого ви мовчите йому? Чом не потягнете його до рабина, до третейського СУДУ?" Та коли дійшлося до рабина й до третейського суду, оцей Герсл висміяв їх і так брутально вилаявся (як завжди з присвистом), що навіть соромно повторити його слова...
— Диви-но, що цей негідник собі дозволяє! — обурювався дядько Нісл, махаючи руками й затягуючись товстенною цигаркою.— Моє ім'я не буде Нісл,— присягався дядько,— якщо не запроторю оцього падлюку, оцього гуль-тяя, оцього недорікуватого грубіяна в острог принаймні на двадцять п'ять років!
— Куди запроториш? Який острог? Які там двадцять п'ять років? — охолоджував його запал, гірко посміхаючись, старший брат Нохем і теж закурював товсту цигарку.— Мені нап'яли блазенський ковпак, і тепер доводиться тільки повернутись у Переяслав. Зміна місця — зміна щастя...
Це вже були одверті слова, цілком зрозумілі дітям. А втім, дещо вони все ж не розуміли: про який це "ковпак" ішла мова? Спитати батька ніхто не наважувався. Надто велику повагу вони до нього відчували, щоб підійти й спитати: "Тату, що це за ковпак тобі нап'яли?" Але діти бачили, що батько тане, як свічка, аж згорбився, і кожне його зітхання, кожен стогін надриває душу.
— Ви залишитесь на літо тут — шкода відривати вас від навчання посередині навчального року. А дасть бог, на кучки пошлемо по вас підводу, й ви приїдете.
Так одного літнього дня заявив Нохем Вевиків своїм дітям. Незабаром до їхньої хати під'їхали два фургони, такі самі, як нещодавно до Шимеле, і Рабиновичі почали ладнатись у дорогу й прощатися з земляками. Але то було вже не те ладнання, не те прощання й не ті веселі вареники, що у Шимеле. Якийсь незвичний сум пойняв усіх, туга лягла на обличчя людей. Усе містечко співчувало Рабиновичам. "Хай господь бог їм допоможе! Зміна місця — зміна щастя. Жаль бідолах!" — так стиха говорили між собою воронківці. Але діти ще не дуже-то розуміли, чому й кого це так жаль. Кого справді було жаль, то це бабу Минду, яка на схилі віку мусила пакувати свою скриню, лаштуватись у далеку дорогу. Тим часом дітлахи скористалися з пагоди, щоб зазирнути в бабину скриню. Крім випрасуваних шовкових хустинок, що лежали між аркушиками молитовника, крім святкових шовкових суконь та оксамитних накидок якогось дивного крою, з коротенькими рукавчиками й хутряпими хвостиками — крім цього добра, там лежав глибоко в куточку чималий сувій білого полотна. Це був бабин саван, який вона собі заготовила ще бозна-коли, років на сто вперед, щоб на випадок смерті не обтяжувати дітей... Про це знали всі. А втім, дітлахи досить зухвало спитали бабу: "Навіщо вам стільки білого полотна?" Запитував, звісно, найменший на зріст і найбільший пустун, автор цих спогадів. У відповідь він дістав від баби чималу порцію нотацій; крім того, вона ще обіцяла поскаржитися батькові, зауваживши при цьому, що давно вже збирається провчити маленьке чортеня, бо їй добре відомо, як він перекривляє її за спиною, коли вона молиться (це таки була правда), і все-все розповість! Вона ще розважить душу!.. А згодом виявилось, що баба навіть і не думала скаржитись. Навпаки, перед від'їздом, коли настала хвилина прощання, вона розцілувала кожну дитину окремо, як тільки рідна мати може цілувати, і плакала, як тільки рідна мати може плакати. А потім, сідаючи в фургон, вона востаннє звернулась до дітей:
— Будьте здорові, дітоньки! Дай боже вам усім дожити до мого похорону...
Дивне побажання!
20
ВОРОНКІВЦІ РОЗЛАЗЯТЬСЯ
Шмуел-Еля грає в шахи. — Люди приходять прощатися. — Жінки із запла-наними очима нривляться. — Треба бути залізним, щоб не розреготатись
День від'їзду Нохема Вевикова був для містечка днем жалоби, а для дітей — справжнім святом. Та ще яким святом! По-перше, не треба вчитися! Справді, хто в такий день іде в хедер? А по-друге, взагалі весело: збираються, пакуються, пересувають шафи, лунає дзенькіт склянок, брязкіт ножів та виделок. Фургони вже чекають надворі, і тому всі їдять, як напередодні пасхи, похапцем. А крім того, дітям ще ж мають залишити на прощання кілька копійок від'їзних. Правда, цих грошей не так скоро побачиш! Тим часом люди приходять попрощатися, тобто вони приходять, щоб їм сказали: "Бувайте здорові!" Тоді вони скажуть у відповідь: "Щасливої дороги!" І при цьому побажають від'їжджаючим всіляких благ, як-от: здоров'я, удачі, щастя тощо.
Раніш за всіх з'явився Шмуел-Еля, воронківський рабин і кантор. Шмуел-Еля — частий гість у Рабиновичів. Він приходить до них щодня, і як побожний єврей не пропускає молитви, так Шмуел-Еля не пропускає пагоди зіграти в шахи з Нохемом. Гра в шахи завдає йому величезної насолоди, і виграти у Нохема партію — це для нього справжнє щастя. Дивну звичку має цей Шмуел-Еля: коли програє — кричить, і коли виграє — кричить. Але виграє він дуже рідко, здебільшого програє. А програвши, кричить, що помилився, зробив хід не тією фігурою, якою хотів, і якби він зробив інший хід, то програв би партнер.
Дядько Нісл не міг терпіти такої гри і звичайно питав Шмуел-Еля: "Чого ви кричите?" Але батько, навпаки, спокійно слухав, як Шмуел-Еля гарячиться, благодушно усміхаючись у бороду, грав собі далі. Мати обурювалась: у такий час, за годину до від'їзду, люди сіли грати в шахи!
— Це ж ми граємо востаннє, Хая-Естер, щоб ви здорові були! Ви їдете звідси, люди розлазяться, ніхто не залишається, з ким же я гратиму в шахи? — благає її Шмуел-Еля і, зсунувши шапку на тім'я, береться до роботи й одразу-таки починає гарячитися й кричати, що не так він пішов, як хотів. А Нохем усміхається й дозволяє йому зробити інший хід.
Але гра йде в них сьогодні не так, як завжди. Щоразу приходять прощатися нові люди. Не можна бути нечемою, і доводиться припиняти гру, коли приходить, скажімо, такий чоловік, як сусід Айзик: у нього таки цапина борідка, й молиться він тоненьким голоском, але ж не слід забувати, що реб Айзик — лібавицький хасид і дуже побожний єврей. Чи ось, наприклад, одразу після нього прийшов Дон. Це молодий чоловік, білявий, тобто волосся в нього зовсім жовте, наче льон, і з натури дуже мовчазний, ні з ким не розмовляє. Але сьогодні, коли реб Нохем залишає Воронків, Дон розбалакався. Він теж, каже, поїхав би звідси, якби мав куди, хай йому дідько! Він охоче продав би своє "підприємство", якби мав кому, хай йому дідько!.. Шмуел-Еля дивиться на нього злими очима, але Дон не перестає говорити. Ач як розбалакався! Замовкає він лише тоді, коли нові люди приходять прощатися. А приходить усе містечко, усі воронківці одне по одному. Спочатку чоловіки, а потім жінки, усі похнюплені, засмучені. Дехто цавіть заплаканий. Одна жінка принесла дітям цукерки монпансьє. Свята жінка!..
Особливо побивалися дві жінки, що колись вийшли заміж у Рабиновичів у хаті,— сліпа на око служниця Фрума й Фейгеле-диявол. Вони так ревно утирали сльози, сякали носа й при цьому так кривлялися, що Шолом, це маленьке чортеня, не міг стриматись і почав тут-таки, за їхніми спинами, майстерно передражнювати їх, так само кривлятися, сякати носа. Дивлячись на нього, малюки аж заходилися сміхом. І тут почалося: "Що то за хахоньки?" Мати, жінка сувора й до того ще заклопотана й засмучена від'їздом, облишила всі справи й напустилася на дітей. Вона обов'язково хотіла дізнатися, що то за хахоньки й чого це їм так весело. Тоді служниця Фрума прийшла їй на поміч: вона ладна була заприсягтися святим письмом, що то каверзи оцієї набридливої вевірки, оцього самовольця, ненажери, грубіяна, шибеника, виродка... Вона, звісно, мала на увазі саме автора цього твору, який тим часом стояв собі смирненько, наче ягня не винне. Він, певно, не уникнув би доброї порції "від'їзного" від матері, якби не втрутилась баба Минда й не врятувала від неминучих побоїв. Побачивши, що внукові непереливки, баба Минда озвалася до присутніх:
— Діти! У нас здавна заведено, що перед від'їздом слід присісти хоча б на одну хвилинку...
Баба Минда сіла на осиротілу канапу, що була надто стара для далекої подорожі, а продати її не було кому. Усі присутні наслідували її приклад і теж сіли. Запала така тиша, що можна було чути, як муха літає. Потім настала остання, найтяжча, хвилина —— прощання й поцілунки. Та ось, дякувати богові, минулося й це.