Італія всі сили вклала в призов. Санджакомо з іншого берега Атлантики відповів на заклик: "Єсть!" – завантажив цілий корабель ревенем і доправив його до окопів. Він не зважав на протести темних і неґречних солдатів, його провіантом були забиті всі пристані та склади у Женеві, Салерно та Кастелламаре; між іншим, від такого сусідства навіть найбільш густонаселені квартали часто порожніли. Ріки провіанту принесли йому нагороду: груди новоспеченого мільйонера прикрасила стрічка з Хрестом Командора.
– Ну хто ж так розповідає? Мимриш собі щось під ніс, наче сомнамбула, – різко промовила Маріанна та їдко додала: – Перш ніж Санджакомо став Командором, він устиг одружитися на власній кузині, яку наказав привезти з Італії; та й про нащадків його ти ще зовсім нічого не говорив.
– Визнаю, я потрапив у сіті власної велемовності. Наче аргентинський Веллс, я пливу проти течії часу. Зараз я зроблю зупинку біля шлюбного ложа. Наш витязь зачав первістка. На світ Божий з'явився Рікардо Санджакомо. Мати його – особа доволі дивна, цілком другорядна, вона дуже скоро сходить зі сцени і помирає у 1921 році. Цього ж року смерть (а вона, наче листоноша, зазвичай дзвонить двічі)[146] забрала до себе покровителя Командора, який ніколи не відмовляв йому в підтримці, – графа Ізидоро Фоско. Кажу вам – і повторю це без жодних вагань: Командор від горя мало не збожеволів. Піч крематорію пожерла тіло його дружини, проте лишилося її творіння, її рельєфний відбиток – немовля.
Батько, скеля моральності, присвятив себе вихованню дитини, він обожнював малого. Прошу звернути на це особливу увагу: Командор – жорстокий диктатор серед підлеглих, щось на кшталт гідравлічного преса поміж машин, але вдома він був для свого сина найніжнішим із пульчинел[147].
Тепер камера покаже вам Командорового нащадка: сірий капелюх, очі – як у матері, тонесенькі вуса, рухи – як у Хуана Ломуто[148], ноги – наче в аргентинського кентавра. Він герой доріжок басейнів та іподромів, крім того, він юрист, отже, перед нами людина цілком сучасна. Мушу визнати, що у його збірці віршів "Зачесати вітер" зовсім не важко віднайти міцну систему метафор, там є і чіпкий погляд, і певні проблиски нової форми. Думаю, наш поет свою творчу напругу краще розкриє у жанрі роману. Передбачаю, що якийсь маститий критик відзначить, що цей іконоборець, перш ніж зламати старі форми, скопіював їх; треба визнати, що ці копії вирізнялися суворою науковою виваженістю.
Рікардо – надія Аргентини, його розповідь про графиню Чінчон – це археологічне дослідження плюс специфічний неофутуристичний дрож. Мені мимохіть напрошується порівняння з фоліантами Ганді, Левена, Гроссо, Радаеллі. На щастя, наш першопроходець не самотній, Елісео Рекена[149], його самовідданий молочний брат, іде слідом за ним і надихає на небезпечні мандри. Змальовуючи портрет вірного супутника Рікардо, я буду лаконічним, наче удар кулака: будь-який великий романіст займається насамперед центральними постатями роману, при цьому другорядні фігури щоразу залишає перам меншого масштабу[150]. Рекена (звичайно, він заслуговує на повагу як factotum[151]) – один із численних позашлюбних дітей Командора; він не гірший і не кращий за інших. Ні, неправда! У нього є яскрава риса, яка вирізняє його на тлі решти: він із незрозумілих причин схиляється перед Рікардо. А тепер у кут зору і фокус моєї лінзи потрапляє персонаж, пов'язаний з грошима та біржею. Я зриваю з нього маску – і ось перед вами Джованні Кроче[152], управитель при Командорі. Його вороги зводять наклеп, наче він – уродженець Ріохи[153], наче його справжнє ім'я – Хуан Крус. Одначе ні, це неправда; його патріотизм загальновідомий, його вірність і відданість Командорові незламні, а ще в нього дуже неприємний акцент. Командор Санджакомо, Рікардо Санджакомо, Елісео Рекена, Джованні Кроче – ось квартет чоловіків; і саме з ними Пуміта провела останні дні. Буде справедливо, якщо я залишу безіменною юрму найманих робітників – садівників, пеонів, конюхів, масажистів…
Маріанна не витримала і знову втрутилася:
– І після всього цього ти далі казатимеш, що не заздриш і не зловтішаєшся? Ти навіть словом не обмовився про Маріо! Адже він жив зовсім коло нас, жив у своїй кімнаті, яка під саму стелю завалена книжками, і він здатний зрозуміти небанальну жінку, він спроможний вирізнити її на загальному вульгарному тлі, він з абсолютною певністю не почне марнувати час на дурні листи, наче останній кретин. Ти ж і сам слухав його, роззявивши рота, ти ані слова не наважився втулити, щоб не осоромитися. Це просто жахіття – скільки всього він знає!
– Так і є, я біля нього переважно мовчу. Доктор Маріо Бонфанті – іспаніст, і також приписаний до володінь Командора. Він опублікував адаптований для дорослих варіант "Пісні про мого Сіда", а тепер думає, як переробити в стилі гаучо "Самотності" Гонгори[154], а також як ввести туди, наприклад, пияків та наші аргентинські колодязі-хагуелі[155], попони з овечих шкур або з видри.
– Доне Англада, мені вже в очах темніє від цієї вашої літературщини, – сказав Пароді. – Якщо хочете, щоб я чимось вам допоміг, переходьте нарешті до нещасної покійниці, вашої родички. Адже мені однаково доведеться вислухати цілу історію до кінця.
– Ви, як ті критики, – також не здатні оцінити мій стиль. Великий майстер пензля, я маю на увазі Пікассо, головну увагу приділяє фону картини, а центральну фігуру відсуває аж до лінії горизонту. Таким є і мій стратегічний план. Спочатку я хочу змалювати портрети статистів – Бонфанті та йому подібних, а потім усі зусилля зосередити на Пуміті Руїс Вільяальба, corpus delicti[156]: пластичний хірург ніколи не залишає видимих шрамів. Пуміта, пустотлива, наче Ефеб, безтурботно-прекрасна, слугувала всього лише тлом: її функцією було відтіняти звитяжну вроду моєї дружини. Пуміта померла, але в нашій пам'яті ця її функція залишається на безумовній висоті.
Однак зараз мій пензлик зробить штрих у стилі гіньйолю[157]: двадцять третього червня ввечері, після застілля, вона сміялася і жартувала, насолоджувалася своєю пишномовністю. Двадцять четвертого червня вона лежала отруєна у своїй спальні. І сліпий випадок (а його ніхто не стане називати джентльменом) розпорядився так, що саме моя дружина знайшла її тіло.
2.
Двадцять третього числа, у переддень своєї смерті, Пуміта тричі спостерігала за тим, як помирає Еміль Яннінгс[158] – це були дуже недосконалі, але заслужені копії фільмів "Державна зрада", "Голубий ангел" та "Останній наказ".
Маріанна запропонувала поїхати до клубу "Pathé-Baby", на зворотному шляху вони з Маріо Бонфанті сіли на заднє сидіння "роллс-ройса". Таким чином вони дали змогу Пуміті та Рікардо сісти спереду і остаточно помиритися, бо миритися Рікардо з Пумітою почали ще у напівтемряві кінозалу. Бонфанті поскаржився на відсутність Англада, який саме того дня вирішив попрацювати над "Науковою історією кіномистецтва", воліючи черпати безцінні матеріали зі своєї незрівнянної пам'яті – пам'яті істинного художника, не засміченої безпосередніми враженнями від фільмів, що чомусь завжди оманливі, неясні та непевні.
Післяобідня пора на віллі "Кастелламаре" проминула під знаком діалектики.
– Що ж, я вкотре готовий процитувати мого старого друга маестро Корреаса[159], – солідно, як надзвичайно ерудована людина, промовив Бонфанті. Здавалося, він творить єдине ціле зі своєю сумкою з дрібної рисової рогожі, теплим светром спортивного клубу "Уракана", шотландським галстуком, скромною сорочкою цегляного кольору, коробкою олівців, гігантською авторучкою і ручним суддівським хронометром. – Він би на це сказав, що ми пішли стригти вовну, а повернулися стриженими. Невігласи, які орудують нині у клубі "Pathé-Baby", нахабно нас ошукали: вони влаштували показ фільмів Яннінгса, але ніби випадково забули показати найголовніший з-між них, справді найважливіший. Адже нам не показали екранізацію батлерівської сатири "Ainsi va toute chair" – "Шлях усякої плоті".
– Як на мене, ми втратили зовсім не багато, – прокоментувала Пуміта. – Усі фільми Яннінгса – так чи інакше переспіви "Шляху всякої плоті". Завжди один і той же сюжет: спочатку героєві неймовірно щастить, а потім ціле його життя обвалюється, біда іде за бідою. І все дуже нецікаво, бо надто нагадує нашу дійсність. Я готова посперечатися, що Командор зі мною погодиться.
Командор не відповів, зате моментально відгукнулася Маріанна:
– Ти так кажеш на зло мені, адже це я вас туди повела. А сама ти весь цей час проплакала, мов остання дурепа, незважаючи на rimmel[160].
– Це правда, – сказав Рікардо. – Я сам бачив, як ти плакала. А потім ти починаєш дратуватися і п'єш снодійне, яке стоїть у тебе на комоді.
– До всього іншого, ти від нього починаєш сходити з розуму, – різко кинула Маріанна. – Адже лікар тобі казав, що ця гидота шкідлива. Я – це щось зовсім інше, адже мені доводиться постійно воювати зі слугами.
– Подумаєш, якщо не засну – буде час над дечим поміркувати. Крім того, це ж не остання ніч у моєму житті. А чи вам, Командоре, не здається, що є долі, котрі дуже нагадують ті, які ми бачимо у фільмах Яннінгса?
Рікардо зрозумів: Пуміта хоче змінити тему, щоб не говорити про своє безсоння.
– Пуміта правду каже, від долі не втечеш. Ви пам'ятаєте Морганті? Він грав у поло, як той звір, а потім купив собі опудало ворона, і це принесло йому нещастя: все пішло шкереберть.
– О ні! – закричав Командор. – Як може homme pensante[161] вірити у такі забобони?! Я, наприклад, здатний легко захистити себе за допомогою ось цієї кролячої лапки, – він вийняв лапку із внутрішньої кишені смокінга й енергійно нею помахав.
– Це називається прямим ударом у щелепу, – з цілковитою готовністю підтримав його Англада. – Чистий розум – і ще раз чистий розум…
– Ні, я впевнена, що є долі, в яких нічого не стається випадково, – і далі наполягала Пуміта.
– Знаєш, якщо це камінь у мій город, то ти тицяєш пальцем у небо, – розлютилася Маріанна. – Так, дійсно, у нас вдома не вщухають сварки, але в цьому винний Карлос: він постійно за мною шпигує.
– Але ж у житті ніщо не може відбуватися випадково, – трагічним тоном прожебонів Кроче. – Якщо не буде належного керівництва і сильної поліції, ми моментально потонемо у російському хаосі, настане диктатура чекістів.