Двадцять шостого жовтня, після обговорення, яке тривало три дні й три ночі, його засудили до спалення на вогнищі.
Авреліан був присутній на страті, бо не піти туди означало б визнати себе винним. Місцем страти був пагорб, на зеленій вершині якого стояв глибоко вкопаний у землю стовп, а навколо нього громадилися стоси дров. Чиновник зачитав постанову суду. Під полуденним сонцем Іоанн Паннонський лежав обличчям у поросі, виючи наче звір. Він чіплявся за землю, але кати відірвали його від неї, роздягли до голого тіла й прив'язали до стовпа. На голову йому наділи вінок, сплетений із соломи й просякнутий сіркою; поруч поклали примірник шкідливого опусу "Adversus annulares". Перед цим уночі йшов дощ, і дрова горіли погано. Іоанн Паннонський молився спочатку по-грецькому, потім – якоюсь невідомою мовою. Полум'я вже огорнуло його, коли Авреліан наважився підвести погляд. Вогненні омахи відхилилися, й Авреліан уперше й востаннє побачив обличчя людини, яку так ненавидів. Воно нагадало йому чиєсь знайоме обличчя, але він не міг згадати, чиє саме. Потім воно сховалося за полум'ям. Іоанн закричав, і здавалося, то кричить само вогнище.
Плутарх оповідає, що Юлій Цезар оплакував смерть Помпея{399}. Авреліан не оплакував смерть Іоанна, але він почував себе так, як почувається людина, що одужала від невиліковної хвороби, яка вже стала часткою її життя. В Аквілеї, в Ефесі, в Македонії він прожив ще довгі роки. Його вабили безлюдні кордони Імперії, непрохідні болота та зручні для життя в роздумах і спогляданні пустелі, де він шукав усамітнення, яке допомогло б йому зрозуміти своє призначення. Заночувавши якось в одній мавританській келії під рик левів, який долинав знадвору, він детально повторив подумки звинувачення, висунуте проти Іоанна Паннонського й у який уже раз погодився, що воно було слушне. Але йому було значно важче виправдати свій крутійський донос. У Русаддірі він виголосив, мабуть, уже запізнілу проповідь "Світло найясніше, що осіяло плоть грішника". В Гібернії{400} в одній із критих соломою хиж, що правили за келії для монастиря, захованого в гущавині лісу, він почув якось уночі, над ранок, густий шум дощу, і йому пригадалась одна ніч у Римі, коли його також розбудило лопотіння дощових крапель. Опівдні удар блискавки підпалив дерева, й Авреліан зміг померти тією самою смертю, якою помер Іоанн.
Кінець цієї історії можна переказати лише в метафорах, бо він відбувся на небесах, де не існує часу. Мабуть, варто сказати про те, що Авреліан розмовляв з Богом, який так мало цікавиться релігійними суперечками, що прийняв його за Іоанна Паннонського. Але це означало б припустити можливість плутанини в божественному розумі, тому правильніше буде сказати так: у раю Авреліан довідався, що для Бога, чиї помисли нам недовідомі, він і Іоанн Паннонський (ортодокс і єретик, ненависник і ненавидимий, обвинувач і жертва) були однією й тою самою особою.
Історія воїна й полонянки
Ульріці фон Кюльман
На сторінці 278 своєї книжки "Поезія" (Барі, 1942 р.) Кроче, скоротивши відповідний латинський текст історика Павла Диякона{401}, розповідає нам про долю такого собі Дроктульфта й цитує його епітафію; і те, й те дивно зворушило мене, а чому, я зрозумів пізніше. Той Дроктульфт був воїном-ланґобардом{402}, який під час облоги Равенни покинув своїх і загинув, боронячи місто, що його перед тим штурмував. Жителі Равенни поховали його в храмі й склали епітафію, в якій висловили йому свою вдячність ("contempsit caros, dum nos amat ille, parentes"[230]) і підкреслили дивовижний контраст, що існував між лютою зовнішністю цього варвара та його простотою і добрістю:
Terribilis visu facies mente benignus,
Longaque robusto pectores barba fuit![231] [232]
Такою є історія життя Дроктульфта, варвара, який поклав свою голову, захищаючи Рим, чи таким є той фрагмент цієї історії, що його Павло Диякон зумів вихопити з часового потоку? Невідомо навіть, коли саме це відбувалося: чи в середині шостого сторіччя, коли ланґобарди пустошили рівнини Італії, чи в сторіччі восьмому, перед падінням Равенни. Це не трактат з історії, і тому я дозволю уявити собі, що йдеться про часи першого наступу ланґобардів.
Уявімо собі Дроктульфта sub speciae aeternitatis[233] – тобто не індивіда Дроктульфта, що, звичайно ж, був єдиним і незбагненним (бо такими є всі індивіди), а загальний тип, на який перетворила і його самого, і багатьох таких, як він, традиція – тобто дія забуття і пам'яті. Через темну географію лісів і боліт війна привела його з берегів Дунаю та Ельби в Італію, і, либонь, він навіть не знав, що йде на південь, і не знав, що воює з державою, яка називається Рим. Можливо, він сповідував аріанство, релігію, яка проповідує, що слава Сина є лише віддзеркаленням слави Отця, але більш імовірно буде уявити його шанувальником Землі, Герти, чий запнутий покривалом ідол возять на підводі, запряженій коровами, або одним із тих, які поклоняються богам війни та грому, зображеним у вигляді незграбних дерев'яних бовванів, закутаних у матерію й обвішаних монетами та браслетами. Він прийшов з непрохідних хащ, де владарювали тур і дикий вепр, і був він білявий, невинний, нещадний, відданий своєму вождю та своєму племені, бо для нього існували тільки вони, а не якийсь там усесвіт. Війна привела його до Равенни, і тут він побачив те, чого не бачив ніколи, а якщо й бачив, то не в такій повноті. Він побачив ясний сонячний день, кипариси й мармур. Побачив щось сукупно ціле, але не безладне у своєму розмаїтті; побачив місто – організм, утворений зі статуй, храмів, садів, будівель, сходів, декоративних ваз, капітелей, чітко окреслених і відкритих майданів та вулиць. Ніщо з усього цього (я знаю) не видалося йому дуже гарним; воно вразило його, як нас сьогодні вражає той або той складний механізм, чийого призначення ми не знаємо, але в конструкції якого вгадуємо безсмертний розум. Можливо, йому досить було побачити одну арку, на якій красувався незбагненний напис вічними латинськими літерами. І він робить несподіване відкриття – відкриває для себе Місто, яке спершу засліплює його, а потім мовби оновлює. Він знає, що зможе бути в ньому не більш як собакою, не більш як дитиною, але він знає також, що воно варте більшого, аніж його боги, аніж його вірність вождям і племені, аніж усі болота Германії. Дроктульфт покидає своїх і воює за Равенну. Він гине в цій війні, і на його могилі викарбовують слова, яких він не зрозумів би:
Contempsit caros, dum nos amat ille, parentes,
Hanc patriam reputans esse, Ravenna, suam[234].
Він не був зрадником (зрадникам зазвичай не пишуть таких розчулених епітафій), він був просвітленим, був наверненим. Через кілька поколінь ті ж таки ланґобарди, які таврували перебіжчика, наслідували його приклад: вони стали італійцями, ломбардцями, й можливо, один із його кревних родичів на ім'я Альдіґер започаткував рід, який потім став називатися Аліґ'єрі. Багато припущень можна висунути для пояснення вчинку Дроктульфта; моє, мабуть, найпростіше, і якщо воно й не відповідає істині як факт, то, безперечно, відповідає істині як символ.
Коли я прочитав у книжці Кроче історію цього воїна, вона схвилювала мене надзвичайно, і я мав таке враження, ніби натрапив, у зовсім іншій формі, на щось дуже мені близьке. Майнула думка про монгольських вершників, які збиралися перетворити Китай на величезне пасовище для своїх коней, а потім доживали віку в містах, які колись мріяли стерти з лиця землі. Проте я шукав іншої пам'яті. І зрештою я її знайшов – це була розповідь, яку я одного разу почув від своєї небіжчиці бабусі, що була англійкою.
1872 року мій дід Борхес командував військами, яким було доручено охороняти південно-західний кордон штату Буенос-Айрес та південний кордон Санта-Фе. Командний пункт розташувався в Хуніні; далі, на відстані чотирьох-п'яти ліг один від одного, тяглася низка фортів, а ще далі – землі, які тоді називалися Пампою{403}, або так звані Внутрішні Території. Одного разу, чи то дивуючись, чи то сміючись, моя бабуся заговорила про свою долю англійки, відірваної від рідної землі й закинутої на цей край світу. Їй відповіли, що вона не одна тут така, й через кілька місяців показали на молоду індіанку, яка повільно перетинала площу. Вона була в двох барвистих плащах і боса; волосся в неї було русяве. Якийсь солдат сказав їй, що з нею хоче побалакати інша англійка. Молода індіанка погодилася на це; вона увійшла до комендатури без страху, але внутрішньо насторожена. На мідному, розмальованому в грубі барви обличчі очі мали той збляклий колір, який англійці називають "сірим". Тіло в неї було легке й гнучке, як у дикої кози; руки – сильні й кощаві. Вона завітала сюди з пустелі, з Внутрішніх Територій, і все здавалося їй тут маленьким: двері, стіни, меблі.
Можливо, що дві жінки на якусь мить почули себе сестрами, закинуті так далеко від свого рідного острова, в немислимий край. Моя бабуся поставила їй якесь запитання; молода індіанка відповіла, з великими труднощами підшукуючи потрібні слова й повторюючи їх з таким здивованим виразом, ніби раптом відчула давно забутий смак. Ось уже п'ятнадцять років, як вона не розмовляла рідною мовою, і їй було нелегко пригадати її. Вона розповіла, що родом із Йоркширу, що її батьки емігрували в Буенос-Айрес, що вона втратила їх під час несподіваного нападу індіанців, які забрали її з собою, що тепер вона дружина вождя, якому народила двох дітей і який дуже хоробрий. Вона розповідала це грубою, сільською англійською мовою, перемішаною з аракуанськими словами та з говірками пампи, і за її розповіддю вимальовувалося примітивне, сповнене небезпек життя: намети з кінських шкур, вогнища з кізяка, бенкети, на яких ласували підгорілим м'ясом або сирими потрухами, таємні виправи на світанку; напад на обору для худоби, виття й грабунок, збройна сутичка, багата кінська збруя, захоплена на садибах голими вершниками, багатоженство, сморід і чаклунство. Й ось таким варварським і примітивним життям примушують жити англійку! Зворушена жалістю і вкрай обурена, моя бабуся умовляла молоду жінку не повертатися до свого племені. Присягалася допомогти їй, обіцяла викупити дітей.