— Я і в Степань-то прийду на базар, так мені противно зробиться. Штовхаються, шумлять, сваряться ... І така мене туга візьме за лісом, — так би кинула все і без оглядки побігла ... Бог з ним, з містом вашим, не стала б я там жити ніколи.
— Ну, а якщо твій чоловік буде з міста? — запитав я з легкою усмішкою.
Її брови нахмурились, і тонкі ніздрі здригнулися.
— Ось ще! — сказала вона з зневагою. — Ніякого мені чоловіка не треба.
— Це ти тепер тільки так кажеш, Олеся. Майже всі дівчата те ж саме говорять і все ж заміж виходять. Почекай трохи: зустрінешся з ким-небудь, полюбиш — тоді не тільки в місто, а на край світу з ним підеш.
— Ах, ні, ні ... будь ласка, не будемо про це, — з досадою відмахнулася вона. — Ну до чого ця розмова? .. Прошу вас, не треба.
— Яка ти смішна, Олеся. Невже ти думаєш, що ніколи в житті не полюбиш чоловіка? Ти — така молода, красива, сильна. Якщо в тебе кров загориться, то вже тут не до зароку буде.
— Ну що ж — і полюблю! — блиснувши очима, з викликом відповіла Олеся. — питає ні у кого не буду ...
— Стало бути, і заміж підеш, — поддразніть я.
— Це ви, може бути, про церкву говорите? — здогадалася вона.
— Звичайно, про церкву ... Священик навколо аналоя буде водити, диякон заспіває "Ісая радій", на голову тобі одягнуть вінець ...
Олеся опустила повіки і зі слабкою посмішкою заперечливо похитала головою.
— Ні, голубе ... Може бути, вам і не сподобається, що я скажу, а тільки у нас в роду ніхто не вінчався: і мати і баба без цього прожили ... Нам до церкви і заходити-то не можна ...
— Все через чаклунство вашого?
— Так, через нашого чаклунства, — зі спокійною серйозністю відповіла Олеся. — Як же я посмію до церкви здатися, якщо вже від самого народження моя душа продана йому .
— Олеся ... Люба ... Повір мені, що ти сама себе обманюєш ... Адже це дико, це смішно, що ти говориш.
На обличчі Олесі знову здалося вже помічене мною одного разу дивний вираз переконаною і похмурої покори своєму таємничого призначенню.
— Ні, ні ... Ви цього не можете зрозуміти, а я це відчуваю ... Ось тут, — вона міцно притиснула руку до грудей, — в душі відчуваю. Весь наш рід проклятий на віки віків. Так ви посудіть самі: хто ж нам допомагає, що не він ? Хіба може проста людина зробити те, що я можу? Вся наша сила від нього йде.
І кожен раз наша розмова, ледь торкнувшись цієї надзвичайної теми, закінчувався так само. Даремно я виснажував всі доступні розумінню Олесі доводи, марно говорив в простій формі про гіпнотизмі, про навіювання, про лікарів-психіатрів і про індійських факірів, марно намагався пояснити їй фізіологічним шляхом деякі з її дослідів, хоча б, наприклад, замовляння крові, яке так просто досягається майстерним натисканням на вену, — Олеся, така довірлива до мене в усьому іншому, з упертою наполегливістю спростовувала всі мої докази і пояснення ... "Ну, добре, добре, про змову крові я вам, так і бути, подарую, — говорила вона , під підвищуючи голос в захопленні спору — а звідки ж інше береться? Хіба я один тільки й знаю, що кров заговорювати? Хочете, я вам в один день усіх мишей і тарганів виведу з хати? хочете,я в два дня вилікую простою водою найсильнішу огневица, хоч би всі ваші доктора від хворого відмовилися? Хочете, я зроблю так, що ви якусь одну слово зовсім забудете? А сни чому я розгадую? А майбутнє чому дізнаюся? "
Закінчувався цей спір завжди тим, що і я і Олеся замовкали не без внутрішнього роздратування один проти одного. Дійсно, для багатьох чинників з її чорного мистецтва я не вмів знайти пояснення в своїй невеликій науці. Я не знаю і не можу сказати, володіла чи Олеся і половиною тих секретів, про які говорила з такою наївною вірою, але те, чого я сам бував нерідко свідком, вселило в мене непохитне переконання, що Олесеві були доступні ті несвідомі, інстинктивні, туманні , здобуті випадковим досвідом, дивні знання, які, випередивши точну науку на цілі століття, живуть, перемішавши зі смішними і дикими повір'ями, в темній, замкнутої народній масі, передаючись як найбільша таємниця з покоління в покоління.
Незважаючи на різке розбіжність у цьому єдиному пункті, ми все сильніше і міцніше прив'язувалися один до одного. Про кохання між нами не було сказано ще ні слова, але бути разом для нас вже стало потребою, і часто в мовчазні хвилини, коли наші погляди ненавмисно і одночасно зустрічалися, я бачив, як зволожувалися очі Олесі і як билася тоненька блакитна жилка у неї на скроні ...
Зате мої відносини з Ярмолою зовсім зіпсувалися. Для нього, очевидно, не були таємницею мої відвідування хатинки на курячих ніжках і вечірні прогулянки з Олесею: він завжди з дивовижною точністю знав все, що відбувається в його лісі. З деякого часу я помітив, що він починає уникати мене. Його чорні очі стежили за мною видали з докором і невдоволенням кожен раз, коли я збирався йти в ліс, хоча осуду свого він не висловлював жодним словом. Наші комічно серйозні заняття грамотою припинилися. Якщо ж я іноді ввечері кликав Ярмолу вчитися, він тільки махав рукою.
— Куди там! Пусте це справа, панич, — говорив він з ледачим презирством.
На полювання ми теж перестали ходити. Всякий раз, коли я піднімав про це розмова, у Ярмоли знаходився який-небудь привід для відмови: то рушницю у нього не справно, то собака хвора, то йому самому колись. "Нема часу, панич ... потрібно ріллю сьогодні кричати", — найчастіше відповідав Ярмола на моє запрошення, в я відмінно знав, що він зовсім не буде "кричати ріллю", а проведе цілий день близько монополії в сумнівній надії на чиєсь частування . Ця німа, затаєна ворожнеча починала мене втомлювати, і я вже подумував про те, щоб відмовитися від послуг Ярмоли, скориставшись для цього при першій наявній нагоді ... Мене зупиняло тільки почуття жалості до його величезної бідній родині, якій чотири рубля Ярмолова платні допомагали не померти з голоду .
VII
Одного разу, коли я, як звичайно, прийшов перед ввечері в хатинку на курячих ніжках, мені відразу кинулося в очі пригнічений настрій духу її мешканок. Стара сиділа з ногами на ліжку і, згорбившись, обхопивши голову руками, хиталася взад і вперед і щось невиразно бурмотіла. На моє вітання вона не звернула ніякої уваги. Олеся привіталася зі мною, як і завжди, ласкаво, але розмова у нас не в'язався. Мабуть, вона слухала мене неуважно і відповідала невпопад. На її гарному обличчі лежала тінь якоїсь постійної внутрішньої турботи.
— Я бачу, у вас сталося щось недобре, Олеся, — сказав я, обережно торкаючись рукою до її руки, що лежала на лавці.
Олеся швидко відвернулася до вікна, точно розглядаючи там що Вона намагалася бути спокійною, але її брови зсунулися і затремтіли, а зуби міцно прикусили нижню губу.
— Ні ... що ж у нас могло трапитися особливого? — промовила вона глухим голосом. — Все як було, так і залишилося.
— Олеся, навіщо ти говориш мені неправду? Це недобре з твого боку ... А я було думав, що ми з тобою зовсім друзями стали.
— Право ж, нічого немає ... Так ... свої турботи, дріб'язкові ...
— Ні, Олеся, либонь, не дріб'язкові. Подивися — ти сама на себе не схожа стала.
— Це вам так здається тільки.
— Будь же зі мною відверта, Олеся. Не знаю, чи зможу я тобі допомогти, але, може бути, хоч рада який-небудь дам ... Ну нарешті, просто тобі легше стане, коли поділишся горем.
— Ах, да правда, не варто і говорити про це, — з нетерпінням заперечила Олеся. — Нічим ви тут нам не можете підсобити.
Стара раптом з небувалою запалом втрутилася в нашу розмову:
— Чого ти фордибачішься, дурненька! Тобі справу говорять, а ти ніс дереш. Точно розумніший за тебе і на світлі-то немає нікого. Дозвольте, пане, я вам всю цю історію розповім по порядку, — повернулася вона в мою сторону.
Розміри неприємності виявилися значно більшими, ніж я міг припустити з слів гордої Олесі. Вчора ввечері в хатинку на курячих ніжках заїжджав місцевий урядник.
— Спочатку-то він честь честю сіл і горілки зажадав, — говорила Мануйлиха, — а потім і пішов і пішов. "Вибирайся, каже, з хати в двадцять чотири години з усіма своїми потрохами. Якщо, каже, я в наступний раз приїду і застану тебе тут, так і знай, не минути тобі етапного порядку. При двох, каже, солдатах відправлю тебе, анафему, на батьківщину ". А моя батьківщина, батюшка, далека, місто Амченск ... У мене там тепер і душі знайомої немає, та й пачпорт наші прострочені-распросрочени, та ще до того несправні. Ах ти, господи, нещастя моє!
— Чому ж він раніше дозволяв тобі жити, а тільки тепер надумався? — запитав я.
— Так ось ти диви ... брехати він щось таке, та я, правду кажучи, не зрозуміла. Бачиш, яке діло: халупка ця, ось в якій ми живемо, не наша, а поміщицька. Адже ми раніше з Олесею на селі жили, а потім ...
— Знаю, знаю, бабуся, чув про це ... Мужики на тебе розсердилися ...
— Ну ось це саме. Я тоді у старого поміщика, пана Абросимова, цю халупу випросила. Ну, а тепер нібито купив ліс новий поміщик і нібито хоче він якісь болота, чи що, сушити. Тільки чого ж я-то їм завадила?
— Бабуся, а може бути, все це брехня одне? — зауважив я. — Просто-напросто уряднику "червоненьку" захотілося отримати.
— Давала, рідний, давала. Чи не бере-ет! Ось історія ... Четвертний квиток давала, не бере ... Куд-да тобі! Так на мене визвірився, що я вже не знала, де стою. Зарядив в одну душу: "Он ді геть!" Що ж ми тепер робити будемо, сироти ми нещасні! Батюшка рідний, хоча б ти нам чим допоміг, присоромити б його, утробу ненаситну. Вік би, здається, була тобі вдячна.
— Бабуся! — докірливо, з розстановкою вимовила Олеся.
— Чого там — бабуся! — розсердилася стара. — Я тобі вже двадцять п'ятий рік — бабуся. Що ж, по-твоєму, з торбою краще йти? Ні, пане, ви її не слухайте. Вже будьте ласкаві, якщо можете зробити, то зробіть.
Я в невизначених виразах обіцяв поклопотатися, хоча, по правді сказати, надії було мало. Якщо вже наш урядник відмовлявся "взяти", значить, справа була надто серйозна. У цей вечір Олеся попрощалася зі мною холодно і, проти звичаю, не пішла мене проводжати. Я бачив, що самолюбива дівчина сердиться на мене за моє втручання і трохи соромиться бабусиної плаксивості.
VIII
Було сіреньке теплий ранок. Уже кілька разів приймався йти великий, короткий, благодатний дощ, після якого на очах росте молода трава і витягуються нові пагони.