Мене називають Червоний

Орхан Ферит Памук

Сторінка 10 з 94

Подібна робота була принизливою для мене, але я змовчала й виконувала її з каменем на серці. Однак тепер у дівера не було рабині, яка б розважала його вночі, й він став налягати на мої двері. Мене охоплював розпач: як бути?

Безперечно, я могла негайно повернутися в отчий дім. Однак мій чоловік офіційно визнавався живим, і кадій[62] вважав, що тоді чоловікові родичі не тільки повернуть мене собі назад, а й принизять нас із батьком, стягнувши з нього гроші за мій прихисток. Звичайно, можна було б спати з Хасаном, котрий був кмітливішим та людянішим за мого чоловіка й, окрім того, безтямно кохав мене. Проте такий непродуманий крок перетворив би мене, Шекюре, на його рабу, а не дружину, борони мене Аллах! Вони нізащо не погоджувалися, щоб кадій визнав мого чоловіка мертвим, бо боялись, аби я не домагалася власного паю з його спадщини й не покинула їх, перебравшись із дітьми до тата, їх повністю влаштовували моє довготривале безпорадне становище й зникнення чоловіка. Якщо чоловік живий, то я, безперечно, не вийду заміж за Хасана, але ж не віддамся й ні за кого іншого. А це прив'язувало мене до того дому, і така невизначена ситуація, коли мій чоловік вважався "зниклим", була їм вигідна. Адже ж не забувайте: я, мов каторжна, виконувала всю хатню роботу, від куховарства до прання. Та ще ж і Хасан кохав мене, неначе несповна розуму.

Для свекра та його сина було б найкраще, якби я одружилася з сином, однак для цього потрібно було через підставних свідків довести кадію, що мій чоловік мертвий.

У тому разі, коли смерть визнають найрідніші йому люди й немає когось, хто зможе це спростувати, то підкуплені за три-п'ять акче свідки можуть переконати кадія, що бачили, як мій сипахій загинув на війні. Але залишалася найбільша проблема: мені не вдавалося запевнити Хасана, що, ставши вдовою, не покину їхній дім, не стану заявляти свої права на майно, а вийду за нього, Хасана, заміж. Я могла викликати в нього довіру й добитися вдівства, тільки якби вскочила в Хасанове ліжко, що сприймалося б як доказ взаємної любові.

Аби дуже захотіла, то змогла б покохати Хасана. Він на вісім років молодший за мого чоловіка, й, поки ми жили разом, Хасан був мені мов брат. Ми дуже зблизилися. Я любила його за простий, але водночас палкий характер, за те, що охоче бавився з моїми дітьми, любила, коли він дивився на мене, неначе помираючий від спраги — на вишневий шербет. Проте потрібно було неабияк силувати своє серце, аби покохати того, хто у вус не дме, спостерігаючи, як ти перетворюєшся в пралю та рабу, котра торгує на базарі. Хасан не дав мені нагоди відповісти взаємністю. В ті дні, час від часу відвідуючи батьків дім, я вмивалася слізьми, бачачи там чистий посуд, а вночі міцно тулила до себе дітей, аби розрадити їх і себе. Я не вірила, що Хасан заради кохання погодиться звільнити мене від принизливих обов'язків. Навпаки, він не довіряв самому собі й поводив себе нахабно та безцеремонно. Кілька разів силою стискав мене в обіймах, цілував, намагався обмацати, говорив, що мій чоловік не повернеться, що він уб'є мене, кидався з погрозами, врешті плакав, неначе дитина. Тоді я зрозуміла, що ніколи не вийду за нього, бо йому невідомо, як можна чекати, поки серце перейметься до тебе справжніми світлими почуттями, про які розповідають у казках.

Якось уночі, коли ми з хлопчаками спали, Хасан почав ломитися до нас у двері, я миттю прокинулася й, незважаючи на перелякані очі дітей, з усієї сили заверещала, що в дім проникли злі джини. Від мого лементу прокинувся свекор і викрив Хасанову пристрасть. Мудрий старий із соромом зрозумів, що за моїми нісенітницями про джинів криється гірка правда: його п'яний син безсовісно домагається братової жінки, матері двох дітей. Він не проронив ані слова, коли я сказала, що до ранку сидітиму під дверима, чекаючи джинів. Вранці заявила, що надовго перебираюся з дітьми до батьківського дому, аби доглядати за хворим татом. Вони змирилися з поразкою. Так я повернулась у рідну оселю, забравши з собою будильника, воєнний трофей мого мужа, привезений для мене з Угорщини, нагайку, сплетену з жил найгонористіших арабських коней, подаровані чоловіком шахи із слонової кістки, виготовлені в Тебрізі (діти забавлялися ними, граючись у війну), срібний свічник, здобутий у нахджіванському поході (скільки нервів я вимотала, щоб вони його не продали). Ці речі були незамінними атрибутами мого подружнього життя.

Як я й очікувала, після мого переїзду нав'язливі почуття Хасана переросли в гідне поваги, але безнадійне палке кохання. Він знав, що батько його не підтримує, тому слав мені листи, в яких місце погроз зайняло оспівування кохання пташечок у гніздечках, заплаканих левів, печальних газелей. Не стану від вас приховувати: я укотре й вкотре перечитувала Хасанові листи. Вони відображали його мрійливий внутрішній світ, про який навіть не здогадувалася, живучи з ним під одним дахом, — якщо тільки ці послання не писав котрийсь із його друзів, маляр або поет у душі.

Від Хасанових обіцянок в останньому листі не силувати мене до хатньої роботи, бо розбагатів, його шанобливої, солодко-жартівливої мови, через безкінечні сварки дітей, нарікання батька, моя голова стала важкою, мов баняк. Я відчинила вікно, мені хотілося зітхнути так, щоб почув цілісінький світ.

Поки Хайріє накрила стіл до вечері, я приготувала для батька відвар із квіток найдобірніших фініків, котрі висилали йому з Аравії, додала туди ложку меду й розвела лимонною водою, мовчки пішла й тихенько поставила перед татом напій. Він читав "Кітаб-ур Руху" й навіть не глянув на мене, ніби не хотів.

А потім з таким сумом та неміччю в голосі запитав: "Чи йде сніг?", що я відразу збагнула — це останній сніг у житті мого бідного батька.

10. Я — дерево

Я — самотнє-самотнє дерево. Коли дощить — завжди плачу. Заради Аллаха! Вислухайте мене, випийте кави, проженіть свій сон, хай проясніє вам в очах, хай відчую на собі ваш розумний погляд і розповім, чому я таке самотнє.

1. Кажуть, мене нашвидкуруч намалювали на грубому папері, аби висіло за спиною в меддаха. Справді, зараз поруч зі мною немає ані інших гранатових дерев, ані семилистої степової трави, ані крутих чорних скель, іноді схожих то на шайтана, то на людину, ані кучерявих китайських хмаринок — тільки земля, небо, я та горизонт. Однак історія моєї самотності набагато складніша.

2. Здавалося б, зовсім не обов'язково, щоб дерево було частиною книжки. Проте мене непокоїть, що я не є ілюстрацією на сторінках якогось видання. Адже ж — спало мені на думку — ідолопоклонники та ґяури можуть прикріплювати моє зображення до стіни й бити перед ним поклони. Тільки б не почули мене прихильники Ерзурумійця. Про себе я тихенько пишаюся цим, щоправда, потім стає й страшно, й соромно.

3. Існує певна причина моєї самотності, через яку я не стану сторінкою жодної книжки. А колись я ж було ілюстрацією до однієї оповіді, проте випало з неї, ніби листок, що злетів з дерева.

ОПОВІДЬ ПРО ТЕ, ЯК Я ВИПАЛО З ОПОВІДІ, НІБИ ЛИСТОК, ЩО ЗЛЕТІВ З ДЕРЕВА

Перський шах Тахмасп[63] був не лише затятим ворогом Османів[64], а й єдиним падишахом у світі, котрий страшенно любив мистецтво. Та сорок літ тому він почав виживати з ума. Звичні розваги — вино, музика, поезія, живопис — стали для нього нецікавими. Від кави теж відмовився й геть перестав ворушити мізками. Через свої підозри, притаманні насупленим дідкам із кислими фізіономіями, він переніс свою столицю з Тебріза, котрий тоді ще належав Перському царству, до Казвіна, аби бути подалі від османського війська. Тахмасп дедалі старів. Якось, упавши в маразм та лютуючи мов той джин, він розкаявся у своїх минулих пристрастях до вина, гарненьких хлопчиків і малярства — це вам доказ того, що високорідний шах зовсім з'їхав з глузду, переставши вживати каву.

Майстри з золотими руками, палітурники, краснописці, позолотники, художники, котрі протягом двадцяти років творили в Тебрізі найбільші дива світу, розбіглися звідти в різні сторони. Але в шаха Тахмаспа був небіж і зять султан Ібрагім Мірза, правитель Мешхеда. Він скликав найяскравіших митців до себе, заснував малярський цех і наказав видати дивовижну книжку із семи розділів месневі[65] найвидатнішого поета Герата Джамі[66]. Шах Тахмасп і любив небожа, розумну та добру людину, й разом з тим заздрив йому, шкодував, що видав за нього свою дочку. Коли довідався про розкішну книгу, то його почали роздирати ревнощі. Шах у гніві прогнав небожа з Мешхеда до Казвіна, а потім — і до зовсім крихітного містечка Себзівара. Мешхедські ж каліграфи й художники розбрелися по інших містах, інших краях, по цехах інших султанів та принців.

Однак завдяки одному воістину справжньому поціновувачеві книг пригода султана Ібрагіма Мірзи дивом знайшла своє продовження. Цей чоловік осідлав коня й погнав його до Шираза, до найкращого майстра з позолоти сторінок, звідти — в Ісфаган[67], до майстра, котрий виводив літери в найвитонченішому стилі nestalik, далі, минувши гори, прибув у Бухару, де вмовив уславленого маляра узбецького хана розмітити ілюстрації та намалювати людей. У Ґераті половина його подорожі була за плечима, там старий сліпий майстер з пам'яті відтворив для нього сплетіння звивистих трав і листочків, а знаний каліграф зробив напис золотом на табличку дверей, зображених на одній з ілюстрацій. Врешті, після шестимісячних мандрів, він повернувся до Казвіна, показав готові сторінки султанові Ібрагіму Мірзі, і той їх високо оцінив.

Розповідають, що це ще був не кінець. Книгу передали татарським гінцям. Кожен з них, окрім сторінки книги, мав листа до митця, з текстом призначеної для написання частини твору й опис бажаної мініатюри до неї. Так татарські гінці погнали зі сторінками книги дорогами Персії, Хорасану, Узбецького краю, Закавказзя. Книга творилася зі швидкістю польоту коней вершників. Іноді десь у караван-сараї під вовче виття п'ятдесят дев'ята сторінка зустрічалася зі сто шістдесят другою. Гінці, погомонівши між собою, дізнавалися, що мандрують заради однієї й тої ж книги. Покидаючи свої кімнати, вони звіряли повідомлення, котрими володіли, й намагалися розгадати: який же епізод з якого месневі описують їхні сторінки, де їхнє місце в книзі.

7 8 9 10 11 12 13

Інші твори цього автора: