Відтак, ми з Ходжею почали тлумачити сни, до речі, пізніше до цієї практики вже з падишахом я повернуся знову. Це ж очевидно, пристрасть до оволодіння новими знаннями подібна до інфекційного захворювання, чуми наприклад, спалахує враз, і зупинити процес — марна праця. Спрогнозувати зі снів, що Ходжа захворіє на чуму, було дріб'язковою справою, але мені кортіло знати нічні марення двійника! Мої балачки він слухав скептично, однак не наважувався сперечатися, бо гординя його вже й так була підбита тим, що він наважувався на запитання, адресовані мені. Від мого пильного ока не вислизнула зацікавленість у його очах, коли я провадив свою оповідь. Я бачив, що порушив його удаваний спокій з часу, коли смертельним поступом увійшла чума до міста, звичайно, страх перед смертю від того не меншав, та мені ставало легше від усвідомлення, що я не один у своїх судомних помислах. Власне, я довгими вечорами сторицею сплачував за це своїми муками та втішався думкою, що боротьба моя не на марне: коли Ходжа протягував до мене руки, прагнучи обійняти, я нагадував йому, що помре він раніше за мене, як ті невігласи, що не остерігаються чуми, бо не відають про її небезпеку; нагадував йому, що він не закінчив писати свої трактати або читати опис моїх недавніх дивовижних снів.
Однак не мої слова переповнили чашу терпіння Ходжі, а зовсім інше. Якось до нас завітав батько одного з його учнів, який мешкав у нашому кварталі. Він виглядав збентеженим. Я ж, як лінивий кіт, сів у кутку кімнати і терпляче слухав їхню нудну балаканину ні про що. Нарешті гість мовив про те, заради чого прийшов: дочка його тітки залишилася вдовою після того, як її чоловік убився, коли падав з даху. Вже приходило чимало сватів, та він згадав про Ходжу, бо чув від сусідів, що Ходжа шукає наречену. Мій двійник відповів на його слова надзвичайно грубо й вигукнув, що навіть якщо він одружиться, то в жодному разі не з удовою. На це гість зауважив, що пророк Мухаммед одружився з Хатідже, і на заваді йому не стало те, що була вона літня вдова, вона стала його першою жінкою. Ходжа випалив, що він начувся про цю вдову-сусідку і вона не варта й нігтя святої Хатідже. На це наш гість з дивним носом образився й не забарився довести, що він не такий вже простак, отож, почав з пліток. Провадив, буцімто люди кажуть, а він, певна річ, не вірить, нібито в кварталі тільки й балачок, що Ходжа краде кіз, і люди обурені, що він стежить за зірками; лячно їм і від осоружного годинника з лінзами. Сусід не вгавав, мені він скоріш нагадував крамаря, товар якого ославили, бо без упину торочив, що їсть Ходжа, як гяури, за столом, замість того щоб сісти по-турецьки; купує книги за великі гроші, а потім викидає їх і топче сторінки, де згадується ім'я Пророка; годинами його погляд прикуто до зоряного неба, тому шайтан з ним, а вдень він лягає у ліжко, й очі його вирячені в брудну стелю; насолоду він має від молодих хлопчаків, а не від дівчат, а я є його братом-близнюком, який жере в піст; і либонь чуму наслав Аллах через нього, Ходжу.
Спровадивши гостя, Ходжа страшенно розлютився. Мені здалося, що терпець йому урвався, як і спокій, який він швидше демонстрував, щоб показати свою солідарність із усіма жителями міста, у якому вирувала чума. Останньою краплиною стали мої слова, до речі, сказані абсолютно щиро, про те, що чуми не остерігаються лише такі телепні, як наш сусід. Ходжа був трохи спантеличений, хоча й зауважив, що він також не боїться чуми. Дивно, але ці слова його здалися мені щирими. Ходжа виглядав як навіжений, не знав, куди приткнути руки, і знову почав свою, трохи призабуту останнім часом, пісню про дурнів. Коли стемніло, він запалив свічку й велів сісти за стіл, що стояв посеред кімнати. Настав час писати.
Ми сиділи за столом навпроти одне одного, як два неодружені парубки, що захопилися ворожбою, щоб скоротати довгі зимові вечори, та щось писали, креслили на аркушах. Напевне, ми виглядали смішно! Вранці, коли я прочитав писульки Ходжі, написане здалося мені сміхотворним. Наслідуючи мене, він теж описав сон, одначе було зрозуміло, що то лише вигадки, і насправді йому нічого не наснилося. Ми виявилися братами. Звісно, Ходжа був за старшого, а я мав підкорятися йому і слухати настанови. Наступного ранку за сніданком він запитав, що я думаю щодо пліток про братерський зв'язок між нами. Це питання мене тішило. Однак я уникнув відповіді. Через два дні Ходжа розбудив мене вночі і схвильовано розповів, що бачив те, про що написав. Можливо, й справді було так, та я не надав тому значення. Ввечері він зізнався, що боїться померти від чуми.
Мені набридло сидіти в чотирьох стінах, тому під вечір вирішив вийти на вулицю: у садку неподалік діти видерлися на дерево, під яким купою лежали різнокольорові черевики; балакучі жінки, які юрмилися у черзі біля джерела, не вгавали, навіть коли я підійшов до них; базар залюднився покупцями; одні лаялися, інші намагалися їх помирити, а решта спостерігала за тим, що відбувається. Я взявся переконувати себе, що епідемія пішла на спад, коли раптом побачив, як з двору мечеті Беязид виносять домовини з небіжчиками, мені стало моторошно, і я поквапився повернутися додому. Заходячи до кімнати, я почув голос Ходжі: "Йди-но сюди, поглянь на це". Він розхристав мінтан[28] і показав червону цятку на пухлинці внизу черева: "Скрізь паразити". Я наблизився й уважно оглянув: червона плямка в центрі пухлинки, схожа на укус комахи; навіщо він мені демонструє це? Мені стало бридко, я відсторонився. "Це лише укус комахи, — мовив Ходжа. — Чи не так?" — намагався заручитися моєю підтримкою. Він пальцем провів по пухлині. "Звісно, це блощиця". Я мовчав, не наважуючись сказати, що такого укусу блощиці я ніколи не бачив.
Мені вдалося знайти привід, щоб провести решту дня в садку до заходу сонця. Я усвідомлював, наскільки небезпечно зараз лишатися вдома, однак мені нікуди було йти. Власне, пухлина Ходжі скоріш нагадувала укус комахи, ніж чиряки чуми. На думку мені вже спадало інше. Здавалося, що поки я броджу між зелених трав саду, болячка Ходжі наливається бутоном і вже за два дні дозріє та лопне, і від цього мій двійник помре у страшних муках. Може, то був якийсь ґедзь, хоча ні, ранка скоріш була схожа на нічну гігантську комаху з екзотичних країн, однак назви тієї комахи я так і не зміг пригадати.
За вечерею Ходжа намагався триматися невимушено, жартував, навіть спробував іронізувати з мене, однак тривало це недовго. Закінчили ми свою трапезу в глибокій тиші, навіть вітер не порушував цей спокій. Надворі смеркало, наближалася ніч, коли Ходжа буркнув: "Мене мучить нудота. Нудотно й сумно. Ходімо до столу — писати". Лише так він міг розважитися й відволіктися.
Одначе писати він не зміг. Я легко нанизував рядок за рядком, а він незворушно сидів, змірюючи мене поглядом. "Про що ти пишеш?" — запитав він через деякий час. Я прочитав йому те, що написав: як після закінчення першого року навчання в інженерному коледжі на коняці їхав додому на канікули і мені не терпілося здолати нудний та довгий шлях. Та під час канікул мене огортав смуток, бо я обожнював коледж і своїх друзів, ба навіть товариство привезених книжок, які я читав на самоті, не могло компенсувати радість спілкування з однокурсниками. Після недовгого мовчання Ходжа зашепотів так, ніби мав намір повідати таємницю; він запитав: "Невже там усі такі щасливі?" Я думав, що за мить він пошкодує й накинеться з докорами, та Ходжа продовжував по-дитячому наївно, із захопленням дивитися мені у вічі. Тому теж відповів пошепки: "Я був щасливий". На його обличчі проступила легка, незла тінь заздрощів, і він, трохи ніяковіючи, почав розповідати.
Коли жили в Едірне (а було йому тоді дванадцять років), вони з сестрою та матір'ю часто ходили до Дарюшіфа — лікарні при мечеті Беязид. Туди через проблеми зі шлунком звертався материн батько. Зранку мати залишала найменшого брата, який ще не вмів ходити, на сусідку, підхоплювала Ходжу з сестрою, бляшанку молочного кисілю, налаштованого ще зрання, і всі разом вони прямували до мечеті. Їхній шлях пролягав попід старими тополями, був недалеким і цікавим. Йдучи, дід розповідав чимало кумедних історій. Ходжа любив ці історії, та коли вони наближалися до лікарні, тікав від родини, щоб оглянути територію і приміщення лікарні, від захоплення атмосферою Дарюшіфа йому перетинало дух. Якось він почув музику, яку виконували для душевнохворих у будівлі з велетенською банею, освітленою ліхтарями. Та музика нагадувала монотонне вирування водоспаду. Бродив Ходжа й іншими будівлями лікарні, в одному приміщенні його надзвичайно здивували виставлені різнокольорові пляшки з баночками, які переливались яскравим блиском. А якось він навіть заблукав і почав рюмсати, тоді його водили по всій лікарні, поки не знайшли Абдулаха-ефенді. Інколи його мати гірко плакала або разом з донькою слухала дідові історії. Потім вони забирали у діда пусту бляшанку і йшли додому. Дорогою мати обов'язково купувала халву і зі словами "перехопимо солодощів, поки ніхто не бачить" вона зупиняла дітей. У тіні тополь, на березі невеликого струмка сім'я знаходила зручне місце, і всі троє, спустивши ноги у воду, починали їсти халву, поки ніхто не бачить.
Ходжа скінчив розповідь, і запала мертва тиша, яка зближувала нас, навіюючи почуття братерства. Впродовж довгого часу Ходжа боровся із душевним неспокоєм. Із брязкотом відчинилися і знову грюкнули двері сусіднього будинку; Ходжа сказав, що вперше в нього з'явилася зацікавленість наукою, коли він побачив у лікарні великі терези та купу різнокольорових пляшечок із ліками, від яких хворі одужували. Однак його дід невдовзі помер, і вони не ходили до лікарні. Ходжа мріяв, як одного дня він виросте й сам піде до лікарні. Однак так сталося, що ріка Тунджа вийшла з берегів і затопила територію лікарні, хворих довелося перевести звідти в інше місце, брудна вода залила приміщення лікарні й довго не спадала. А коли вона потроху відступила, донедавна чудова лікарня опинилася під покривалом гидкого зеленкуватого бруду з неприємним запахом, якого ще багато років не могли позбутися.
Коли Ходжа замовк, між нами знову вже була прірва.