А ще я втішав себе, що цього разу розмах думок Ходжі може мене здивувати своєю глибиною, і час промайне швидко й цікаво. "Що ж мені тепер робити?" — нарешті безпорадно запитав він. Я відповів, що треба думати, чому я — це я, та говорив це без зайвої дидактики, адже з дилемою міг справитися винятково він сам. "І що мені робити? — з іронією вів далі, — стовбичити перед дзеркалом?" Напруження не сходило з його лиця. Я замовк, даючи йому змогу подумати. Та Ходжа не вгаваючи торочив: "Для чого дивитися в дзеркало?" Тут вже увірвався й мені терпець, хоч я розумів, що Ходжа самостійно не впорається. Мені хотілося випалити йому, що без мене він нічого не спроможний зробити, та не вистачило духу; врешті я в'яло порадив йому дивитися в дзеркало. Насправді, я його не боявся і завжди говорив, що думав, та цього разу в мене забракло сил терпіти його недоумкуватість. Він позеленів від злості, грюкнув дверима, гаркнувши на мене, що я дурень.
Коли через три дні я знову повернувся до цієї теми, то помітив, що йому хочеться говорити про "тих інших", тому я продовжив свою гру, мало того, сама вже розмова породжувала надію на цікаві наслідки. Я порадив Ходжі дивитись у дзеркало частіше, ніж він це робить, взагалі частіше, ніж це заведено тут, у його країні. Розповів, що у нас навіть будинки простих людей прикрашені дзеркалами в красивих рамах, що вже казати про палаци королів, принцес та іншої знаті, однак дзеркало не лише атрибут декору, воно слугує й мешканцям, які піклуються про зовнішність та думають про себе. "Невже?" — запитав Ходжа з наївністю, яка мене здивувала. Я був переконаний, що він повірив моїм оповідкам, та раптом він розреготався: "Невже вони з ранку до ночі лише те й роблять, що видивляються в дзеркало?" Вперше він глузував з того, що я розповідав про свій край. Я розлютився, мені хотілося зачепити його за живе, тому я випалив не думаючи, що людина сама має вирішити, ким вона є, та в нього, Ходжі, кишка тонка. Я досягнув своєї мети, гіркотою образи наповнилося його обличчя, і я був на сьомому небі від щастя.
Однак таке задоволення обійшлося мені дорого. Правда, не цього разу, а трапилось це за кілька днів по тому, він не погрожував убити мене чи отруїти, ні, він пішов далі, наполягаючи, щоб я проявив ту сміливість, якої нібито так бракувало йому. Звісно, я намагався все звести на жарт, буцімто дивитися у дзеркало й думати про себе — це дурниці, я мав намір знову його розізлити, тому й підібрав відповідний тон, однак він не піддався, а почав погрожувати мені, сказавши, що залишить мене без їжі та зачинить у кімнаті. Так, я мав на папері проявити всю свою відвагу і написати, ким я є; а він збагне, як це робиться, побачить, наскільки я сміливий.
Розділ 5
Спочатку я написав кілька сторінок про незабутні дні, які ми провели у нашому маєтку в Емполі разом із братами, матір'ю та бабусею. Чесно кажучи, не знаю, чому я звернувся саме до цього, аби пояснити, що я — це я; можливо, через згадку про чудові дні, які здавались такими далекими; а ще тому, що від тих непотрібних слів, які я випалив у гніві, Ходжа насупився й відчайдушно наполягав на моїх поясненнях. Отже, я, як і зараз власне, для того, щоб зацікавити читача, захопити його уяву, мав розповісти найяскравіші миті свого життя, які розтанули у потоці мрій. Спочатку Ходжі не сподобалися мої спогади, викладені на папері; він говорив, що будь-хто може написати таке, і він не вірить, що це сповідь людини, яка після довгих роздумів, дивлячись на себе в дзеркало, таким чином відповідає на поставлене запитання, відповідно, це й не та сміливість, якої я не помічав у Ходжі. Не прореагував він і на опис душевних переживань під час нашого з батьком полювання, коли з лісових хащів просто назустріч нам вийшов здоровенний альпійський ведмідь, і ми зустрілися поглядами й завмерли від страху, чи коли на очах коні розчавили нашого улюбленого конюха, і він у страшенних муках помер у ліжку; Ходжа лише буркнув, що таке напише будь-хто.
Я відповів, що там усі так живуть, а я один із них і через себе не перескочу. Але він навіть не слухав мене. Через страх бути зачиненим у кімнаті я продовжував писати свої спогади, які переплелися з мріями. Таким чином упродовж двох місяців я з сумом відтворював незначні, однак приємні випадки минулого; я згадував і заново переживав приємні чи гіркі хвилини свого життя до того дня, як потрапив у полон; я помітив, що захоплення спогадами дає мені неймовірну насолоду. Ходжі вже не треба було змушувати мене писати; кожного разу він говорив, що написане не подобається йому, тому я переходив до переказу нової події зі свого життя.
Минуло чимало часу, і я став помічати, що Ходжа з цікавістю читає мої записи, то ж я ждав слушного моменту, щоб залучити його теж до творчого процесу. А щоб підготувати його, я почав описувати переживання зі свого дитинства: писав про жахи безсонної ночі, кінця й краю якій ніби не було; про те, як в роки юності я відчував прихильність до свого товариша, з яким ми мали за звичку одночасно думати одне й те ж, про те, як він помер, а мені здалося, що помер я, й боявся, що мене живцем закопають разом із ним; я знав, що Ходжі це сподобається! Потім я наважився переказати свій сон: моє тіло відокремлюється від мене і в темряві з моїм двійником, лиця якого не видно, веде змову проти мене. Ходжа ж казав, що все частіше в його вухах чується той дивний голос. Як я й очікував, моє сновидіння вразило Ходжу, тому я почав наполягати, що йому теж варто взяти ручку і почати записувати свої спогади. Тоді настане кінець марним очікуванням, і нарешті він зможе провести межу між собою і всіма тими невігласами. Інколи Ходжу кликали до двору, однак цікавих пропозицій не було. Він не наважувався почати, та я не полишав умовлянь. У результаті неквапно Ходжа взявся до роботи. Та його мучило сум'яття, він боявся бути смішним, може, й тому жартома кинув: "Якщо вже пишемо разом, може, і в дзеркало будемо дивитися разом?"
Коли він говорив "пишемо разом", я й гадки не мав, що він захоче писати за одним столом. Я думав, що з початком роботи матиму змогу повернутися до свого звичного стану, стану лінивого наймита, який без кінця б'є байдики, та я помилявся. Ходжа сказав, що ми будемо писати разом, сідаючи за стіл навпроти один одного: лише так наші зледачілі, в'ялі мізки зосередяться на провокаційних темах, лише так, контролюючи одне одного, ми зможемо по-справжньому працювати. Однак я розумів, що це були відцяцянки: він боявся залишитися сам на сам зі своїми думками, зі своєю самотністю. Я зрозумів це тоді, коли він, сидячи над чистим аркушем паперу, бубонів, про що думав, так, щоб я чув: він чекав на моє схвалення, не наважувався писати самостійно. Він писав декілька рядків і показував мені, робив це не соромлячись, з малечою наївністю запитував, чи варто писати. Я ж, звичайно, схвалював усе.
Таким чином, за два місяці про його життя я дізнався стільки, скільки не міг дізнатися за одинадцять років, проведених разом. Деякий час вони жили в Едірне[26], куди ми потім разом із падишахом їздили. Батько його помер рано, Ходжа навіть не завжди міг пригадати його лице. Мати була дуже працьовитою жінкою. Згодом вона вийшла заміж удруге. І від нового чоловіка народила ще четверо дітей. Цей був ткачем, шив ковдри. Звичайно, найбільше серед братів любив читати Ходжа. До того ж, він був найздібнішим, найкмітливішим і найрозумнішим, та ще й найсправедливішим. Про братів, на відміну від сестер, він згадував з ненавистю, та не був упевнений, чи варто про це писати. Я ж заохочував його, оскільки вже тоді думав, що, можливо, зроблю його історію частиною свого життя. Його мова та стиль мали свою цікавинку, і мені навіть хотілось дещо перейняти. Людина має любити своє прожите життя, щоб потім, з плином років, воно, життя, все ще влаштовувало її; я, наприклад, люблю. Ходжа, звичайно, вважав своїх братів за дурнів і не зустрічався з ними, вони ж розшукували його, коли нагально потрібні були гроші; він же віддав себе навчанню. Ходжа вступив у медресе Селіміє, та після закінчення його знеславили. Більше він не повертався до цієї теми, не писав він і про жінок. Хоча написав був, що збирався одружитися, та відразу пошматував ті аркуші. Тієї ночі лив холодний дощ. Це була перша з тих гидких ночей, яку потім випало мені пережити знову й знову. Ходжа вилаяв мене і сказав, що все написане ним до цього часу — брехня, тому він вирішив почати писати заново; а оскільки він вимагав, щоб я сидів навпроти і теж писав, мені довелося провести дві безсонні ночі в його товаристві. Він жодного разу не зазирнув до мого рукопису; я ж краєм ока спостерігав за ним і бачив, як він, сидячи навпроти мене, знову писав те саме.
Декілька днів по тому на дорогому, привезеному зі Сходу, білому папері він написав заголовок "Чому я — це я", та під ним лише спромігся зазначити, наскільки люди, які його оточують, недалекі й тупі. Я дізнався, що після смерті матері йому довелося пережити глибоке розчарування. На гроші, що дісталися йому в спадок, він приїхав до Стамбула і поселився в теке Ханака[27], одначе після того, як зрозумів, що опинився серед ницих та підлих людей, поклав собі піти геть. Мені хотілося, щоб він детальніше розповів про своє життя в теке; мені здалося, що втеча з теке стала важливою подією, справжнім успіхом для Ходжі: він зміг виокремити себе з маси інших. Коли я поділився з ним своїми міркуваннями, він спалахнув і сказав, що цікавлюсь я брудними подробицями, аби потім використати їх проти нього; кричав, буцімто я й так занадто багато вже дізнався про нього, а зараз хочу випитати ще більше — це викликало в нього підозру. Він почав писати про сестру Семре, про те, яка вона добра й гарна, а чоловік у неї поганий; написав, що його огортає печаль, коли він думає про неї і про те, як давно вони бачилися. Мене зацікавила його розповідь, та коли Ходжа помітив мою цікавість, у нього знову виникла підозра, тому перейшов до інших сюжетів: як він на останні гроші накупив собі книжок і впродовж тривалого часу читав, потім деінде знаходив собі підзаробіток, виконуючи обов'язки писаря, він знай говорив про людську нечесність, як раптом згадав про Садик-пашу, звістку про смерть в Ерзінджані якого, до речі, ми отримали зовсім недавно.