Вона настільки худа, що у неї немає литок; живіт випинається; вона живе на половині миски мащеної каші на день. Вона оголена. Її сідниці і стегна – суцільна гнійна рана, бо вона постійно сидить на своїх екскрементах.
Вони всі знають, що вона там, усі жителі Омеласу. Деякі з них приходили подивитися на дитину, інші задовольняються просто тим, що їм відомо. Усі вони знають, що вона там повинна бути. Деякі з них розуміють, чому, деякі ні, але всі вони усвідомлюють, що їхнє щастя, краса їхнього міста, ніжність їхньої дружби, здоров'я їхніх дітей, мудрість їхніх вчених, майстерність їхніх виробників і навіть щедрість їх урожаю та лагідна погода їх небес повністю залежать від мерзенного бідування цієї дитини.
Це зазвичай пояснюють дітям, коли їм від восьми до дванадцяти років, коли вважають, що вони здатні це зрозуміти; і більшість з тих, хто приходять подивитися на дитину, – молоді люди, хоча досить часто приходить чи знову повертається дорослий. Неважливо, наскільки глибоко їм пояснюють суть справи, ці юні глядачі завжди почувають шок і знемогу від побаченого. Вони відчувають огиду, за яку, як раніше думали, вони вищі. Вони відчувають гнів, огиду, безпомічність попри усі очікування. Вони б хотіли зробити щось для дитини. Але нічого не можуть вдіяти. Якщо дитину виведуть на світ Божий з того мерзенного місця, якщо її покупають, нагодують і заспокоять, то це, звісно, буде добра справа, але якщо це зробити, то того ж дня і години уся краса і втіха, усе багатство Омеласу всохне і зруйнується. Такі умови. Проміняти усе добро і благодать кожного життя в Омеласі на те єдине і крихітне поліпшення, відкинути щастя тисяч заради шансу на щастя одного – це взяти на себе страшну провину.
Умови суворі і непохитні: до дитини не можна промовити навіть доброго слова.
Часто молоді люди приходять додому в сльозах або у безмовному гніві, побачивши дитину і зіткнувшись із цим жахливим парадоксом. Вони думають про це тижнями чи навіть роками. Але коли приходить час, вони усвідомлюють, що навіть коли дитину звільнити, їй не буде багато користі від цієї свободи: певне неясне задоволення від тепла і їжі, без сумніву, але не набагато більше. Вона настільки деградована, настільки недоумкувата, щоб відчути справжню радість. Вона занадто довго боялася, щоб звільнитися від страху. Її звички надто грубі, щоб відповідати на людяне поводження. І справді, після всього цього вона очевидно буде нещасною без стін навколо, які б її захищали, без темряви для її очей і без власних екскрементів, на яких вона могла б сидіти. Їхні сльози від гіркої несправедливості висихають, коли вони починають сприймати жахливу правду дійсності і приймати її. Та все ж саме їхні сльози і гнів, спроба їх щедростів і прийняття їх безпомічності, можливо, і є справжнім джерелом величі їхніх життів. Їх щастя не беззмістовне і не безвідповідальне. Вони знають, що вони, як і дитина, не вільні. Вони мають співчуття. Саме існування дитини і їх знання про це існування творять благородство їх архітектури, гостроту їх музики і глибину їх науки. Це через ту дитину вони такі ніжні з дітьми. Вони знають, що якби той нещасний не шморгав би носом у темряві, інший, флейтист, не міг би творити радісної музики, коли юні вершники шикуються у всій своїй красі на старті, осяяні світлом першого літнього ранку.
Тепер ви вірите їм? Тепер вони правдоподібні? Але треба сказати ще одну річ, цього разу неймовірну.
Іноді один із підлітків, що приходять подивитися на дитину, не приходить додому, щоб хлипати чи гніватися, власне, не приходить додому взагалі. Інколи також значно доросліші чоловік чи жінка замовкають на день чи два, а потім ідуть з дому. Ці люди виходять на вулицю і крокують самі. Вони йдуть і йдуть, аж поки не покидають Омелас, виходячи через чудові ворота. Вони продовжують іти сільськогосподарськими угіддями Омеласу. Кожен іде сам: юнак чи дівчина, чоловік чи жінка.
Настає ніч, мандрівник мусить проходити сільськими вулицями, де у вікнах будинків горить жовте світло, мусить іти у темряву полів. Кожен сам, вони ідуть на захід чи на північ, у гори. Вони все йдуть. Вони покидають Омелас, вони ідуть у темряву і не повертаються. Місце, куди вони ідуть, навіть важче уявити для більшості з нас, ніж місто щастя. Я взагалі не можу вам його описати. Можливо, воно навіть не існує. Але схоже, вони знають, куди ідуть, ті, хто покидають Омелас.
Джерело:Журнал Всесвіт