з її любов'ю в схожій на непам'ять
тій вічності, де ти живеш, гордій.
Ти в іншім часі. Наче сон чудовний,
цей простір твій – ти його владар повний.
Іст-Лансінг[40]
Дні та ночі
переплетені (interwoven) пам'яттю й страхом,
страхом, що є різновидом надії,
пам'яттю – так ми звемо шпарини в дитячому забутті.
Мій час був завжди дволиким Янусом,
що дивиться на захід і схід;
сьогодні я хочу оспівати тебе, найближче майбутнє.
Краї Святого Письма та сокири,
дерева, на які я дивитимусь, але їх не побачу,
вітер з птахами, яких я не знаю,
прохолодні приємні ночі,
що минуть, поринувши в сни і, можливо, в вітчизну,
світляні ключі й двері, що обертаються, –
вони з часом зробляться звичними,
пробудження, коли я казатиму: сьогодні є сьогодні,
книги, які пізнає моя рука,
друзі й подруги, які будуть голосами,
жовті піски заходу – єдиний колір, що лишився мені,
я оспівую все це й так само
нестерпну пам'ять про знайомі місця у Буенос-Айресі,
де я не був
і не міг бути щасливим.
Я оспівую передвістя твого заходу, Іст-Лансінг,
слова, які я диктую, можливо, точні,
та вони виявляться фальшивими,
бо дійсність незбагненна,
а мова – це порядок незмінних знаків.
Мічиган, Індіана, Вісконсин,
Айова, Техас, Колорадо, Аризона –
я спробую вас оспівати.
Золото тигрів
Хтозна, до часу жовтого заходу
як взад-вперед могутній тигр бенгальський
ту путь, яка судилася йому,
повторює в своїй залізній клітці,
не знаючи, що це його тюрма.
Ще й інші тигри з'являться потому,
і серед них – вогненний тигр Блейка;
ще й інше буде золото потому,
метал жагучий той, що ним був Зевс,
кільце, що після дев'яти ночей
дев'ять кілець[41] породжує, а ті
знов дев'ять, і кінця немає цьому.
Із плином літ покинули мене
всі інші пречудові кольори,
й сьогодні залишаються зі мною
примарне світло, неминучий морок
і золото первісне.
О тигри, о заходи, о сіяння
епічної поезії та міфу,
о найдорожче золото – волосся
твоє, якого прагнуть мої руки.
Зі збірки "Незбагненна троянда"(1975)
Я
Ось череп, таємниче серце, карк,
дороги крові – їх не бачать очі,
і лабіринти сну, Протея ночі,
а ще, звичайно, тельбухи й кістяк.
І все це я. А ще невірогідне:
я також пам'ять і про меч один,
і про самотнє сонце призахідне,
що перейшло у злато, морок, тлін.
Я той, хто виглядає кораблі,
я – старовинна книга чи картина,
якій набриднув час, я – та людина,
що заздрить всім, хто вже лежить в землі.
Але найбільш вражає те, що в тиші
слова складаю саме я у вірші.
Космогонія
Ані пітьми, ні хаосу. Пітьмі
потрібні очі, щоб у них завмерти,
як тиші й звукам – вуха, як предмети
Ні простору, ні часу. Дивна річ,
немає навіть божества якого,
щоб вигадало тишу ще до того,
як перша в часі нескінченна ніч
спаде. Не встигла зрушення могутнє
почати Гераклітова ріка,
що плине із минулого в майбутнє,
із забуття у забуття, стрімка.
Та щось уже чекає благостині.
Буть світовій історії. Віднині.
Сон
Коли опівнічні годинники передвістять
великодушний час,
я помандрую далі, ніж веслярі Одіссея,
у край сну, недосяжний
для людської пам'яті.
У тім глибиннім краю я знаходжу рештки того,
що не в змозі збагнути:
прості трави,
дещо інших тварин,
розмови з мерцями,
обличчя, що насправді є масками,
слова стародавніх мов,
а часом неймовірний жах,
який може вселити в нас день.
Я зроблюся всіма чи ніким. Зроблюсь іншим,
яким я мимоволі є, тим, хто дивиться
той інший сон, моє неспання,
оцінюючи його з покірливою усмішкою.
Пантера
Пантері в клітці випало щоднини
повторювати монотонну путь
(хоч їй цього ніколи не збагнуть)
сумної бранки, чорної перлини.
Їх тисячі свій шлях верстають звичний
туди й назад, але вона – одна,
пантера ця, фатальна та сумна,
що йде отак, її Ахілл одвічний
вві сні побачив, що наснився греку.
Вона не знала на своїм віку
косулі щойно вбитої смаку,
ані пишноту полонин далеку.
Даремно світ різноманітний. В ньому
роль кожен грає наперед відому.
До солов'я
В яку англійську незбагненну ніч
чи в ніч незмінну над безкраїм Рейном,
загублену в ночах моїх ночей,
до мого слуху вбогого долинув
твій голос, що доносить давні міфи,
о соловей Вергілія та персів?
Можливо, я не чув тебе ніколи,
та наші два життя з'єднались міцно.
Твій символ був немовби дух мандрівний
у книзі, повній загадок. Тебе
назвав Маріно[42] німфою лісів,
і ти вночі співаєш для Джульєтти,
співаєш на заплутаній сторінці,
написаній латиною, у Гайне
ти – соловей Німеччини й Юдеї,
насмішкуватий, запальний, печальний.
Кітс чув тебе заради всіх, назавжди.
Немає жодного з-поміж ясних імен,
якими звуть тебе земні народи,
що не бажало б бути гідним пісні,
твоєї, соловей. Той мусульманин[43]
тебе омріяв, повного екстазу,
з грудьми, проштрикнутими шпичаком
троянди, яку ти оспівав
і окровив, вмираючи. Старанно
я плетиво плету це в надвечір'ї,
о соловей пустині та морів:
ти в пам'яті, в захопленні і в міфі
гориш любов'ю, з піснею вмираєш.
Сон Алонсо Кіхано
Прокинувсь чоловік: в химернім сні
він щойно бачив бій у чистім полі,
тож бороди торкнувся мимоволі,
щоб зрозуміти, він живий чи ні.
Де чаклуни, що ледве білий світ
він не залишив через їхню змову?
Нікого. Тільки холод. Тільки знову
душевний біль його останніх літ.
Ідальго, що Сервантесу наснивсь,
у власнім сні був Дон-Кіхотом – отже,
подвійний сон змішав їх, й нині, схоже,
щось діється, що вже було колись.
Кіхано спить, і сняться дивні речі
йому: Лепанто, море, свист картечі.
Протей
Перш ніж із веслярами Одіссей
простори моря перетне червлені,
я розрізняю риси незбагненні
одного бога на ім'я Протей.
Пастух отар морських у глибині
віщунським даром володів, одначе
знання свої приховував терпляче
і плів свої пророцтва визивні.
Він, змушений людьми вряди-годи,
робився левом враз, то, наче жартом —-
багаттям або деревом, то раптом
краплиною води серед води.
В тобі одна людина й сонм людей,
тому тобі не дивина Протей.
Про незнане
Не знає місяць ні того, що ніч
освітлює, ні що він місяць навіть;
ані пісок, що він пісок. Не тямить
про власну форму жодна в світі річ.
І шахові фігури теж від гри
далекі, як рука, що водить ними.
Можливо, доля з примхами своїми,
що радості в них менше, ніж жури,
не нам належить, іншому. Хтозна;
тож марно всує згадувати Бога.
Ні страх, ні сумнів – тут не допомога,
ані молитва наша мовчазна.
З якого лука пущено й звідкіль
мене – стрілу? Яка у мене ціль?
Брунанбург, 937 рік[44]
Нікого поруч з тобою.
Вчора я вбив у бою людину.
Він був високий і жвавий, з білявого роду Анлафа.
Меч увійшов у груди трохи ліворуч.
Він впав на землю й став порохном,
здобиччю ворона.
Ти марно чекатимеш його, жінко, якої я не бачив.
Його не привезуть кораблі, що втекли
по жовтій воді.
На світанні
твоя рука шукатиме його вві сні.
Твоє ліжко холодне.
Вчора під Брунанбургом я вбив людину.
Сліпий
I
Ти вигнаний із розмаїття світу,
з облич, що залишилися незмінні,
із ближніх вулиць, далеченних нині,
з учора ще глибокого блакиту.
Із книг тобі лишилось те, що пам'ять,
ця форма забуття, не загубила,
та їхній зміст згадати вже несила,
ти лиш формат та назви встиг затямить.
На кожнім кроці – пастка. Ти зі сходів
упасти можеш будь-якої миті.
Повільний бранець я у соннім світі,
в якому ні світанків, ні заходів.
Одна суцільна ніч. І віршем в ній
я світ хисткий звести повинен свій.
II
Відколи я прийшов в цей світ широкий,
де вод глибінь і стиглий виноград,
ретельний час, у пам'яті короткий,
крав форми світу в мене всі підряд.
Стирали поступово дні та ночі
обличчя любі й літери чужі,
на марні книгозбірні й стелажі
вважають марно виснажені очі.
Червоний, синій – два порожні звуки,
туман суцільний. Люстро, на біду,
зробилось сірим. В темному саду
троянду темну пестять мої руки.
Лишились жовті форми й на додачу
кошмарні сни – єдине, що я бачу.
All our yesterdays[45]
Чиї вони, мої минулі дні?
Маленького женевця, що у тиші
гекзаметром складав латинські вірші,
яких роки позбулись очисні?
Чи хлопчика, що в книгозбірні міг
годинами дивитися на карти
або малюнки згубливі шукати
пантери й тигра на сторінках книг?
А чи того, хто двері, за якими
вмираючий відходив чоловік,
відкрив й лице, що згасло вже навік,
поцілував вустами боязкими?
Я той, що їх на світі вже нема.
І ними бути зараз вже дарма.
Мої книги
Мої книги (вони не знають про моє існування) –
така ж частка мене, як це обличчя
з сірими скронями та сірими очима
(я марно шукаю їх у дзеркалах
і дотикаюся долонею до них).
Я не без логічної прикрості думаю
про те, що найважливіші слова,
які визначають мене, містяться на цих сторінках
(що не знають, хто я такий),
а не на тих, що я написав.
Нехай так. Голоси небіжчиків
лунатимуть у мені до скону.
Свідок
Сон про гіганта, що йому наснивсь,
життєве ще в Бретані мав начало;
він рветься в бій, насунувши забрало,
і Росинант вже перейшов на рись.
А вітер дме, й противитись невміч
дивам – махають вітрякові крила.
Кінь падає, і зброя не вціліла,
та – хай там що – а це буденна річ.
Впав рицар, не здолавши перешкоди,
і добре бачив це сусідський син,
проте не взнає він кінця пригоди,
бо вирушить до Індій скоро він,
і сном посеред дикої природи
йому здадуться вершник той і млин.
Біла олениця
З яких англійських давнішніх лугів
чи з перської гравюри, чи, можливо,
з минулого прийшла вона, щоб диво
збулось, і нею я сьогодні снив?
Луг перетнула і, неначе враз
у золоті вечірнього світила
розтанула ця олениця біла,
вся – забуття і пам'ять водночас.
Ті числа, що підвладний їм цей світ,
дали тебе для сну, не в володіння;
можливо, знов тебе в мить сновидіння
я стріну, оленице, з плином літ.
Я також сон, й триватиму насилу
я довше сну про оленицю білу.
Зі збірки "Залізна монета"(1976)
Елегія Вітчизні
Зоря була не золота – залізна.
Тут із морського порту та пустині,
кількох чоловіків і широчіні
пейзажів гартувалася Вітчизна.
Були війна з іспанцями в тім гарті
і мужність, і ворожа сила бита.
Бразилія й тиран. Несамовита
історія. Стояло все на карті.
Червоні цифри справжнього величчя,
цей мармур, ці фігури героїчні,
парламенти і фрази патетичні,
усі оці сторіччя й двохсотріччя –
лиш вбогий попіл, тьмяний відблиск, дим
вогню, що вирував тут перед тим.
Інквізитор
Я катом став, хоч вийти в жертву міг.
Вогнем я душі очищав, а власну
аби спасти, молитву повсякчасну
творив, до сліз вдавався та вериг.
В автодафе я здрів, що сам прорік:
багаття милосердно тріпотіло
й судомилося голе грішне тіло,
і сморід був, і чувся смертний крик.
Я вмер.