1833 року Карлайл зазначив, що всесвітня історія – це нескінченна священна книга, яку всі люди пишуть і читають, і намагаються збагнути, і в якій водночас пишуть про них самих.
Натанієл Готорн{582}
Почну історію американської літератури з історії однієї метафори; краще б сказати, з деяких прикладів цієї метафори. Не знаю, хто її вигадав; можливо, було б помилкою думати, ніби метафори можна вигадувати. Справжні метафори, в яких сформульовані внутрішні зв'язки між одним образом та іншим, існували завжди; ті, що ми їх здатні вигадувати, – фальшиві, їх навіть вигадувати не варто. Метафора, про яку мені йдеться, ототожнює сон з театральною виставою. У XVII столітті Кеведо сформулював її на початку "Сну смерті", Луїс де Ґонґора – в сонеті "Химерна уява", де ми читаємо:
Той сон, який являє нам вистави
Вигадливі в примарному театрі,
Вбирає привиди в розкішні шати.
У XVIII столітті Аддісон{583} висловить це з більшою точністю. "Коли душа снить, – пише Аддісон, – вона театр, актори й публіка". Набагато раніше перс Омар Хайям{584} написав, що історія світу – це вистава, яку Бог, множинний Бог пантеїстів вигадує, грає та спостерігає, щоб розважитись у своїй вічності; набагато пізніше швейцарець Юнґ{585} у захоплюючих і, безперечно, достеменних книгах порівняє літературні вигадки з вигадками сновидінь, літературу зі снами.
Якщо література – сон, сон керований і обміркований, одначе по суті – сон, було б доречно, щоб вірші Ґонґори стали епіграфом до цієї історії американської літератури і щоб розпочали ми її з розгляду сновидця Готорна. Дещо раніше за нього прийшли в літературу інші американські письменники – Фенімор Купер{586}, різновид нашого Едуардо Ґутьєрреса{587}, але набагато гірший за нього; Вашингтон Ірвінґ – снувальник утішних історій в іспанському дусі, – однак, не згадавши їх, ми нічим не ризикуємо.
Готорн народився 1804 року в портовому місті Сейлем. Тогочасний Сейлем уже грішив на дві невластиві для Америки риси; це було хоча й бідне, але дуже давнє місто, й місто це переживало занепад. У цьому старому занепалому місті з гордим біблійним ім'ям Готорн жив до 1836 року; він любив його сумною любов'ю, яку породжують у нас люди, які нас не люблять, наші поразки, хвороби, манії; по суті, без перебільшення можна сказати, що він ніколи не віддалявся від цього міста. Через п'ятдесят років, у Лондоні чи Римі, він продовжував жити у пуританському селищі Сейлем; приміром, коли в середині ХІХ століття засудив скульпторів, які робили оголені статуї…
Його батько, капітан Натанієл Готорн, помер 1808 року в Ост-Індії, у Сурінамі, від жовтої пропасниці; один з його предків, Джон Готорн, був суддею на процесах над відьмами 1692 року, на яких дев'ятнадцять жінок, серед них одна рабиня на ім'я Тітуба, були засуджені до страти через повішення. Під час цих своєрідних процесів (нині фанатизм набув інших форм) суддя Готорн діяв суворо й, поза сумнівом, щиро. "Він зробився таким вправним, – писав Натанієл (наш Натанієл), – у катуванні відьом, що слід думати, кров цих нещасних залишила на ньому пляму. І пляма ця така густа, що, мабуть, досі залишається на його старих кістках на цвинтарі, що на Честер-стрит, якщо тільки вони ще не перетворилися на порох". До цього мальовничого пасажу Готорн додає: "Не знаю, чи мої предки розкаялися й благали про милосердя Господнє; нині я роблю це за них і прошу, щоб будь-яке прокляття, що впало на нашу сім'ю, від сьогодні було знято". Коли капітан Готорн помер, вдова, матір Натанієла, зачинилась у своїй спальні на другому поверсі. На цьому ж поверсі містилися спальні його сестер, Луїзи та Елізабет, над ними – спальня Натанієла. Ці люди не їли разом і майже не розмовляли між собою; їжу їм залишали на таці в коридорі. Натанієл проводив дні, вигадуючи фантастичні оповідання; коли сонце схилялося над вечір, він виходив на прогулянку. Таке затворницьке життя тривало дванадцять років. 1837 року він писав Лонґфелло{588}: "Я усамітнився, не маючи ніякого наміру це робити, навіть не підозрюючи, що таке може статися зі мною. Я перетворився на в'язня, зачинився в тюрмі й зараз уже не можу відшукати ключа, та й навіть якби двері відчинились, мені було б лячно вийти". Готорн був високий на зріст, вродливий, худий, смаглявий. Він ходив перевальцем, як моряк. У ті часи (безперечно, на щастя для дітей) дитячої літератури не існувало; Готорн у шість років прочитав "Piligrim's Progress"[334]; першою книгою, яку він купив на власні гроші, була "The Faerie Queen"[335] – дві алегорії. Крім того – хоча його біографи про це не згадують, – була Біблія, можливо, та сама, що її перший Готорн, Вільям Готорн де Вілтон, привіз із Англії разом зі шпагою 1630 року. Я вжив слово "алегорія", воно важливе, хоча, може, недоречне або нескромне, коли йдеться про творчість Готорна. Відомо, що Едгар Алан По звинувачував Готорна у схильності до алегорій, вважаючи цю схильність і цей жанр невиправданими. Перед нами два завдання: по-перше, з'ясувати, чи алегоричний жанр справді недоречний; по-друге, з'ясувати, чи вдавався Натанієл Готорн до цього жанру. Наскільки мені відомо, найкращим заперечником алегорії був Кроче, найкращим оборонцем – Честертон. Кроче звинувачує алегорію в тому, що вона – марудний плеоназм{589}, гра пустих повторень, яка спочатку показує нам (наприклад) Данте, якого, ведуть Верґілій та Беатріче, а потім пояснює, чи то натякає, що Данте – це душа, Верґілій – філософія, або розум, або природне світло, а Беатріче – теологія або благодать. Згідно з Кроче, згідно з аргументами Кроче (наведений приклад не належить йому), Данте спочатку мав би подумати: "Розум і віра рятують душі" або "Філософія та теологія ведуть нас на небеса", а вже потім, там, де у нього йшлося про "розум" або "філософію", написав "Верґілій", а там, де була "теологія" або "віра", написав Беатріче, і вийшов такий собі маскарад. Згідно з цим зневажливим тлумаченням, алегорія перетворюється на загадку – більш просторікувату, мляву та нудну, ніж інші. Це був би такий дикунський або наївний жанр, відступ від естетичних норм. Кроче сформулював свій негативний відгук 1907 року; а проте ще 1904 року Честертон таку думку спростував, однак Кроче не знав про це. Така вже роз'єднана й неосяжна література! Написана Честертоном сторінка міститься в монографії про художника Вотса, знаменитого в Англії наприкінці XIX століття й звинуваченого, як і Готорн, у схильності до алегорії. Честертон визнає, що Вотс вдавався до алегорій, однак заперечує, що цей жанр вартий осуду. Він вважає, що реальність надзвичайно багата і людська мова неспроможна вичерпати її запаморочливі глибини. Він пише: "Людина знає, що в душі є барви, більш бентежні, більш незліченні та незнані, ніж барви осіннього лісу. А проте вона вірить, що ці барви з усіма їх змішаннями та переливаннями можна точно відтворити з сумнівною допомогою буркотіння або вереску. Вона гадає, нібито з нутра якогось біржовика насправді виходять звуки, що відтворюють усі таємниці пам'яті й усі муки пристрасті…" Насамкінець Честертон виводить, що можуть існувати різні мови, котрі якимось чином відповідають цій незбагненній дійсності; і серед цих багатьох – мова алегорій та притч.
Інакше кажучи, Беатріче – не символ віри, не силуваний і безпідставний синонім слова "віра"; насправді в світі існує щось таке – якесь особливе почуття, внутрішній поступ, низка аналітичних станів, – що можна позначити двома символами: перший, досить убогий, – це слово "віра"; другий – Беатріче, славетна Беатріче, котра спустилася з неба й увійшла до Пекла, щоб урятувати Данте. Не знаю, наскільки точна теза Честертона; знаю, однак, що алегорія тим краща, чим важче звести її до схеми, до холодного вогню абстракцій. Є письменники, котрі мислять образами (приміром, Шекспір або Донн, або Віктор Гюґо), і письменники, котрі мислять абстракціями (Бенда{590} або Бертран Расел); а priori перші нічим не кращі за других, але коли абстрагований, розсудливий письменник хоче бути також вигадником або хоче, щоб його вважали таким, якраз і відбувається те, про що попереджав Кроче. Відзначимо, що логічний процес прикрашається та видозмінюється автором "на сором для розуміння читача", – як зазначив Вордсворт. Як очевидний зразок цієї вади можна навести приклад Хосе Ортеґи-і-Ґассета, чий здоровий глузд захаращується важкими й недоречними метафорами; таке часто трапляється і з Готорном. В усьому іншому ці письменники – антагоністи. Ортеґа здатний розмірковувати – добре чи погано, – але не вигадувати; Готорн був людиною уяви – постійної та своєрідної, – яка, однак, опиралася розуму. Не скажу, що він був нерозумний; я лише кажу, що він думав образами, інтуїцією, як зазвичай думають жінки, не вдаючись до діалектичного мислення. Йому зашкодила одна естетична помилка: пуританське бажання перетворювати кожну вигадку на притчу спонукало його додавати до них напучення, а часом перекручувати їх і спотворювати. Збереглися чернетки, де він стисло занотовував сюжети; в одній з них, за 1836 рік, зазначається: "Змія живе у шлунку людини, вона харчується тим, що та перетравлює від п'ятнадцяти до тридцяти п'яти років, завдаючи їй страшних мук". Цього було б досить, однак Готорн вважає за необхідне додати: "Це могло б бути символом заздрощів або ще якогось злосливого почуття". Інший приклад, цього разу датований 1838 роком: "Відбуваються дивні, загадкові, жахливі речі, які руйнують щастя героя. Той звинувачує таємних ворогів, але зрештою розуміє, що він сам винуватець і причина своїх нещасть. Мораль: наше щастя залежить від нас самих". Ось іще приклад, за той самий рік: "Один чоловік, коли не спить, думає про друга добре й повністю йому довіряє, одначе його непокоять сни, в яких друг поводиться, наче смертельний ворог. Зрештою з'ясовується, що справжнім є той характер, який йому снився. Сни мали підставу. Поясненням може бути інстинктивне усвідомлення істини". Насправді кращі ті чисті фантазії, які не потребують виправдання або моралі й за якими немає нібито нічого, крім непевного жаху. Нотатка 1838 року: "В людському середовищі уявити людину, чия доля та життя повністю залежать від іншої людини так, начеб ці двоє перебували в пустелі".