Визволення

Джозеф Конрад

Сторінка 3 з 57

Потім обернувся і різко спитав: — Ви казали, що звечора нічого не було на воді?

— Я нічого не помітив, сер. А вийшовши знову на палубу о восьмій годині, питав у серанга, чи не бачив той чого навколо, і, як я зрозумів, він теж нічого не бачив після того, як я спустився вниз. Це море інколи буває зовсім безлюдне, адже так, сер? Але в цю пору року, я гадаю, тут повинно бути чимало суденець, що йдуть додому з Китаю.

— Так,— відповів Лінгард,— ми стріли дуже мало кораблів з того часу, як "Педра Бланка" лишилась у нас позаду. Це зовсім безлюдне море. Але, Шоу, хоч воно й безлюдне, та не сліпе. Кожен острів на ньому —це пильне око. І тепер, коли наша ескадра вийшла з китайських вод...

Він не скінчив фрази, а Шоу, заклавши руки в кишені, зручно сперся спиною на скляний люк.

— Кажуть, що Китай буде воювати,— сказав він ненароком.— І французи битимуться поряд з нами, як вони билися в Криму, здається, п'ять років тому. Щось ми занадто потоваришували з французами. По-моєму, це не дуже добре. Як ви гадаєте, капітане Лінгард?

— Я стрічався з їх військовими кораблями в Тихому океані,— відповів Лінгард.— Це гарні кораблі, а хлопці з них були дуже чемні до мене й занадто цікавились моїми справами,— сміючись, додав він.— Хоч я й був там не для того, щоб воювати з ними. У мене, Шоу, був тоді старий торговельний катер,— натхненно закінчив він.

— Невже? —байдуже спитав Шоу.— Дайте мені навіть великий корабель, щоб він міг...

— А пізніше, кілька років тому,— перебив його Лінгард,— я потоваришував з одним французьким шкіпером в Ампанамі, бо нас було тільки двоє білих на всю околицю. Шкіпер був гарний хлопець і добре смоктав червоне вино. Його англійську мову не можна було враз зрозуміти, але він гарно співав пісень про амури своєю мовою. Амури — це кохання по-французьки.

— Так, сер, так. Коли я був другим помічником на сен-дерландській шхуні в сорок першому році на Середземному морі, то міг розмовляти їхнім жаргоном так само вільно, як викинути за борт кодолу у п'ять цалів... 1

— Так, то був гарний чоловік,— мовив замислено Лінгард.— Не можна було знайти на всьому березі кращої людини для компанії. Він мав рахубу з одною балійською дівчиною, що якось увечері кинула йому червону квітку з вікна, коли ми йшли до небожа раджі. Француз був уродливий, але та дівчина належала небожу раджі. Тому зчинився переполох. Старий раджа розлютувався і сказав, що дівчина повинна вмерти. Не думаю, що небіж теж намагався, щоб її вбили, але старий зняв страшну бучу і послав одного з візирів узнати, чи вирок виконано. Дівчина мала багато ворогів, і навіть її родичі підтримували наказ. Тому ми вже нічого не могли вдіяти. І знайте, Шоу, що між ними не було нічого, опріч тієї квітки, яку француз одразу ж пришпилив до своєї петельки. А коли дівчина померла, носив ту квітку на шиї під сорочкою в маленькій коробочці, бо, мабуть, не мав нічого іншого, куди б її покласти.

— І ті дикуни могли вбити за таке жінку? — неймовірно спитав Шоу.

— Так! Вони дуже цнотливі щодо моралі. І тоді, Шоу, вперше в житті я ледве не встряв у війну на свій власний страх і риск, бо інакше ми нічого не могли їм вбити в голову і навіть не могли підкупити їх, хоч француз пропонував усе, що він мав, а я, Шоу, ладен був допомогти йому останнім грошем, останнім клаптем матерії! Та дарма — вони були до біса пристойні й не піддалися... Після цього француз каже мені: "Друже, не хочуть вони приймати наш подарунок — тоді спалімо порох і даймо їм покуштувати олива". Я був озброєний, як і зараз: шість восьмифунтових гармат на головній палубі і довга вісімнадцятифунтова на баку... 2 Я вже давно хотів випробувати їх. У француза ні-

1 Кодола — дуже тяжкий і великий канат, 120 сажнів завдовжки. Тут — п'ять цалів завтовшки, тобто дуже товстий.

2 Б а к — передня частина палуби.

чого не було, крім кількох старих мушкетів. Та ці шахраї весь час обкручували нас улесливими словами, доки одного ранку човен з матросами французового корабля не натрапив на мертву дівчину на мілині. Це й урвало наші плани. Вона померла, і не було ніякої рації битись за мертву жінку. Я не мстився, Шоу, бо зрештою вона кинула ту квітку не мені. Але це зовсім зламало француза. Він занудьгував, нічого не робив і скоро після цього подався геть. А я розтринькав чимало грошей за цю подорож.

Так скінчив він свої спогади про ту мандрівку. Шоу нишком позіхнув.

— Жінки приносять силу клопоту,— промовив він байдуже.— На "Морейшайрі", пам'ятаю, був у нас один пасажир, старий джентльмен, що розповідав нам бувальщину про те, як стародавні греки билися цілих десять років з-за якоїсь там жінки1. її, здається, викрали турки, чи що. Одним словом, билися вони десь в Турції, бо греки й турки, як відомо, завжди воювали. Мій батько був колись підштурманом на трьохпалубному судні в Наваринській баталії 2, але ця спірка за жінку була ще задовго перед цим.

— Я теж так гадаю,— промимрив Лінгард, перехилившись через поруччя і стежачи за пливучими вогниками, що миготіли в воді навколо корабля.

— Так. А тепер все змінилось. Мій дід був проповідником, тому, хоч батько й служив на флоті, я не співчуваю війні. Гріхом називав її старий, і я теж пристаю до його думки. Інша річ з китайцями, чи з неграми, або з такими людьми, що не слухаються нікого і яких треба держати в покорі, коли вони не почувають, що для них корисно, хоч це їм і пояснюють найкращі місіонери та інші авторитети. А воювати цілих десять років за якусь там жінку!..

— Я читав колись цю розповідь в книзі,— мовив Лінгард.— Жінка була прекрасна.

— Це ще гірше, сер. Тоді вона була нікчемна. Дякувати богові, ці поганські часи вже ніколи не повернуться. Десять років убивств і несправедливостей! І все через жінку! Чи хто зробив би це тепер? А ви б зробили це, сер? Чи ви..— та нараз гучний дзвін перебив цю промову Шоу.

1 Йдеться про "Іліаду" Гомера.

2 Наваринська битва 1827 р., коли російський флот вщент розбив турецьку ескадру.

Високо в повітрі заскрипів якийсь сухий блок, немовби стогнучи з болю. Він порушив нічний спокій і замріяну стриманість голосів двох людей, що тепер заговорили голосно.

— Закрийте нактоуз,— наказав Лінгард.— Він світить, як повний місяць. Не треба марнувати світло, поки ми заштилені Не треба, щоб Нас бачили, коли ми сами не можемо бачити,— адже так? Запам'ятайте, містер Шоу. Тут можуть швендяти всілякі волоцюги...

— Гадаю, що з цим тут давно вже покінчено,— мовив Шоу, закриваючи компас,— ще з того часу, як сер Томас Кокрен 2 почистив кілька років тому побережжя Борнео. Добре почистив,— еге ж? Ми чули про це від хлопців з шлюпки "Діана", що ремонтувалася в Калькутті, коли я перебував на "Уорвік Каслі". Хлопці взяли якусь там столицю біля верхів'я річки і довго ще були повні живих спогадів про свої авантюри.

— Сер Томас зробив добре діло,— відповів Лінгард,— але ще мине довгий час, поки ці моря будуть такі безпечні, як англійський канал. Я сказав про світло, щоб ви надалі були уважніші у цих морях. Чи ви помітили, як мало тубільних суден ми бачили за всі ці дні, з того часу, як нас занесло в це море?

— Я й не звернув на це уваги, сер.

— Це ознака того, що має щось трапитись. Як потрапить сюди якась чутка, то плистиме від острова до острова без ніякого вітру і без вітрил.

— Я моряк великої води і все своє життя ходив поміж великими портами,— сказав задумливо Шоу,— тому я не дуже-то звертаю увагу на побічні шляхи. Зате я завжди на місці на звичайному шляху. Я теж помітив, що тубільних суден було замало в останні дні, хоч ми майже щодня були коло землі.

— Ви знатимете всі таємниці цих морів, коли ще хоч трохи пробудете у мене,— недбайливо кинув Лінгард.

— Надіюсь догодити вам! — сказав Шоу, підкреслюючи кожне слово.— Людина, що провела тридцять два роки свого життя на солоній воді, більше нічого не скаже. Останні п'ятнадцять років я служив офіцером на англійських суднах, тому не розумію поганських звичаїв якихось

Заштилені — при повнім штилі. Томас Кокрен — англійський адмірал.

там дикунів, та в справі мореплавства і своїх обов'язків ви завжди матимете мене на місці, капітане Лінгард!

— Опріч,— як ви самі тільки що сказали,— тих випадків, коли треба битися,— сказав Лінгард, коротко засміявшись.

— Битися! Не знаю, чи хто мав би охоту битися зі мною. Я — миролюбна людина, капітане Лінгард, але, як доведеться, битимусь добре, як і ці плисконосі чорти, яких ми мусимо терпіти замість справжньої команди християнських моряків. Битися! — закричав він, несподівано розлютившись.— Битися! Коли хто почне битися зі мною, він стріне мене на місці. Присягаюсь!

— Гаразд, гаразд,— мовив потягуючись Лінгард.— Слово честі! Я вже хотів би, щоб знявся вітер і погнав нас звідси. Я, Шоу, трохи поспішаю.

— Так, сер! Я ще ніколи не бачив справжнього моряка, який не поспішав би, коли отакий штиль схопить його за п'яти. Коли ж дме вітер... Слухайте-но, сер, що це?

— Чую,— мовив Лінгард.— Це приплив, Шоу.

— Мені теж так здається. Але як воно хлюпає! Рідко я чув таке...

Далеко в морі з'явилась і сунулась вперед смуга кипучої піни, схожа на вузьку білу стежку. Вона швидко добігла до брига, пройшла під ним, розлившись по обидва боки; вода зашуміла, розтята численними дрібнесенькими хвильками, пойнята величезним хвилюванням. А проте судно в цьому гучному хлюпанні зовсім не зрушилось і навіть не похитнулось, наче добре принайтоване 1 між кам'яних стін безпечного доку. За кілька хвилин смуга шумовиння і хвильок швидко втекла геть на північ, зникаючи з очей і не лишаючи й сліду в непереможній тиші.

— Це дуже цікаво... — почав Шоу.

Лінгард знаком наказав мовчати. Він прислухався, немовби ці хвильки могли відгукнутись луною, що на неї він сподівався. І справді, чоловічий голос, що почувся спереду, звучав, як голос, відбитий від твердих, високих скель на порожній морській поверхні. Хтось тихо говорив по-малай-ськи.

— Що? — гукнув Шоу.— Що там таке?

Лінгард, поклавши руку на плече свого помічника, спинив його і швидко пішов уперед. Шоу збентежено рушив

1 Принайтовувати — прив'язувати.

за ним. Капітан і вахтовий швидко про щось говорили, і Шоу відчував себе зовсім лишнім між ними.

Лінгард різко спитав:—Що ти бачиш?

Матрос швидко відповів:—Я чую, туане...

1 2 3 4 5 6 7