Але Муньягоррі дивився на ці всі речі інакше. Він не хотів, щоб його дружину виставили на посміховисько через публікацію всієї цієї дурні. Двадцять дев'ятого числа він намагався поговорити з Форменто, щоби він, так би мовити, не злітав з рейок. Про цю їхню розмову Форменто не сказав мені ані слова. У розпалі сварки прийшла Маріанна, та їм вистачило розуму вдати, ніби вони обговорюють книжку, яку Форменто перекладав із французької. Можна подумати, що простих селян чи пеонів можуть зацікавити якісь ваші книжки! Наступного дня Муньягоррі повіз Форменто до Пілара, щоб надіслати листа видавцям – і таким чином зупинити публікацію листів Маріанни. Але Форменто зміна перебігу подій не влаштовувала, тож він вирішив покінчити з Муньягоррі. Часу на роздуми в нього не залишалося також і тому, що на нього чатувала ще одна небезпека. Могло стати відомо про його любовний зв'язок із сеньйорою Маріанною. Ця дурепа не вміє тримати себе в руках, вона постійно повторює те, що почула від нього: про любов та милосердя та про англійку, яка забула, де її місце… Крім того, якось вона проговорилася, назвавши його при мені пестливим іменем – Пепе.
Коли Форменто побачив, що хлопчик зірвав із себе і викинув усі ті штуки, які його примушував носити батько, він вирішив, що настав ключовий момент. Він діяв дуже впевнено. Забезпечив собі прекрасне алібі тим, що сказав, нібито весь цей час були відчинені двері, що з'єднували його кімнату і кімнату гувернантки. Ані вона, ані наш приятель Монтенегро не заперечили його слів, хоча в таких ситуаціях двері прийнято зачиняти. Форменто дуже добре вибрав зброю. Кинджал належав Пампі – і таким чином підозра падала на двох людей: на самого Пампу, хлопчиська дуже норовливого і, по суті, некерованого, а також на вас, доне Англада, адже ви корчили із себе коханця сеньйори і не раз демонстрували любов до дитячих іграшок. Форменто підкинув до вашої кімнати батіг – спеціально, щоби його там знайшла поліція. А мені він приніс книжку з вашими фотографіями, щоб мої підозри впали саме на вас.
Йому було зовсім не важко вийти на терасу і заколоти Муньягоррі. Пеони бачити його не могли, бо перебували внизу і були зайняті биками.
Але доля – це доля! Той чоловік вчинив злочин суто заради того, щоби надрукувати книжку, куди ввійдуть тільки безглузді листи цієї дурепи і її новорічні привітання! Однак вистачає лише глянути на цю сеньйору, щоби здогадатися, якими можуть бути її листи. То невже дивно, що видавці постаралися відкараскатися від усього цього?
Кекен, 22 лютого 1942 р.
Передбачення Санджакомо
Присвячено Магометові [132]
1.
В'язень камери двісті сімдесят три зустрів сеньйору Англада та її чоловіка, імітуючи покірливість.
– Я говоритиму коротко і не дозволю собі жодної метафори, – патетично заприсягнув Карлос Англада. – Мій мозок – немов морозильна камера. Тож обставини смерті Хулії Руїс Вільальби (для найближчих – просто Пуміти) залишаються в цьому сірому контейнері неушкодженими. Я буду чітко дотримуватися фактів, буду дивитися на все, що сталося, з байдужістю deus ex machina. Я пропоную вашій увазі достеменний зріз подій. І хочу попередити, Пароді: ви не можете пропустити жодного слова.
Пароді навіть не підвів на нього погляду, продовжуючи старанно розмальовувати фотографію доктора Ірігоєна[133]; у вступі пристрасного поета не містилося нічого нового, за кілька днів до того Пароді прочитав кілька статей Молінарі про раптову смерть сеньйорити Руїс Вільальби – однієї з найяскравіших представниць нового покоління нашого найвищого світського товариства.
Англада прокашлявся і хотів було продовжувати, але тут заговорила Маріанна, його дружина:
– Ви тільки подумайте, Карлос повів мене до цієї тюрми якраз тоді, коли я збиралася йти на лекцію Маріо про Консепсьон Ареналь[134], щоби вмирати там від нудьги. Ваше щастя, сеньйоре Пароді, що вам не треба відвідувати Будинок мистецтв; знаєте, які екземпляри там зустрічаються? Марудні аж до нудоти, хоча я завжди визнавала, що монсеньйор говорить досить-таки небанальні й високі речі. Карлос вічно хоче, щоби з вівса – та на небеса, але врешті-решт вона – моя сестра, і мене притягнули сюди не для того, щоб я мовчала, як могила. До того ж нам, жінкам, властива особлива інтуїція, ми швидше все помічаємо, так сказав Маріо, коли зробив мені комплімент з приводу жалобної сукні (я мало не збожеволіла від горя, але нам, платиновим блондинкам, чорний колір дуже до лиця). Тож я, з притаманним мені suite[135], розповім усе, що за чим, і не буду вас втомлювати, безперестанку зводячи нашу розмову на балачку про книги. Ви, певно, читали в rotogravure[136], що бідолашна Пуміта, моя сестра, була заручена з Ріко Санджакомо (ну й прізвище, хоч бери та вмирай!). Як не дивно це звучить, та вони були ідеальною парою: Пуміта неймовірно красива – cachet[137] від родини Руїсів Вільяальба, а очі – як у Норми Ширер[138], хоча тепер, після того, як її не стало, за словами Маріо, такі очі залишилися тільки в мене. Звичайно ж, вона була селючкою і не читала нічого, крім журналу "Vogue", напевно, тому їй бракувало того шарму, що є, скажімо, у французькому театрі, хоча їхня Мадлен Озерей[139], чесно кажучи, – якесь несамовите чудовисько. І вони ще мають нахабство переконувати мене, що вона сама себе вбила, – переконувати мене, католичку, при тому що після Євхаристійного конгресу моя віра тільки ще більше зміцніла; але моя сестра відзначалася joie de vivre[140], цим насправді відзначаюсь і я: я не є ні кволою, ні беземоційною. І не сперечайтеся зі мною, цей скандал став жахливим непорозумінням, причому всуціль – безцеремонність та неповага, ніби мені мало історії з бідолашним Форменто, який заколов кинджалом нещасного Мануеля, в умі помішаного на своїх биках. Над цим треба добряче замислитися, нещастя так і падають мені на голову, це так, ніби безперестанку ллє дощ, хоч ти і так уже весь мокрий.
Ріко має репутацію красеня, але він, звичайно, міг хіба мріяти, щоби поріднитися із сім'єю такого високого польоту, як наша, адже самі вони – parvenus, цілковиті вискочки, хоча до їхнього батька я ставлюся з повагою, він приїхав до Росаріо без жодного песо за душею. Ким-ким, а дурною Пуміта ніколи не була, і мама, яка любила її до глибини душі, не поскупилася, коли настала пора вивести Пуміту в люди, щоб забезпечити їй належне світське життя. А отже, немає нічого дивного в тому, що Пуміта дуже швидко заручилася, хоч вона була тиха, наче голубка. Розповідали, що вони познайомилися надзвичайно романтично – у Льявальоле, майже як Ерол Флін та Олівія де Хєвіллен у фільмі "Поїдемо до Мексики", англійською, до речі, фільм називався "Сомбреро". Її поніс поні, запряжений у tonneau[141], коли вони виїхали на дорогу, вкриту гравієм, і Рікардо, який обожнює гру в поло, а значить, уміє поводитися з усілякими дрібними конячками, вирішив похизуватися і показати себе таким собі Дугласом Фербенксом[142], тому й зупинив поні – теж мені, великий подвиг!
У нього відпала щелепа, коли він дізнався, що вона моя сестра, а бідолашній Пуміті подобалося крутити носом перед ким завгодно – хай навіть перед власними слугами. Все складалося так, що Ріко запросили до "Ла Мончі", хоча, звичайно, до того ми формально знайомства не підтримували. Ще чого! Командор – це батько Ріко, якщо пригадуєте, – буквально зі шкіри пнувся, щоби між ними гарненько поукладалося, а я просто гинула від заздрощів, дивлячись, які орхідеї Ріко щодня слав Пуміті, через це я навіть почала уникати її і приязнитися з Бонфанті, ой, але до чого це я?
– Перепочиньте, сеньйоро, – ввічливо перебив її Пароді, – а ви, сеньйоре Англадо, оскільки цей водоспад ненадовго ущух, ловіть нагоду: викладіть мені вашу справу по суті, але постарайтеся, щоби коротко.
– Відкриваю вогонь…
– Без своїх дурних вивертів ти навіть почати говорити не можеш, – зауважила Маріанна, виймаючи помаду і підфарбовуючи сердито закопилені губки.
– Намальована моєю дружиною картина зрозуміла, переконлива і чітка. Залишаються, однак, деякі суто практичні деталі. Необхідно встановити систему координат. І я готовий стати землеміром. Мушу взяти на себе підведення суворого балансу.
У Пілар, у маєтку Командора, що знаходиться безпосередньо коло маєтку "Ла Монча", є все: парки, розплідники, оранжереї, обсерваторія, сади, басейн, клітки з тваринами, поле для гольфа, підземний акваріум, господарські будівлі, спортивний майданчик; усе це власність командора Санджакомо. Він – старий невеличкий на зріст чоловік, сповнений життя, з пронизливим поглядом, сангвістичною будовою тіла, з вусами, що немовби вкриті інеєм, і з блискучим, тонким почуттям тосканського гумору. Притому він – справжнісінька гора м'язів; бачили б ви його на стадіоні, на треку чи на дерев'яному трампліні.
Тепер від моментальної фотографії я переходжу до кінозйомки, ось зараз почну розповідати вам біографію цього славетного популяризатора добрив. Дев'ятнадцяте століття іржавіло, дрижало і скімлило у своєму інвалідному кріслі (це були роки моди на японські ширми і скрипучі велосипеди), коли містечко Росаріо відкрило свою невимовно гостинну пашу перед італійським іммігрантом, а точніше, перед італійським хлопчиськом. Питання: а ким же був цей хлопчисько? Відповідь: командор Санджакомо. Неуцтво, мафія, історичні потрясіння, сліпа віра у майбутнє Батьківщини – ось його лоцмани у життєвому морі.
Державний муж, наділений консульськими повноваженнями – можу засвідчити, бо так воно і було насправді, – сам консул Італії, граф Ізидоро Фоско[143], передчув моральні сили, що крилися в юнакові, й не раз обдаровував його порадами.
У 1902 році Санджакомо боровся з дійсністю у той спосіб, що сидів на дерев'яному передку брички, приписаної до Санітарного управління. У 1903 році він уже керував цілою армадою бричок, котрі розвозили сміття. З 1908 року – а якраз цього року його випустили з тюрми – він остаточно пов'язав своє ім'я із сапоніфікацією відходів[144]. У 1910 році він захопив чинбарні, а також пташиний послід, у 1915 році чіпким поглядом зауважив можливості рослинного соку[145]; щоправда, війна розвінчала всі ці ілюзії – і наш боєць, опинившись на грані катастрофи, надзвичайно різко змінив курс і зосередився на ревені.