Він піднявся з-за столу, краєм ока я міг бачити його тінь, що металася кімнатою, він узяв лампу зі столу й опинився у мене за спиною. Тепер я вже не бачив ані тіні Ходжі, ані його самого. Мені хотілося повернутися й подивитися, що відбувається. Я передчував щось лихе і вже відчував напругу в повітрі. До вух линув шурхіт одягу, ніби його знімають. Страх здолав мене, і я повернув голову. Ходжа оголив свої груди до пояса, підійшов до дзеркала і під світлом лампи розглядав свій живіт. "Боже мій, — вигукнув він, — що це за нарив?" Я мовчав. "Ходи-но сюди, поглянь", — кликав він мене. Я ж не міг поворухнутися. Ходжа закричав: "Ходи-но сюди, кому кажу!" Я підійшов до свого двійника, тремтячи від страху, ніби учень, на якого чекає суворе покарання.
Ніколи я ще не підходив до його голого тіла так близько, мені стало бридко. Я переконував себе, що саме думка про голе тіло не давала мені снаги наблизитися до Ходжі, хоча насправді — це був страх від його гнояків. Він це теж розумів. Щоб приховати свої почуття, я нахилився над ним, бурмочачи щось собі під ніс, — хотів удавати з себе справжнього лікаря. "Ти боїшся, що там казати!" — випалив урешті Ходжа. Щоб довести свою безстрашність, я прихилив своє лице до його черева настільки, що воно ледь не торкалося шкіри. "Та ти боїшся, що це гнояки чуми". Я робив вигляд, ніби не чую його слів, хотів сказати, що це укус якоїсь екзотичної комахи, назви якої я, на жаль, не пригадую. "Торкнися гнійника! Не помацавши пухлини, як знатимеш, що то за напасть?"
Ходжа пожвавішав, коли побачив, як я торкаюсь його рани. Він приставив до мого обличчя пальці, якими щойно торкався рани. Побачивши, з якою відразою я відсахнувся від нього, Ходжа зайшовся реготом. Почав іронізувати з мене, ніби я боягуз, бо злякався якогось укусу комахи. Однак він швидко замовк і мовив: "Я боюся померти". Говорив так, ніби мова йшла про щось інше. Він не ніяковів, його голос налився гнівом, гнівом безневинної людини, з якою чинять несправедливо. "Ти впевнений, що і в тебе немає цих огидних пухлин? Зніми сорочку!" Він наполягав, і я, як дитина, що ненавидить митися, почав повільно роздягатися. У кімнаті з зачиненим вікном було тепло, однак я відчув подих холодного вітру; мабуть, мене морозило від думки про холодне дзеркало. Я соромився свого зображення і ступив крок назад. Стоячи збоку дзеркала, я бачив, як кремезна голова Ходжі, про схожість якої до моєї я чув неодноразово, наближалась у мій бік. Він прагне зламати мій дух, подумав я, в той час як я тішився з того, що він плазує біля моїх ніг, щоб отримати нове знання. Сміх та й годі, що мені спало таке на думку, однак на мить здалося, що його бородата голова, присоромлена у світлі лампи, лізе до мене, щоб напитися досхочу крові. Мабуть, мені подобалися жахливі історії, яких я наслухався в дитинстві. Поки я про це думав, пальці Ходжі вже снували по моєму животі; хотілося вдарити його чимось важким по голові і втекти. "У тебе немає, — сказав Ходжа, ретельно оглянувши живіт. Він подивився й на шиї, за вухами й під руками: — І тут чисто. Ні, тебе не покусав той паразит".
Ходжа поклав руку мені на плече так, ніби я був його давнім товаришем, з яким діляться сокровенним. Пальцями він почав натискати мені на потилицю одночасно з різних боків, а потім спробував, тримаючи за голову, потягти мене. Нарешті він сказав: "Погляньмо разом на себе в дзеркало". Я підвівся й у світлі лампи ще раз відзначив, наскільки ми схожі одне на одного. Почуття, що мене охопило, не було новим, адже подібне я відчував, коли вперше побачив Ходжу, стоячи біля дверей вітальні у помешканні Садика-паші. Тоді я побачив людину, якою мав би бути я, а зараз збагнув, що він мав би бути мною. Невже ми обоє — одне ціле?! Зараз я тверезо усвідомлював це. Остовпів, почувався так, ніби мені зв'язали руки й ноги. Щоб позбавитися такого стану, я спробував поворухнутися, можливо, щоб переконатися, що я — це я. Нервово зачесав рукою волосся. Він зробив те саме, причому дуже старанно, щоб не порушувати симетричності відображення у дзеркалі. Ходжа прагнув наслідувати мій погляд, тримати голову, як я; повторював мої рухи та вираз обличчя, копіював мій острах, зносити проекцію якого мені, здавалося, забракло сил, і все ж цікавість, породжена страхом, ніби прикувала мої очі до дзеркала. Він підбадьорився, як дитина, яку смішить дружбан, що копіює його слова та рухи. Раптом Ходжа заволав: "Ми помремо разом!" "Хай тобі грець", — подумав я. Проте злякався не на жарт. То була одна з найстрашніших ночей, яку ми провели разом.
Потім Ходжа розповів, що з самого початку боявся чуми, та робив усе можливе, щоб випробувати мене. Так було й того дня, коли кати Садик-паші привели мене, щоб убити, чи коли інші дивувалися нашій схожості. Насамкінець він сказав, що без особливих зусиль заволодів моєї душею за лічені хвилини, тому імітував мої рухи. Тепер йому відомо все, про що я думаю, і все, що знаю. Я відповів, що ні про що не думаю, Ходжа навіть не хотів слухати, бо запитував не для того, щоб вивідати щось, лишень щоб налякати, він грався зі своїм страхом, я ж мав грати в його гру. Відчував, що у Ходжі з'явився намір накапостити мені через те, що відчув він себе самотнім; гадав, що він чинитиме зло, лякаючи мене неймовірною схожістю наших облич, до речі, рукою він проводив по обличчях, підкреслюючи нашу дивовижну ідентичність. У результаті саме Ходжа все більше нервувався та збуджувався. Йому не стало духу зважитися на зле, тому він змушував мене стояти перед дзеркалом, затиснувши мою потилицю, однак мені не здавалося це смішним чи недотепним: він мав рацію — мені також кортіло говорити й робити те, що вдавалося йому, я навіть заздрив Ходжі, адже він перший спромігся тішитися чумою та страхом, поставши перед дзеркалом.
Я здогадувався, що все це гра, тому не відчував непоборного страху, мені прояснялися давно забуті сумніви й переживання. Перестав відчувати тиск його пальців на своїй потилиці, і все ж не наважувався відійти від дзеркала. "Я став, як ти, — нарешті мовив Ходжа, — тепер я знаю чого ти боїшся. Я став тобою!" Я розумів, що він мав на увазі, та мені хотілося визнати його пророцтво, правоти якого я й не заперечував, по-дитячому сміливим. Ходжа заявив, що зараз сприймає світ, як я, врешті-решт він збагнув, як мислять та відчувають "вони". Він продовжував говорити, а його погляд відірвався від дзеркала, пробіг по столу, залитому неяскравим світлом від лампи, склянках, стільцях та інших предметах у кімнаті. Казав, що тепер може говорити про те, що раніше не наважувався мовити, оскільки не бачив. Він помилявся: предмети, речі були колишніми, вони не змінилися. Новим почуттям став його страх, по суті, й не він сам, а те, як Ходжа його переживав; пізніше й страх виявився не чим іншим, як грою, розіграною перед дзеркалом, авантюрою, яку Ходжа раптом ніби мимоволі зводив нанівець, а думками повертався до гнійників і запитував: укус це чи перші симптоми чуми?
Враз Ходжа сказав, що хоче жити моїм життям вже сьогодні. Ми й досі були голими до пояса й стояли навпроти дзеркала. Лишалося помінятися місцями, для цього достатньо перевдягнутися в одяг одне одного, йому збрити бороду, а мені відпустити: так нас ніхто не впізнає. Ця ідея надала нашій фізичній схожості, відображеній у дзеркалі, ще більш жахливих обрисів. Ходжа ж, осліплений своєю ідеєю, говорив, що я, опинившись на його місці, звільню його, колишнього мене, з рабства. Він жваво торочив, що робитиме, коли повернеться на мою вітчизну. Я здивувався, наскільки точно й детально він пам'ятав мої оповіді про минуле, моє дитинство й юність. Моя батьківщина здавалася йому диковинним раєм на землі. Життя вже не належало мені, воно перекочувало до іншого, мені ж залишалося лише осторонь спостерігати, ніби сон бачити, за ним. Все ж у його подорожах моєю країною насторожувала штучність, дивакуватість, що напружувала й позбавляла можливості цілковито вірити йому. Поряд із цим я дивувався, наскільки точно він відображав усі деталі мого життя, я погоджувався, що міг прожити й так, як описував Ходжа. Вже тоді я зрозумів, що в житті мого двійника була таємниця, але яка — я не міг збагнути. Слухаючи ж його оповідки про моє минуле, за яким я так сумував упродовж років, забував про смертоносну чуму.
Однак це тривало недовго. Ходжі не терпілося вивідати, що я робитиму, коли заступлю його місце. Нічого не спадало на думку, нерви були в напруженні, від чого я не міг зосередитися на чудній ситуації, в яку ми обоє потрапили, не давала спокою наша неймовірна схожість та клятий укус комахи. Ходжа наполягав, і мені пригадалося, як я мав намір написати спогади, коли повернуся на батьківщину; зауважив, що мемуари мають вийти цікавими. Ходжа з презирством кинув, що я зовсім не знаю його, а він, у свою чергу, тепер досконало вивчив мене: так, штовхнув мене в бік, щоб залишитися самому навпроти дзеркала.
Потім він додав, що з самого початку жахався хвороби та не показував, буцімто хотів мене випробувати, так само як і тоді, коли кати Садика-паші тягнули мене, щоб убити, чи коли сторонні помічали нашу схожість. Врешті Ходжа сказав, що заволодів моєю душею, точнісінько як і рухами, які хвилину тому легко імітував перед дзеркалом, і зараз знає все, про що я відаю, і ладен думати про те, про що думаю я! Раптом він запитав, які мої думки зараз, звісно, — лише про Ходжу, тому я відповів, що не думаю про нього, однак він і слухати не хотів того, бо запитував не заради відповіді, а щоб налякати мене: виявилося, щоб упоратися зі своїми фобіями, я мав узяти частину його страхів на себе. Розумів, що почувається він самотнім, відтак і лихого прагне; мав намір чинити зле, а обмацуючи обличчя, він хотів нагнати на мене жаху через містичну таїну нашої схожості, проте сам паленів та переживав з того надмірно. Ходжу щось стримувало, на лихе не спромігся, тому тримав мене перед дзеркалом, стискаючи мені до болю потилицю, я ж не відчував ні подиву, ні огиди, бо він мав рацію: мені теж кортіло говорити й чинити, як він, ба я навіть заздрив Ходжі, адже йому першому стало духу підійти до дзеркала, потішатися з чуми.
Попри страх та дивні думки, підозри, які раніше мене не хвилювали, я все ж усвідомлював, що Ходжа затіяв чергову гру.