Жіль зірвав травинку, прикусив її. Він відчував па собі пильний погляд жіпкп, і в нього промайнула невиразна думка, що, напевне, досить йому простягти руку... Але чим вона йому відповість — ляпасом чи поцілунком,— він не знав. Проте щось відбудеться, він був певен. Тільки він відвик уже від непевних становищ — у Парили все було явно, відкрито, там у нього не виникало сумнівів. Він трохи прокашлявся, звів очі. Наталі задумливо дивилась на нього, так само, як на тій клятій позавчорашній вечері.
— Ви з моєю сестрою блпзькі подруги?
— Ні. Сказати по правді, вона була вражена, побачивши мене.
Наталі змовкла. "Чудово,— подумав Жіль.— Отже, вона відповіла б поцілунком. У провінції також часу не марнують". Але щось у цій жінці стримувало його цинізм.
— Чому ж ви приїхали?
— Щоб побачити вас,— спокійно відповіла вона.— Того вечора ви мені відразу сподобалися. І мені захотілося ще раз побачити вас.
— Це дуже мило з вашого боку.
Жіль ніяковів від веселого спокою, який звучав у її голосі. Він розгубився.
— Коли ви так скоро поїхали позавчора, усі почали пліткувати про вас: про ваш спосіб життя, про ваше нервове захворювання... Це було так цікаво. Справді, Фрейд, та ще й у провінції — це надзвичайно цікаво.
— І ви приїхали перевірити симптоми?
Тепер він буквально оскаженів. Подумати тільки: про нього пліткують як про хворого, а вона так зухвало повторює йому це.
— Я сказала вам, що я приїхала побачити вас, вас. Мені байдуже до вашої хвороби. Ходімо вип'ємо ваш "порто-фліп".
Вона легко скочила на ноги, а він лишився лежати і ралтом відчув прикрість від того, що все урвалося. Він дивився на неї крізь приплющені вії, дивився з сердитим і скривдженим виглядом, який, як він знав, йому був до лиця; і раптом, так само несподівано, вона опустилась навколішки, взяла обома долонями його обличчя і зовсім впритул, загадково всміхнулась йому.
— Який же ви худий,— промовила вона.
Вони пильно подивилися одне одному в очі. "Якщо вона мене поцілує,—думав Жіль,—всьому кінець! Я не зможу більше її бачити. А шкода, дуже шкода". Всі ці безглузді думки вмить промайнули в його голові, і тут раптом у нього лунко забилося серце. Але Наталі вже схопилась і обтрушувала спідницю, не дивлячись на нього. Він підвівся і пішов слідом за нею. Дорогою він на мить зупинився, і вона обернулась до нього.
— Скажіть, а може, ви трошечки навіжена?
Вона раптом споважпіла, що її постарило відразу на десять років, і заперечливо похитала головою.
— Зовсім ні.
Після цього вонп не перекинулися жодним словом аж до самого будинку. "Порто-фліп" був добре охолоджений, Оділія — рожева від збудження (адже Наталі була місцевою знаменитістю!), а Флоран надів чистий піджак. Наталі побула з ними півгодини, була витончено люб'язна і балакуча, а потім Жіль провів її до машини. Вони вмовились, що завтра після полудня вона заїде по нього, бо він дуже хотів подивитися виставку Матісса у міському музеї. Решту дня Жіль проходив з похмурим сердитим обличчям і ліг спати ще раніше, ніж завжди. "Та що це па мене найшло? Навіщо мені здалася ця жінка? Усе це скінчиться в якомусь сільському борделі поблизу Ліможа, і я напевне буду не на висоті. А завтра ще доведеться дві години нудьгувати в якомусь музеї. Чи я збожеволів?" Він прокинувся дуже рано, на цю думку в нього знову від страху вабилося серце, і він гірко шкодував за спокійною нудьгою, якою, як правило, починалися його дні. Але в домі не було телефону, і було неможливо попередити Наталі. Доводилося чекати її.
Розділ IV
— То як,— сказав він,—задоволені?
Він відкинувся па спину, весь спітнілий, задиханий, принижений. Тим більше принижений, що був несправедливий до неї, адже він сам буквально затяг її у цю постіль. Вони пили чай в одному з заїздів, і він тицьнув гроші хазяїнові, щоб той дав йому жалюгідну кімнату. Проте Наталі і оком не моргнула, коли він сказав про це, вона не заперечила жодним словом, але й нічого не зробила, щоб допомогти йому. А тепер лежала поруч з ним гола, спокійна і ніби навіть байдужа.
— Чим же я маю бути задоволена? У вас такий сердитий вигляд...
Вона усміхнулася. Він роздратовано буркнув:
— Чоловікові від такого мало радості.
— І жінці також,— спокійно сказала вона.— Але ж ти знав наперед, що буде саме так, та й я також знала. Ти навмисне найняв цю кімнату. Сам ішов назустріч невдачі. Адже так?
Це й справді було так. Він поклав голову на її голе плече і заплющив очі. Він раптом відчув себе спустошеним і вдоволеним, ніби після любовних пестощів. Кімната з квітчастими завісками і жахливою скринею була ні на що не схожа. Вона була поза часом, поза всяким розумінням, як і він сам, як саме їхнє становище.
— Навіщо ж ти погодилась? — задумано сказав він.— Якщо знала...
— Я думаю, мені доведеться багато на що погоджуватись ради тебе,— сказала вона.
Запала мовчанка, а потім вона стиха сказала: "Розповідай",— і він почав розповідати. Про все: про Париж, Елої-зу, приятелів, працю, останні місяці. Йому здавалося, що потрібні будуть роки, щоб усе розповісти. Щоб окреслити це "ніщо". Наталі слухала не перебиваючи, тільки час від часу припалювала дві сигарети й одну передавала йому.
Було вже близько сьомої вечора, але це її, здавалося, аж ніяк не турбувало. Вона не торкалась до нього, не гладила по голові,— лежала нерухомо, і плече її напевне вже аж затерпло.
Нарешті він змовк, почуваючи себе трохи ніяково, і підвівся на лікті, щоб глянути їй в очі. Вона уважно дивилась на нього, нерухома, з серйозним зосередженим обличчям, і раптом усміхнулась йому. "Яка ця жінка добра! — подумав Жіль.— Вона неймовірно добра". І на думку про її світлу доброту до нього, на думку про те, що хтось так беззастережно цікавиться ним, у нього на очах з'явилися сльози. Він нахилився, щоб приховати їх, торкнувся тихим поцілунком її усмішки, щік, заплющених очей. Зрештою, не такий уже він був безсилий. Пальці Наталі вчепилися йому в плечі.
Згодом, набагато пізніше, він пригадував, що саме завдяки думці про доброту Наталі він зміг бути близьким з нею того першого разу. Хоча для нього еротика ніколи раніше не пов'язувалася з добротою, хоча його швидше могли розпалити слова "оце хвойда!" І лише згодом, набагато пізніше, аж занадто пізно, він став прислухатися, коли хтось недбало казав: "Це добра дівчина". А зараз він, посміхаючись, дивився на Наталі і не без певного самовдоволення вибачався за свою грубість. Вона одягалася, стоячи біля ліжка, і раптом, повернувши голову, урвала його:
— Не можу сказати, що мені було дуже добре, але ти принаймні почуваєш себе краще? Звільнився від закляття?
Він аж підскочив, не знаючи, ображатись чи ні.
— Ти завжди вважаєш за свій обов'язок казати таку правду, як оце тепер?
— — Ні,— відповіла вона.— Вперше кажу. Він засміявся і також устав. Було вже пів на восьму, і вона, мабуть, спізнювалась. {• — Ти ідеш сьогодні на звану вечерю? і— — Ні, я вечеряю вдома. Франсуа, напевне, вже турбується.
— А хто такий Франсуа?
— Мій чоловік.
І тільки тепер він усвідомив, що ніколи не думав про те, що вона одружена, що нічого не знав про її життя, минуле й теперішнє. Оділія оце днями почала була вводити його в курс світських пліток про Наталі, але він не слухав її. Тепер йому стало ніяково.
— Я нічого не знаю про тебе,— пробурмотів він.
— Годину тому я теж нічого не знала про тебе. Та й зараз мало що знаю.
Наталі всміхнулась йому, і він завмер, на хвилину зачарований її усмішкою. Саме тепер, негайно, він повинен усе поставити на своє місце, якщо це потрібно. А це потрібно: він нездатний когось любити так само, як нездатний любити самого себе. Він може завдати їй тільки страждання. Досить якогось грубуватого жарту, і вона відчує зневагу до нього. Але ця думка була неприємна йому, а відкрита, щира, сповнена обіцянок усмішка Наталі страхала його. Він пробурмотів:
— Ти знаєш... я...
— Знаю,— спокійно відповіла вона.— Але я вже закохалася в тебе.
На мить у нього спалахнуло невдоволення, навіть обурення. Вибачте: так не ведуть любовної гри, не можна ж так відразу й беззастережно здаватися першому зустрічному! Та вона навіжена. І як він може втішатися тим, що спокушає її, якщо вона сама визнала себе спокушеною? Як зможе він сподіватися покохати її, якщо з самого початку не може сумніватися в ній? Вона все зіпсувала! Це суперечить усім правилам гри. І водночас його захоплювала щедрість її натури, її нерозважливість.
— Звідки ти можеш знати? — сказав він тим самим легковажним і лагідним тоном і, дивлячись на неї, зненацька подумав, що вона дуже вродлива, просто створена для кохання, і що вона, можливо, сміється з нього. Вона, не відриваючись, дивилась на нього і враз засміялася.
— Ти боїшся, що я сказала правду, і водночас боїшся, що це неправда, так?
І він кивнув головою, в глибині душі радіючи, що вона вгадала його почуття.
— Так слухай, це правда. Ти ніколи по читав російських романів? Раптом після двох зустрічей герой і героїня освідчуються: "Я кохаю вас". І це правда, і це веде оповідь просто до трагічного кінця.
— І який же трагічний кінець передбачаєш ти для нас із тобою в Ліможі?
— Не знаю. Але так само, як для героїв російських романів, мені це цілком байдуже. Поквапся.
Він вийшов разом з нею, трохи впевненіший у собі: з начитаною ланкою менше турбот — вона хоч і не чітко, але знає, що чекає її саму та її партнера. Надвечірнє сонце простягало скісні тіні, заливало рожевим світлом копиці сіна, і Жіль не без задоволення дивився на гарний профіль своєї нової коханки. Зрештою, вона була вродлива, навколо була чудова природа, він виявив себе коли не блискучим, то все ж таки справжнім чоловіком, і Наталі сказала, що кохає його. Це не так уже й погано для неврастеніка. Він засміявся, і вона обернулась до нього.
— Чого ти смієшся?
— Просто так. Я задоволений.
Вона несподівано зупинила машину, міцно взяла ного за вилоги піджака і струснула його, до того ж це відбулося так швидко, що він був приголомшений. ,
— Скажи ще раз. Повтори. Скажи, що ти задоволений.
Вона сказала цс зовсім по-повому — з вимогливими, владпимп, чуттєвими інтонаціями, і в ньому несподівано спалахнуло бажання. Він узяв її за зап'ястя і, цілуючи їй руки, повторював зміненим голосом: "Я задоволений, задоволений" .